Неділя, 14 Липня 2024 р.
8 Лютого 2024

Юзеф ЗАЙОНЧЕК: НАПОЛЕОНІВСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ РОДОМ ІЗ КАМ’ЯНЦЯ

Частина ІІ


Початок у «Подолянині» від 1 лютого 2023 р.

ПРАЗЬКА РІЗАНИНА

У всіх є свої злети та падіння. І головна катастрофа Юзефа ЗАЙОНЧЕКА була вже поруч. Нею стала оборона Праги, одного з районів Варшави, 4 листопада 1794 р. Празька різанина стала останньою збройною сутичкою повстання Костюшка та останньою битвою Речі Посполитої. Варшавська Прага була стратегічним пунктом оборони міста від 23 тисяч росіян, які сунули зі сходу зі 104 гарматами. У повстанців було заледве 13 600 бійців – погано озброєних і ще гірше навчених воювати. Переважно це були литвини – сучасні білоруси, які протягом кос­тюшкової кампанії тільки й робили, що відступали.
Командував ворогами Олександр Суворов. Він гнав своє військо вперед попри те, що зима вже дихала у спину, і погода не сприяла бойовим діям. По­ляки думали відвести свої си­ли з міста, дістатися прусського кордону і там перезимувати. Та Ігнацій Потоцький вирішив за­хищати Варшаву.
Командувати захистом поставили Зайончека. Товариство взялося зводити лінію укріп­лень, їх робили з місцевих піщаних грунтів, тому міцними вони не були. На інший берег Варшави планувалося перекинути два мости. Встигли зробити один. Юзеф Зайончек, відповідаль­ний за це будівництво, ніяк не старався його пришвидшити. Потім йому цим неодноразово дорікатимуть.
Празька різанина26 жовтня Суворов розбив ар’єргард польського війська під Кобилкою та захопив ще дев’ять гармат. 2 листопада росіяни підійшли до Праги.
Оборонцям здавалося, що мос­ковити планують облогу. Та холеричний Суворов часу на таке не мав: зима таки була на носі, які ще облоги. Замість облоги буде штурм. На світанку 4 лис­топада, о п’ятій годині ранку, ро­сійське військо несподівано напало на укріплення повстанців. Здається, нападати о п’ятій ранку – вже фірмовий почерк наших із поляками давніх ворогів.
За чотири години все було закінчено. Повстанці обороняли­ся люто, та сили були нерівними. 6000 прихильників Костюшка було вбито, серед них і троє генералів. Четвертий, Зайончек, зазнав легкого поранення в руку, під цим претекстом занадто рано відступив на лівий бе­рег Вісли та зруйнував за со­бою єдиний зведений міст. Ін­ші стверджують, що міст сам по­чав валитися, коли люди кинулися на нього в надії добігти на інший берег і врятувати життя.
Зламавши опір, росіяни почали вирізати всіх мешканців Праги, які траплялися їм на очі. Очевидці казали, що більшість із загарбників були п’яними. Навколо стояли рев, російські матюки та дим від спалених будинків. За декілька годин москалі вбили від 5 до 20 тисяч мирних жите­лів – історики називають різні цифри, та навіть найменша з них звучить жахливо. Сонце ще не сягнуло зеніту, а щонайменше 11 тисяч людей попрощалися з життям. Москалі згвалтували, а потім убили всіх черниць бернардинського монастиря у Празі. У сусідньому чоловічому кляшторі вбили 19 монахів і сімох старих людей, які перебу­вали у притулку при обителі. Зі звірячою жорстокістю вбивали коней і домашніх тварин. Декільком євреям, які трапилися росіянам, розмозжили голови об стіни так, що з проломлених черепів витік мозок. Вісла забарвилася в червоне від потоків крові.
Мешканці інших варшавських районів, дізнавшись про Празьку різанину, вирішили капіту­лювати. Повстанці відступили з міста в південному напрямку.
5 листопада Варшава опинилася під російським чоботом. Суворов відіслав імператриці лаконічно-бравурну депешу: «Ура, Варшава наша!». Та підіграла головорізу і повідомила йому про нове військове звання в листі з трьох слів: «Ура, фельдмаршале Суворов!». Потім герої різанини отримали за свої чорні діяння новозасновану Катериною медаль – «Хрест за взяття Варшави». На ньому красувалися цинічні слова: «За труды и храб­рость». Для себе ж самої цариця викарбувала медаль із написом: «Відірване відновила».
Європейська спільнота висловила своє занепокоєння – ми теж усі це вже проходили. Британський посол назвав різанину огидним і непотрібним варварством. Німецький письменник Йоганн Зойме, який служив у російській армії, переповідав історію про гренадера, котрий тримав у лівій руці гвинтівку, а у правій – сокиру, і вбивав усіх, хто траплявся на шляху. На зауваження, що не годиться позбавляти життя беззбройних, гре­надер відповів: «Усі вони пси, вони воювали проти нас і повинні померти».
Т.Маньковський, «Капітуляція Варшави після Празької різанини»Та на цьому занепокоєння і завершилося. Варшава на понад 10 років стає центром Південної Пруссії: ще одні сусіди-воріженьки таки загарбали місто на якийсь час. А замордовані мешканці Праги та оборонці-литвини ще декілька тижнів лежали непохованими.
Уже новий правитель міста, призначений Катериною ІІ, губернатор Фрідріх фон Буксхеведен накаже 200 солдатам поприбирати останки з вулиць і площ.
Цікаво обернеться потім доля: російському генералісимусу, який влаштував новий Батурин у Варшаві, на Кам’янеччи­ні (в селі Грушка) поставлять па­м’ятник, а про Зайончека ніхто і не чутиме.
Тавро Празької різанини назавжди чорнітиме в біографії Юзефа Зайончека – ані сучасники, ані їхні нащадки генералу передчасну втечу через міст не пробачать. Аргумент про те, що генерал зазнав серйозного поранення і відтак не міг командувати обороною, розбивався об факт: того ж вечора люди бачили Зайончека верхи. Отже, рука не була поранена аж так. Те, що не було достатньо дозору, і напад через це відбувся раптово, теж вважається провиною За­йончека. Запитання викликав і факт, що ліве крило оборони під орудою Зайончека було заатаковане аж о 5.30 ранку, коли бій уже давно точився, але до битви було не готове і розпалося.
Коли 9 листопада росіяни нарешті вступили до Варшави (до того часу будували для цього новий міст), то заарештували короля Станіслава Августа та Ігнація Потоцького. Зайончек та Гуго Коллонтай встигли втекти на Галичину, щоб потрапити там на рік у австрійську в’язницю.
Тисячі прихильників Костюшка з розпачем зустріли новину про Празьку різанину: страшна поразка підкосила їхню віру у відродження сильної та незалежної Речі Посполитої.
16 листопада повстанці капітулювали остаточно. Костюш­ко потрапив у полон і з декіль­кома іншими своїми офіцера­ми був ув’язнений у Петропавлівській фортеці в Санкт-Петербурзі.

