ПЕТЛЮРА І КАМ’ЯНЕЦЬ

Частина 2

Початок у «ПОДОЛЯНИНІ» від 21 травня ц.р. 

Про те, ким був для Кам’янця Симон ПЕТЛЮРА, далі в інтерв’ю із просвітянином, істориком, автором книги «Кам’янець – соборна столиця України» Дмитром БАБЮКОМ. 

– Неофіт Кибалюк у липні 1919 р. був присутній у почесному шикуванні в Кам’янці під час зустрічі представників Антанти, – пан Дмитро продовжує відповідь на запитання про те, якими були стосунки Петлюри з Петрушевичем у кам’янецький період. – Він писав: «Юнаки й старшини були в стані нервового піднесення і урочисто-уважного напруження. Вони знали й розуміли, що їх оглядатиме Головний Отаман, і розуміли також, що в його присутності вони мусять якнайкраще виконати своє завдання перед лицем заграничних військових представників… В далечині, куди були звернуті очі всіх, закурилася порохом дорога і показалось авто. Нервовий струм пробіг по рядах юнаків. Без команди все підтягнулось і вишикувалось … З авта вийшла середнього зросту худорлява людина. Скромний стилю жупанця верхній одяг, військова шапка англійського типу, заломана та схилена над чолом, на лівому рукаві тризуб, на комірі колоски пшениці – державні герби. В хаті, на засіданнях, на фронті, під огнем ця постать всюди появляється в такому зовнішньому вигляді. Найменшої пози і в той же час, скільки простої природної поваги в поставі та рухах, ніби тисячі разів цю людину зустрічали всякі заграничні представники й віддане військо. В лівій руці паличка, права приложена до дашка шапки. На голеному обличчі та в сірих виразних очах зосереджена думка. Це ж той, чиє ім’я у мільйонів на устах. Це той, що на його плечах тягар відповідальності перед історією. Це нічого, що він з паличкою, а не з шаблею в руках, що він худий і невисокий, він у наших серцях такий великий, як великі кривди народу, як великий наш біль… Головний Отаман приймав парад. Коло нього заграничні представники, перекладач, генералітет, начальник школи. Звуки маршу лоскочуть груди бадьорою радістю.

– Здоров, юнаки! – вітає Головний Отаман. 

– Доброго здоров’я, пане Отамане! – відповідають голосно і стройно юнаки. 

В легкій куряві зблизився кінний відділ. Я бачу, як француз бігає, хвилюється і щось розпитує, а потім вибігає на горбок, вимахує рукою і кричить: 

– Слява Україна! Слява женераль Петруля!

І у відповідь йому із самої глибини схвильованих юнацьких грудей рветься і дзвонить під блакитним кришталем подільського неба могутнє «Слава!».

Стриманим вдоволенням поблискують сірі великі очі Головного Отамана».

Петрушевич був беззаперечним лідером. Виховані в суворій австрійській правовій традиції, стрільці та офіцери УГА мали колосальну повагу до субординації. Але відомий випадок, коли Мирон Тарнавський (головнокомандувач УГА) без погодження із Петрушевичем на початку листопада уклав договір з денікінцями про перехід галицької армії на бік білогвардійців. Це стало шоком. Проте Тарнавський був військовим, а не політиком, діяв заради збереження людей, які помирали від тифу в той час, коли денікінці пропонували шпиталі та закінчення бойових дій. Петрушевич спочатку засудив це, але скоро сам погодився на такі умови. Це була страшна трагедія розколу, де кожен рятував свій фронт, як міг. Відтоді галичани і наддніпрянці пішли окремими шляхами.

– А якими були тоді стосунки з Юзефом Пілсудським? Чи міг Петлюра здогадуватися, що Пілсудський потім так вчинить із його армією?

