КВІНТЕСЕНЦІЯ ПОДІЛЛЯ: МАРШРУТ ВІД ДУНАЇВЦІВ ДО НОВОЇ УШИЦІ

Продовження. Початок у «ПОДОЛЯНИНІ» від 30 квітня ц.р.)

ІЗ «ПАЛЛАДИ» НА ПОДІЛЛЯ

У 15 км на північ від Нової Ушиці лежить Глібів, за котрий відчуваєш іспанський сором. 2018 року в селі протизаконно розібрали водонапірну вежу маєтку адмірала Юхима Путятіна, стилізовану під замкову вежу. Так на Поділлі ще на одну пам’ятку стало менше.

Колись у цю подільську глуш (гори навиворіт, глибокі яри, оперезані мілкими річками, густі ліси) тікали від татарви, а пізніше – від панщини. Йшли вглиб – лісів і Поділля. Тому, кажуть, і Глібів. Перша письмова згадка – 1393 р., але поява в документах і на місцевості – речі, як правило, в часі розведені. Ця глибинність, лісистість нині найкраще виражені автобусною зупинкою на трасі Нова Ушиця – Віньківці. Мозаїка радянських часів не з високомистецьких, а проста, сільський примітивізм (це непогано!). Дві білочки ніяк не поділять між собою три морквини, збоку серп, молот і «Слава труду!».

У ХІХ ст. селом володіли Адам Васильківський, Тадеуш Янчевський, Іван Рудьковський, сімейство Зеленевських. Вервечка польських прізвищ переривається після другого польського повстання 1863 р. За жорстоким задумом, Глібів, як і сотні інших сіл на колишніх «кресах», віддають росіянину. 1869 року власником Глібова стає Юхим Васильович Путятін, граф, англофіл і адмірал. Той самий.

Колір – червоний. Фрукт – яблуко. Фрегат – «Паллада». Навіть Google послужливо підказує при наборі слова «фрегат» – «Паллада». А «Паллада» – це Путятін. І ще Атлантичний, Індійський та Тихий океани. Весь світ, від Кронштадту до Японії, з Іваном «Обломовим» Гончаровим на борту. Капітаном був Путятін.

Хто його знає, може, саме під час того плавання у 1852-1855 рр. адмірал познайомився не лише з японською культурою, а й з японськими майстрами, котрі пізніше, 1869 року, почнуть розбивати в подільському маєтку Юхима Васильовича чудовий ландшафтний парк з оранжереями. Японія – окремий світ, але Японія середини ХІХ ст. – загалом інша планета. Острів, закритий від усіх зовнішніх впливів. Річ у собі. Політика кокугаку зламалася незадовго до того, як Гончаров із Путятіним і дипмісією прибули до Нагасакі – 1854 р. Японія показала себе іншим – і японці почали подорожувати світом. Аж до Новоушиччини дісталися.

Юхим Путятін довгий час мешкав у Англії, був одружений на дочці англійського адмірала Чарльза Ноулса, тому важко зрозуміти, чому саме японці розбивали для російського адмірала в українській глибинці англійський парк.

У подільський свій маєток родина Путятіних (адмірал, похрещена його дружина Марія Василівна і шестеро дітей подружжя – по три сини та дочки) приїжджали щоліта, а на зими поверталася до імперської столиці. Своєї петербурзької адреси Юхим Васильович не знав: родина постійного помешкання у столиці не мала, часто переїжджала з будинку в будинок. А кожній людині потрібен ДІМ. Глібів був постійним. Глібівську адресу і знати не треба було: тут був саме він, адміральський дім.

Після Юхима Васильовича глібівським маєтком володів його син граф Євген Юхимович Путятін (28.02.1852 – ?). Він виховувався вдома та у спецкласах Пажеського корпусу, який закінчив 1872 р. прапорщиком драгунського полку, брав участь у Турецькій кампанії в 1877-1878 рр. Після звільнення зі служби 10 червня 1885 р. в чині полковника переїхав до Глібова, де займався господарством і садівництвом, зібрав у палаці чудову бібліотеку, грав на музичних інструментах, малював. Одружився граф 1889 р.