ВІД НАПОЛЕОНІВСЬКОГО ГЕНЕРАЛА ДО НАМІСНИКА ЦАРСТВА ПОЛЬСЬКОГО

Юзеф ЗайончекВідбувши ув’язнення, Зайончек 1795 р. виїжджає до Франції та знову йде служити до французької армії в чині генерала. Початок наполеонівських війн кам’янчанин пройшов командувачем 2-ї дивізії Герцогства Варшавського. У єгипетській кам­панії його призначають губернатором різних провінцій. За бої з мамелюками та англійцями отримує звання французького генерал-майора. Його ім’я висікають на паризькій Тріумфальній арці.
Із 1802 р., після провалу єгипетської кампанії, служив у Фран­ції та Італії. Ще за чотири роки Бонапарт наказує йому ство­рити польську армію – 1-й Північний легіон. З січня 1807 р. він ство­рює ще одне військове угру­повання – Калішський легіон.
У прусській кампанії того ж року Зайончек ним і командує.
Серед усіх цих військових кампаній встигає вступити до однієї з масонських лож. За заслуги перед Францією Наполеон дарує кам’янчанину землі в Калішському воєводстві Польщі. Генерал засновує там чотири ферми. Три з них називає на честь битв, у яких брав участь: Фаюм, Олександрія та Рацлавіци. Четверту називає власним прізвищем. Річний дохід одного з маєтків Юзефа складав понад 81 тисячу злотих – фантастичну на ті часи суму.
Під час вторгнення в Російську імперію 1812 р. він був командувачем V корпусу Великої армії. У битві під Смоленськом зазнав три поранення. У битві на Березині втратив праву ногу та потрапив у російський полон.
А далі… Далі сталося те, через що хтось з істориків дорікнув Зайончеку, що він тоді втратив не лише ногу, а й гідність.
Бонапарта ув’язнили на ост­рові св. Єлени, Південна Прус­сія зникла з карт, а центральна частина Польщі з 1815 р. стала Царством Польським – части­-ною Російської імперії. Новому адміністративному утворенню потрібен був керівник – наміс­ником Царства Польського цар Олександр І призначає нашого земляка. Як пліткували в салонах, «цар із зайчика зробив кролика». На цій посаді Зайончек пробув 11 років, аж до смерті. Запальний бунтар і борець із
Росією був покірним виконавцем царської волі та за власне смиренне служіння новій коро­ні отримав 1818 р. князівський титул. Коли Адам Єжи Чарторий­ський натякнув наміснику, що дії брата царя, великого князя Костянтина Романова суперечать Конституції 3 травня, розлючений Зайончек закричав:
«Та що ти мені ту Конституцію згадуєш? Як великий князь накаже, я все догори дном пере­верну». У Варшаві співали ци­нічну, але сумну пісню: «От лідер нещасного краю – зайчик по духу, свинка зі звичаю».
Його немолода, але все ще прекрасна дружина стає статс-­дамою царського двору. Придворні згадували, що вона щодня приймала крижану ванну, обмежувала себе в їжі та проходила 10 км. Тому начебто у 65 виглядала на 40 та мала 20-річних коханців.
Після того, як Юзеф помер 28 липня 1826 року, у Варшаві було оголошено триденну жалобу. Його серце помістили в урні у варшавському Бернардинсь­кому костелі, решту нутрощів перенесли до катакомб на цвинтарі Повонзкі, а забальзамоване тіло поховали в костелі в Опатівці. Француженка-удова генерала отримує довічну пенсію в розмірі 75 230 злотих на рік і військову пенсію 24 770 злотих на рік. Син дружини Олександри помер вояком французької армії 1792 р. Усі маєтності Зайончека успадковує зять його молодшого брата Ігнація, генерального директора пошт Варшавського герцогства.

Ірина ПУСТИННІКОВА.