ЗАБУТИЙ І НЕСКОРЕНИЙ: КАМ’ЯНЕЦЬКА ІСТОРІЯ ЙОСАФАТА БАНУЛЬСЬКОГО

(частина ІІ)

За матеріалами Володи­мира Старика, голови чернівецької «Просвіти» Початок у Подолянині
від 27 квітня 2023 р.

УНІЙНЕ ЖИТТЯ КАМ’ЯНЦЯ ПІД ОКУПАЦІЄЮ

Та повернімося на Поділля.
У перші роки російської окупації краю в Кам’янці та навколишніх містечках і селах мешкали тисячі подолян, які продовжували дотримуватися греко-католицької віри – навіть попри закриття храмів і монастирів та переведення всіх святинь у православ’я. Серед них були і священники: кам’янецький сурогат (представник єпископа Стефана Левинського) Рожаловський, кам’янецький повітовий декан Стефан Стопнєвич. Та ця спільнота була беззахисна, німа і
боялася подати голос у нових жорстоких умовах.
Коли в місто повернувся Йоса­фат Банульський, місцеві греко-католики нарешті отримали голос, який безстрашно заговорив від їхнього – і свого – імені. Колишній прокуратор організував у місті унійне братство. Пізніше тут з’явилася і власна парохія з храмом. Вона проіснувала аж до 1840 р.
На початку 1800 р. луцький греко-католицький єпископ Стефан Левинський надіслав листа тодішньому кам’янець-­подільському римо-католиць­кому єпископу Міхалу-Роману Сєраковському. У листі просив допомогти уніатам Кам’янця та околиць, надавши для них якийсь із міських костелів.
Міхал-Роман пішов назустріч і 13 березня 1800 р. підписав документ, згідно з яким кам’янецький костел кармелітів босих надавався для проведення греко-католицьких богослужінь і надання треб. Усе це дозволялося з однією суворою умовою: не відтягати від пануючої релігії православних вірян.
Передача документа відбулася в присутності військового губернатора Кам’янця Андрія Розенберга та сенаторів Андрія Голохвастова та Юзефа-Августа Ільїнського.
Після п’яти років у фактичному підпіллі кам’янецькі уніати знову отримали можливість відвідувати богослужіння рідною мовою, нею ж сповідатися і причащатися, причому в одному з найгарніших храмів подільсь­кої столиці, з розкішним мармуровим вівтарем. Священником був, зрозуміло, Йосафат Банульський.

ДОНОС ВОЛОШИНОВИЧА

Та релігійна толерантність короткої павлівської епохи закінчилася з убивством імператора 11 березня 1801 р. Нова влада знову почала пильно спостерігати за діями греко-католицького священника.
На початку 1801 р. російська церковна влада прислала в нашу Петропавлівську церкву священника Іллю Волошиновича. Храм, який до 1795 р. належав унійній громаді, шостий рік стояв пусткою. Вже 21 лютого 1801 року полетів перший донос від Волошиновича до право­слав­ного єпископа Подільсь­ко­го і Брацлавського Йоаникія («Подолянин» недавно писав про цього «видатного діяча» і його толерант­ність). Тема? Отець Йоса­фат! «По каковому поводу такой между прихожанами моими посеял разврат, что они все, уклоняясь от приходской церкви, не токмо с требами, но и на богослужения всегда прибегают к нему в означенный кляштор?» – так закінчувалася кляуза Волошиновича.
Уже наступного дня єпископ Йоаникій, який, нагадаємо, 1795 року перевів у православ’я 1,3 мільйона подолян і захопив на Поділлі за допомогою війська майже 1500 українських церков, переслав отриманий «лист щастя» далі за інстанцією – військовому губернатору міста Анд­рію Розенбергу. До тексту Волошиновича додав ще декілька «злочинів» від себе. Донос закінчувався вимогою: «Извещая о сем ваше високопревосходительство, покорнейше прошу дать кому следует предписаніе, развращающему народ означенному базиліанину Банульскому положить в разширеніи его уніи предел, виведеніем его из кармалитскаго мо­настиря и запрещеніем, по височайшему повеленію, яко монаху, исправлять мірскіе в приході треби, а за содеянное уже им дерзское височайшаго повеленія преступленіе предать законному суж­денію».

