КВІНТЕСЕНЦІЯ ПОДІЛЛЯ: З НОВОЇ УШИЦІ ДО ВЕРБОВЦЯ

Продовження. Початок у «ПОДОЛЯНИНІ» від 30 квітня, 7 травня ц.р.)

Дорога з Нової Ушиці хоч у бік Мурованих Курилівців, хоч у бік Бару інколи нагадуватиме знаменитий на всю Україну «тунель кохання» у Клевані на Рівненщині. Тільки там дерева сплелися навколо рейок, а тут живим дахом прикривають автошляхи. Рушимо спочатку на схід, за вказівниками на Бар. 

«МИЛИЙ ДІМ» ЗАБУТОГО СТАХА

У 10 км на схід від Нової Ушиці лежить Заміхів.
На схід глянув за звичаєм,
Чого плаче хлопець бідний? 
Тужить, бач, за своїм краєм, 
А той край – Поділля рідне. 
А в тім краї – скромна волость, 
А в волості – милий дім, 
І кохана й не згадає, 
Як тужить земляк за цим. 

Це досить вільний переклад авторки цієї статті вірша «Думка подільська» шляхтича і поета Стаха із Заміхова (1784-1850). А ще прозаїка, драматурга і перекладача.

На рідну землю треба дивитися закоханими очима. Тоді пробачиш чимало, а ще більше недобачиш або нафантазуєш. Стах із Заміхова (граф Станіслав Доліва Старжинський), вольтеріанець і самітник, зі своєї хмаринки в подільському раю вже 176 років такими очима споглядає за Поділлям реальним. Бо тут ще стоїть його «милий дім», скромний, не більший за селянську хату, неподалік від костелу. Нині в ньому ФАП чи амбулаторія, щось лікувальне.

Станіслав народився в Заміхові в родині капітана Національної кавалерії Еразма Старжинського. Мати походила із впливового роду Понятовських. Семирічного Стаха вона повезла до Варшави – мала намір віддати в кадетський корпус. Хлопчика тоді налякали численні варшавські жебраки і каліки. Їх було багато на вулицях, а особливо біля храмів. Він запитав маму: «Чому король не дасть їм грошей? Хіба король їх не бачить?».

Після кадетського корпусу Станіслав до 1805 р. вчився у Вільно (сучасному Вільнюсі). Весь буремний період наполеонівських воєн юнак провів у тихому Заміхові, де керував маєтком до 1817 р. Далі вирушив у подорож: росія, Австрія, Італія. У Венеції познайомився з Байроном.

Подорож перервала смерть Еразма Старжинського: довелося повертатися до Заміхова. Виготовив на честь батька пишний пам’ятник, встановив його в костелі біля маєтку. Святиня якраз будувалася. Родина Старжинських була серед її фундаторів. Але кам’янецькому єпископові Францішеку Мацкевичу таке самоуправство було не до вподоби. Він наказав пам’ятник демонтувати. Здається, ще й відмовився освячувати споруду. Конфлікт між Станіславом і Мацкевичем був настільки гострим, що граф спересердя відрікся від католицької віри і перейшов у протестантизм.

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК У ЧУЖИХ АЛЬБОМАХ

У родинний маєток погостювати Станіслав запрошував інших літераторів епохи: драматурга і критика Тимона Заборовського, поета і педагога Францішека Ковальського, поета Мауриція Гославського. На схилі літ переїхав на Галичину, в успадкований від матері маєток у Кульпаркові. Нині для львів’ян цей топонім такий же промовистий, як для нас на Хмельниччині була назва «Скаржинці».

Станіслав жив тихо, редагував журнал «Віленський тижневик», писав під псевдом «Стас із Заміхова» ліричні та патріотичні вірші. Часом з-під його пера народжувалися еротичні твори, часом – тексти пісень на музику Войцеха Совінського. Майже все залишилося тільки в рукописах. Хоч творив він плідно, та публікаціями віршів не переймався, навіть уникав їх. Усе, що залишилося після нього, – коротенькі пісеньки і нечасті вірші в чужих альбомах. Писав також «правдиві випадки» (нариси про різні події) – правда, часто кидав твори, так і не закінчивши їх. Друком вийшла єдина збірка «Співки та вірші подолянина» (1830).

Спокій графа потурбували лише раз: 1848 року через маєток руйнівною навалою пройшли російські війська, які поспішали в Угорщину придушувати «Весну народів».

Нащадків не мав – і маєток свій переказав протестантській громаді Кульпаркова. За це на його похованні була зведена каплиця із вдячним написом. У Заміхові залишився ж скромний будинок.

ЗАНЕПАД ЕКСМІСТЕЧКА

Сільський костел Яна Непомуцена (1808-1820), неначе ретранслятор, випромінює навсібіч сигнали чогось забутого: архітектури, гармонії, стилю. Хоча й сам скромний, на польських чи чеських вуличках такий пройдеш і не помітиш. У часи Стаха із Заміхова костел був головною, найпоказовішою спорудою містечка. Але далеко не першим римо-католицьким храмом. Перший був дерев’яний, із 1749 р. Заміхівський вікарій Лавський задумав спорудити мурований храм. Кошти дали Старжинські. Освятив споруду аж 1841 р. єпископ Мацкевич – той самий. На той час граф уже давно перебрався до Кульпаркова. Відомо, що в середині ХІХ ст. храм прикрашали кам’яні скульптури.

За декілька десятків метрів від костелу бочком на схилі стоїть церква св. Дмитра (1851), зведена на місці дерев’яної попередниці. Щось не так пішло із проєктом, купол храму завалився ще у процесі будівництва, зупинивши його на декілька років.

Поруч із сільською школою – комплекс колишньої земської лікарні (1903) та волосне правління у стані безнадійної руїни. Далі ще декілька споруд різного ступеня зношеності та збереженості. Школа – на першому плані, позаду – їдальня, будинок лікаря, господарські споруди. Архітектура неоковирна, але надійна, добротна. Шкода, що вже нікому майже не потрібна. Споглядати сільську депопуляцію Поділля – не мед. Але й подітися від цих процесів нікуди.

І костел, і правління, і лікарня – сліди іншого життя. Того, коли до Нової Ушиці було не з десяток кілометрів, а сім верст, а найближчі суд і пошта були аж у Летнівці, це ще далі. В ті часи в Заміхові було 210 будинків і 1674 жителі. 950 із них були іудеями, тож, крім церкви і костелу, в селі були синагога і молитовна школа. Хоча чому селі – містечку, заснованому шляхтичами Заміхівськими в саму що не є сарматську епоху – в XV ст. Як кожне містечко, Заміхів мав базари кожний другий вівторок місяця. Продавали тут переважно худобу і гончарні вироби. Були і щорічні ярмарки – на Василя (1 січня).

Школу в Заміхові відкрили ще 1885 р. Працювали шкіряний завод і 16 магазинів.

Відомо, що 1734 р. Заміхів сплюндрували гайдамаки. Власниками містечка були Заміхівські, Гумецькі, Старжинські (Стажинські), Богуші (до цього часу тут є топонім Богушів Горб), Даровські, Моравські та Собанські.

Подивишся після мандрівки на фотографії із Заміхова – сумно якось усе, неприкаяно. Стах із Заміхова міг оспівати і таке. Та не всі мають стільки таланту й доброти.

Ірина ПУСТИННІКОВА.
(Далі буде).