Парк і нині гарний. Усе ще простежуються каштанова і липова алеї, десь у паркових глибинах зростають дві старі «безсоромниці» (Arbutus andrachne, суничні дерева). Від влаштованих японцями оранжерей нічого не залишилося. На місці, де стояв палац на 40 кімнат, дотепер пустир і стадіон.

Збереглися, проте, інші споруди маєтку. Пошта – колишній будинок управителя маєтку.

Велетенське, все ще міцне зерносховище заполонили синички, а споруда могла б ще послужити селу, як і розкішна кузня у стилі північного модерну з дикого річкового каменю та з цегляним декором (сандрики і височенні комини). Не зовсім зрозуміло, що тут було в часи Путятіна і Львових (вони володіли Глібовим після адмірала), але в радянський час тут зберігали зерно. Споруда виглядає покинутою.

Ще гірше з коморою і майстернею. Одна з цих будівель – уже цілковита руїна з проваленим дахом. Інша пофарбована в брунатно-червоний, на даху в неї декілька берізок, а живою залишилася лише половина будинку, як поламане інсультом тіло. Водонапірна вежа, головне архітектурне диво Глібова, вже не існує. Коли і хто зводив вежу – невідомо. На вибір: Юхим Путятін; його син, полковник гвардії Євген Путятін, чи вже наступні власники села, родина князя В.Н.Львова (Путятіни продали маєток Львовим 1897 р. Ті володіли ним до 1917 р.). В ті часи в селі було два храми, один із них при маєтку. Підозрюю, зберігся саме він. Біля святині – надгробок маленького Миколи Львова, котрий помер дитиною.

НАВКОЛО НОВОЇ УШИЦІ

В Україні є два села з назвою Капустяни, і в обох збереглися перебудовані панські маєтки, і в обох ексмаєтках нині сільські школи. На цьому містика закінчується, залишається сувора реальність. Щоб побачити капустянський маєток, повертаємося на трасу і біля зупинки «Капустяни» прямуємо до села стрімкою гіпотенузою. Попереду 3 км вибоїн, потім – кружляння Капустянами в пошуках, а де ж. А далеко, в протилежному кутку поселення, орієнтуйтеся на стару бруківку-сошу. Позаду залишаться і Будинок культури, і негармонійна нова церква. Слово-пароль – «школа». Належав маєток, зведений на межі ХІХ-ХХ ст., напевно, Бурдикам. Інформації про нього обмаль.

Помітно, що споруда перебудовувалася: старіша частина має цікаві вікна і монументальний вхід.

Якщо з Нової Ушиці через Кучу (так, це справжній топонім) вирушити на південь, за 23 км страшної дороги потрапимо в Хребтіїв. Поїздка з тих, в яких без корвалолу і максимально підвищеного рівня допитливості нікуди. Серед запаморочливих дністровських пейзажів (Хребтіїв – на хребті із круч) помирає маєток Патонів, родичів знаменитого академіка, і немає на те ради. Бо садиба не в державних, а приватних руках. І так зле, і так недобре, виходить. У пам’яток на балансі держави немає шансів, бо немає фінансування. У пам’яток, викуплених приватними особами, шанс теж є не завжди. Географія тут давить: глуш чудова, коли хочеться усамітнення, але в усіх інших випадках звідси до всього далеко. До супермаркетів і готелів, хороших доріг і полум’яних борців за долю історичної спадщини. Тут навіть до Куражина, котрий видно на сусідньому горбі, й то далеко.