СПРАВА ПРОТИ ОТЦЯ ЙОСАФАТА

Терпіння чекати, поки владна бюрократична махина запустить свої каральні механізми, в Йоаникія не було. Він відразу самовільно заборонив «ієромонаху Йосафату Банульскому базиліану священнослуженія і священнодійствія в Костелі ксендзов Кармелитов босих».
На таке свавілля відразу поскаржилися в Луцьк Стефану Левинському «міщани Каменца Подольскаго, непоколебимо пребивающіи в Уніи».
Андрій Розенберг теж справу в довгу шуфляду не відкладав. Останнього зимового дня 1801 р. повідомив Йоаникію, що створює спеціальну слідчу комісію для розслідування підривної діяльності Банульського, «который в противность височайшой воли отважился подать соблазн благочестиваго исповеданія людям, принимая их на уніятскую службу в кляшторе, и преподавая требы по уніятскому обряду, уклонял чрез то от благочестія». Страш­­ний гріх, ох страшний! Лист губернатора закінчувався так: «Когда следствіе над оным монахом произведено будет, то я не премину подвергнуть его строгому ответу для примернаго наказанія за совращеніе и разврат к нарушенію в прихожанах спокойствія произведенний».
Нам, сучасним людям, які живуть у надзвичайно толерантній до питань віросповідання країні, важко зрозуміти, що ж так могло розлютити окупаційну владу. Всі ті парафіяни, над якими Банульський нібито здійс­нив «совращение и разврат», ще декілька років тому самі вчащали до греко-католицьких храмів міста, де слухали проповіді рідною мовою. Та для нової влади богослужіння українською чи вінчання пар за греко-католицьким обрядом видавалися страш­ним злочином.
Процитуємо Володимира Старика: «Іншим страшенним гріхом, на думку царських чиновників, було й те, що Й.Банульський відслужив співану, а не читану (тиху) літургію, причому люди в церк­ві співали побожних пісень тим самим «руським діалектом». Юхим Сіцінський стверджував навіть наприкінці ХІХ ст., що Банульський супроводжував свої богослужіння органною музикою – про таке, щоправда, мовчать матеріали слідчої справи».
Серед інших звинувачень було те, що на богослужіння до босих кармелітів приходили не лише греко-католики, а й православні (тобто уніати, яких 1795 р. насильно записали православними, не спитавши навіть їхньої згоди). А ще, що він порушив правило Тридентського собору про ненадання парохій ченцям. Хоча жодний вселенський собор не передбачав порядку проведення богослужінь у ситуації, коли влада забирала всі церкви і монастирі, виганяючи духовних осіб.

І ЄПИСКОП НЕ ДОПОМІГ…

Луцький єпископ Левинський став на захист Банульського і спростовував усі звинувачен­ня проти кам’янецького священника. 13 березня 1801 р. він писав Йоаникію, «дабы упомянутый ієромонах Йосафат Банульскій бил волен і силен священнодо­дійствувать в означенном косте­лі ксендзов Кармелитов босых». Єпископ нагадав, що Банульський займається душпастирською діяльністю безоплатно, задовольняючись скромним чернечим утриманням від сво­го ордену. Збідніла після ро­сійської окупації унійна церква просто не мала матеріальних за­собів для утримання навіть одного священника з білого духовенства в губернському місті.
Та тиск губернатора і православного єпископа був сильнішим. Левинський був змушений усунути Банульського з посади, хоча й не мав до отця Йосафата жодних зауважень. Це був вимушений крок. Замість Банульського 12 квітня 1801 року Стефан Левинський призначив «к услузі духовной и предодаванію християнских треб уніятам, в Каменци остающимся, мирскаго свя­щенника уніятскаго ксендза Стефана Смаржевского, бившаго пароха Ямпольчицкого, а нині проживающаго в Каменец Подольс­ком».
Допити осіб, згаданих у справі Банульського, тривали до кінця 1801 р. Та легальний статус греко-католицької громади Ка­м’янця зберігся.
11 грудня 1801 р. Розенберг повідомив Йоаникію, котрий уже мав сан архієпископа, своє рішення. Процитуємо: «По случаю священнослуженія без ве­дома здешняго гражданскаго начальства по уніятскому обряду в каменецком кармалитском монастире базиліанскаго монаха Банульскаго учинил он некоторие поступки, противния господст­вующей вере, за что удален отсю­да, и унитских церквей бискуп Ливинский уведомляет меня, что нине на место его для преподаванія христіянских треб определен из белаго духовенства уніатскій священник Стефан Смаржевскій, которому от него, бискупа, предписано строжайше, даби благочестіє принявших людей на богослуженіе свое не принимал, не литургисал с пеніем и не малейшаго не подавал повода к разврату обратившихся в православную грекороссійскую веру». («Благочестіє принявшиє» – це ті, кого насильно перевели в православ’я, нагадаємо).
У ході слідства було укладе­но поіменний реєстр усіх чле­нів унійного братства Кам’янця. Кожного з парохіян Банульського (!) піддано допитам. У списках членів цього братства, знайдених і опублікованих істориком Ярославом Сумишиним, нараховується 45 кам’янчан, котрі, за станом на 24 травня 1801 року, не побоялися відкрито заявити про себе як про греко-католиків – попри могутню каральну машину нової влади. Ніби небагато для міста, населення котрого складало тоді близько 2300 мешканців. Але відважи­тися на вчинок завжди можуть лише найсміливіші з нас.