– Петлюра і Пілсудський використовували один і той самий штабний вагон, він став символом їхнього вимушеного союзу. Цей союз не варто ідеалізувати, але й таврувати як «зраду» – теж помилка. Для Симона Петлюри це був крок абсолютної безвиході, тверезий трагічний розрахунок. Восени 1919 р. УНР опинилась у «трикутнику смерті» між більшовиками, білогвардійцями і поляками. Ліків не було, галицька перейшла до денікінців. Український фронт фактично припинив своє існування, цей момент отримав назву «листопадова катастрофа». Петлюра усвідомлював, що Пілсудський переслідує власні інтереси і прагне створити з України «буферну зону». Проте ризикнув укласти цей союз, щоб отримати зброю, тил і шанс відбити Київ. Союз мав шанси на успіх, парад українських і польських військ на звільнених вулицях Києва у травні 1920 р. це довів. Після того, як більшовики оговталися і перейшли в контрнаступ, а Антанта почала тиснути на Пілсудського з вимогою припинити війну, Варшава підписала сепаратний Ризький мир, залишивши армію УНР сам на сам із ворогом. Українські вояки були інтерновані. Петлюра і Пілсудський випередили свій час: першими чітко артикулювали, що без незалежної України не може бути безпечної Польщі та вільної Європи. Щоправда, внаслідок укладення Варшавського договору Петлюрі й досі закидають те, що він «зрадив Галичину». Але давайте подивимося на це у вимірі фактів. Кам’янецька доба стала трагедією двох різних, але геополітично вимушених державних тактик в умовах тотальної блокади та епідемії тифу. Для Петрушевича головним ворогом була Польща, для Петлюри – більшовицька росія. Варшавська угода була кроком абсолютної безвиході задля отримання зброї та порятунку залишків держави, коли фронт уже розвалився. Петлюра до останнього відтягував питання територіальних поступок Галичиною на користь Польщі. Усвідомлював трагічність цього кроку для соборності України. Історія про те, що Петлюра зрадив Галичину, уклавши союз із Польщею, – класичний радянський наратив, покликаний роз’єднати українців.

– Коли Петлюру вбили у травні 1926-го, чи кам’янчани якось реагували на цю подію?

– Коли в Парижі пролунали постріли Самуїла Шварцбарда, Кам’янець декілька років перебував під контролем більшовиків. Місцева радянська преса, зокрема окружна газета «Червоний кордон», відреагувала на це у пропагандистському дусі. Вбивство подавали як «справедливу відплату» і акт помсти. На шпальтах газети можна знайти про «недолугих петлюрівців», «підлих махновців» і навіть агентів британської розвідки, які розбещують комсомольців фокстротом, чарльстоном та іншими шкідливими танцями. В мемуарах кам’янецьких інтелігентів згадувалося, що в місті ця новина викликала шок і глибокий прихований сум. Кам’янчани добре пам’ятали Симона Васильовича, для багатьох це була особиста втрата і остаточний похорон надії на визволення з-під радянської окупації. Перші такі спогади з’явилися в газеті «Der Podolier», яка друкувалася в часи німецької окупації міста в 1941-1944 рр.

Постать Петлюри радянська пропаганда особливо поливала брудом, Кремль вважав його фізично найнебезпечнішим лідером, здатним підняти повстання. Серед усіх провідників різних сторін тогочасного протистояння (Петрушевич, Пілсудський, Махно, Денікін) тільки Симона Петлюру було вбито. Справжній державний діяч не буває ідеальним, Головному Отаману справді є що записати в мінуси. Колосальною помилкою була катастрофічна нерішучість у покаранні винних на початку погромів. Коли в лютому 1919 р. отаман Іван Семесенко вчинив погром у Проскурові, Петлюра не діяв миттєво. Отаман боявся розправлятися з польовими командирами в момент, коли фронт сипався, остерігався, що їхні загони збунтуються. Ця «політична гнучкість» коштувала УНР репутації. Шварцбард використав проскурівську трагедію як виправдання свого злочину.

Петлюра занадто часто намагався діяти через переконання і компроміси. Замість того, щоб навести лад у тилу, придушити партійні чвари і оголосити жорстку диктатуру, витрачав дні й тижні на кабінетні дискусії з міністрами. Сьогодні також закидають Петлюрі кейс із полковником Болбочаном. Тут фігурують міфи, які створили ми самі. Справа полковника Болбочана – це не драма особистої заздрості Петлюри, а трагічне зіткнення молодої державної дисципліни з військовою анархією.