Але ж гарно – вода з трьох боків, високі кручі. Давні русичі залишили по собі городище на трикутному мисі в урочищі Погоріла (Х-ХІ ст.). Та що там давні слов’яни! В документах середини XVII ст. поселення згадується як містечко. Хребтіїв відомий кожному, хто читав заключну частину трилогії Генрика Сенкевича, роман «Пан Володийовський».

Сенкевич від себе не додумував: комендантом місцевого дерев’яного замку в 1670-1672 рр. призначили «Гектора Кам’янецького» Міхала-Єжи Володийовського. Через село в ті часи пролягав шлях із Польщі на Туреччину, з Кам’янця на Хотин. Тоді схожі оборонні пункти стояли над Дністром аж до Рашкова. Тому Хребтіїв і піднісся в статусі до містечка: стратегічно важлива точка. Тут проживала і дружина Володийовського, тільки звали її не Бася, Бася на совісті нобеліата. Справжню пані Володийовську, практичну і далекоглядну шляхтянку, звали Христиною. Дослідник історії Поділля Юхим Сіцинський писав, що залога складалася аж із 600 людей, із них пів тисячі були вершниками. Чимало. Замок спалили турки 1672 р. – через це і пішла назва урочища Погоріла. Навіть у важкі турецькі часи, 1681 р., у Хребтієві налічувалося 438 жителів – більше, ніж сьогодні.

Від часів Володийовського сьогодні годі щось і шукати. Зате ще стоїть П-подібний ампірний фахверковий палац, зведений у ХІХ ст. місцевим архітектором Антоновичем для родини Собанських. На початку 1990-х спілкою селян ім.Патона було перекрито дах, а далі споруду покинули. Тодішній голова колгоспу Петро Волощук навіть до Бориса Патона в Київ послів відправляв – усе ж нащадок, може, зацікавився б родинним гніздом.

Колись був ганок із колонами, та вже немає. Дах обвалився, подекуди помітні ліпні розетки. Колонна зала викликає коктейль емоцій, суміш жалості та цинізму. Від 7-гектарного парку не залишилося нічого. В одному з колишніх флігелів – магазин. І під палацом, і під флігелем – пивниці.

На початку ХІХ ст. село належало поміщику Пію Собанському. Вже тоді тут була якась садиба (ймовірно, ця сама). Можливо, будинок був перебудований із більш давнього. При садибі була римо-католицька каплиця. 1823 р. в маєтку сталася пожежа, постраждали декілька господарських приміщень. Їх перебудували, а під кінець ХІХ ст. розширили. Ці споруди з током для молотьби збереглися до нашого часу.

До Михайла Оскаровича Патона, відставного полковника гвардії, Хребтіїв перейшов наприкінці ХІХ ст. Полковник був рідним братом академіка НАН України Євгена Оскаровича Патона і дядею теперішнього президента НАН України академіка Бориса Євгеновича Патона (народився 1918 р.). Михайло Оскарович, який хазяйнував тут до 1917 р., був непоганим господарником, очолював повітові дворянські збори. У Хребтієві був похований батько поміщика Оскар Петрович, сенатор і колишній консул Російської імперії в Ніцці. Над його надгробком Патон звів каплицю, яку зруйнували у 1930-х рр. – так само, як і кам’яну Михайлівську церкву.

1919 р. Патона із дружиною, сином і слугами вбили в їхньому будинку в Новій Ушиці.

У радянський час колишня головна споруда садиби використовувалася як бібліотека, клуб (у колонній залі на розкішному паркеті влаштовували танці), колгоспна контора і дитячий садок. У підвалах зберігалася сільгосппродукція. З боку села будівля одноповерхова, але стоїть над урвищем, тож із боку річки маємо вже два поверхи. У цокольному поверсі зберігся колодязь.

2008 р. розпайовану садибу в спілки селян ім.Патона за 88 тис. грн купив житель Хмельницького. Відтоді споруда стоїть зачиненою і покинутою. Селяни користуються цим, потайки знімаючи з даху палацу жерсть.

Ірина ПУСТИННІКОВА.