БАРСЬКА ШКОЛА ТА КАМ’ЯНЕЦЬКІ ГРОШІ

Пам’ятаєте, ми згадували, що отець Йосафат зумів перенести до монастиря кармелітів босих найцінніші книги з бібліотеки закритого Троїцького василіанського монастиря? Ця книго­збірня складалася з 207 томів, як рукописних, так і друкованих. Книги були теологічного та філософсько-наукового змісту. Поки Банульський перебував у кар­мелітів, він встиг каталогізувати цю бібліотеку. Потім її перевезли до школи василіанського монастиря в Барі, який не був закритий царською владою. Рек­тором закладу був кам’янчанин Йозеф Рубанович, однокашник Банульського по кам’янецькій уніатській семінарії.
Отець Йосафат також зумів перевести капітал скасованої ка­м’янецької обителі на рахунок монастиря в Барі. А сума була чимала – 10292,4 царських руб­лів. Такі кошти дозволяли профункціонувати барській вищій школі ще декілька років, і це в умовах тотального безгрошів’я греко-католицької церкви в той час.
Банульського не лише усунули з посади, а й примусово виселили за межі міста. Та це ієромонаха не зупинило. Він таки знайшов спосіб повернутися в подільську столицю – вже як «ходатай по делам в Каменце-Подольском». Це потрібно було для продовження справи, яку вважав дуже важливою, – боротьби за повернення Троїцького монастиря. Канівські ж монахи змогли. Банульський хотів повторити їхній успіх.
Про цю боротьбу відомо лише з єдиного документа, опублікованого у «Волинських єпархіальних відомостях»
за 1905 р.
Володимир Старик згадує у своїй історичній розвідці, що до Першої світової війни в музеї Київської духовної академії зберігався лист від 14 квітня 1805 р., з якого випливало, що своїми зусиллями Банульський вивів справу повернення Троїцького монастиря на найвищий в ім­перії рівень. Нею займалися кам’янець-подільський військовий губернатор Андрій Розенберг, імперський міністр юстиції, сенатори, прокурори та інші чиновники; церковна колегія в Петербурзі, де, втім, до думки берестейського унійного владики Йосафата Булгака мало прислухалися.
Щирі та віддані зусилля отця Йосафата 1805 р. увінчалися тим, що головний суд Кам’янця-Подільського після майже десятирічного розгляду наведених Банульським доказів «визнав перебування православних монахів у Свято-Троїцькому монастирі протизаконним, ствердив насильницький характер видалення з нього василіан і присудив повернути цей монастир василіанам». Перемога? Та Йоаникій, який вихвалявся тисячами подолян, «навернених у православ’я», не міг такого допустити. Він підняв на ноги петербурзький Сенат: потрібен був спосіб уневажнити рішення суду.
І таки домігся свого. Рішення кам’янець-подільського суду було скасоване як таке, що начебто перевищує владу суду. Троїцький монастир залишився під владою московської православної церкви. Банульського було вчергове вислано з міста, цього разу вже остаточно. Останні роки життя він провів на Волині.
Та унійна спільнота міста продовжувала пам’ятати борця за її права. Громада зростала навіть після того, як Банульського вигнали з міста, і налічувала вже понад 600 осіб. Коли окупаційна влада заборонила проводити богослужіння в церкві Кармелітського монастиря, парафіяни влаштували церкву в каплиці, наданій вірменською католицькою громадою. Ця споруда вико­ристовувалася для потреб греко-католиків міста до 1839 р., коли царат остаточно ліквідував на Правобережжі унійну церкву.
Як пише Володимир Старик, «Духовне повернення Й.Банульського до Кам’янця-Подільського відбулося тоді, коли відновилася самостійна українська держава, в якій вільно розвивається постала з попелу українська унійна церква (УГКЦ), для якої він працював ці­ле життя. Але Кам’янець-Подільський досі залишається в боргу перед Банульським та цілим поколінням українських діячів XVIII століття, не увічнених ні в назвах вулиць, ні в пам’ятних дошках, ні, тим більше, в жодному па­м’ят­нику».

Ірина ПУСТИННІКОВА.