Об’єктивно Петлюра до останнього намагався діяти як гуманний державний діяч, а не диктатор. Коли полковника вперше усунули від командування через здачу Лівобережжя більшовикам, Петлюра не вдався до репресій, шукав компроміс, планував вислати Болбочана до Італії, щоб той очолив там державну місію формування нових військових частин з українських військовополонених. Під час успішного наступу військ УНР проти більшовиків Болбочан самовільно прибув у Запорозький корпус і без жодного наказу Генштабу намагався усунути чинного більш досвідченого командира. За будь-якими мілітарними законами, під час війни це кваліфікується як військовий заколот. Навіть після того, як законний військово-польовий суд виніс Болбочану смертний вирок, Петлюра декілька днів свідомо відтягував підписання наказу про розстріл. Головний Отаман затвердив вирок лише тоді, коли загроза анархії та повного розвалу фронту через отаманщину стала критичною для існування УНР. Це рішення далося Петлюрі з внутрішнім болем, але інтереси державної дисципліни під час війни виявилися вищими за особисті сентименти.

– У Медоборах що не печера, то Кармалюка, що не дуб, то Хмельницького. Чи була схожа народна меморіалізація місць, пов’язаних із Директорією в Кам’янці?

– Доба Директорії в Кам’янці була занадто короткою і завершилася поразкою та радянським терором. Більшовицька влада через ЧеКа і обшуки випалювала будь-яку згадку про УНР на корені. Перші списки розстріляних «контрреволюціонерів» наприкінці 1920 року вже тоді шокували місто, а подальші репресії 1930-х років майже остаточно знищили українську інтелігенцію. Тому традиційна меморіалізація просто не встигла виникнути. Звісно, в деяких родинах переповідаються історії, що бачили, як Петлюра їхав по вулиці Шевченка, або як він курив на балконі. Зате відбулася інша, краєзнавча меморіалізація: у спогадах кам’янчан назавжди закарбувалися конкретні місця, які відображені на фотографічних світлинах: вокзал, де зустрічали отамана; університет, де він виголошував промови; Вірменський ринок, де він приймав військові паради. Ці локації й стали справжніми пам’ятниками буремній епосі.

– Місто давно зачекалося музею Останньої столиці в маєтку Осавулової…

– Це не буде музей «Останньої столиці». Це має бути подія світового масштабу – першого у світі Музею Симона Петлюри і Кам’янецької доби УНР. Оскільки в команді «Просвіти» нас активних троє учасників, то Славко Полятинчук, Анатолій Паладійчук і я вважаємо, що місто зобов’язане мати такий музей. Кажуть, щастя любить тишу. Тому поки що не хочу робити гучних заяв. Багато роботи вже виконано, ще більше справ чекають на своє втілення. Ми почали з досліджень події присяги на вірність УНР 14 жовтня 1919 р. Матеріалів назбиралося на солідне видання. Згодом розширили дослідження періоду визвольних змагань у Кам’янці, наслідком чого є книга «Кам’янець – Соборна столиця України». Тепер взялися за найамбітніший проєкт. Зібрали спогади і фото щодо резиденції, ідентифікували кімнату, де була зала засідань та прийоми делегацій. У приміщенні подекуди збереглися історичні двері й паркет, і наше завдання – вберегти це від знищення. Хочу висловити найтепліші слова вдячності людям, без чиєї державної позиції, патріотизму і миттєвої реакції цей проєкт міг би так і залишитися лише мрією на папері: народному депутату України Ігорю Марчуку та голові Хмельницької обласної ради Віолеті Лабазюк за професіоналізм, конструктивність і дивовижну швидкість ухвалення доленосних рішень!

Траплялися моменти, коли ідея створення музею була на межі зриву. Обласне керівництво, на балансі якого перебуває споруда, розглядало її як звичайне приміщення, а не місце, де знаходилося серце української державності. Влаштування музею в іншій споруді втратило б сакральний зміст у той момент, коли маємо будинок, де жив і працював Головний Отаман. Тому «Просвіта» і «Славутинка» почали проводити у дворі колишньої резиденції заходи, щоб показати кам’янчанам важливість місця для історії української державності.

У критичний момент, коли приміщення будівлі в черговий раз мали знову використовувати не за призначенням, ми звернулися по допомогу. Ігор Марчук миттєво включився у процес і звернувся до Віолети Лабазюк із проханням знайти компроміс та зберегти історичну спадщину. Те, що відбулося далі, має стати еталонним стандартом взаємодії влади і суспільства на місцях. Не минуло й декількох годин після розмови, як Віолета Олександрівна разом із командою обласної ради знайшла вихід. Радий, що наші починання знаходять відгук, що влада прислухається і допомагає. Радий, що на шляху реалізації проєкту ми знаходимо нових друзів та колег, які поділяють наші ідеї. Впевнений, що Кам’янець згодом отримає нову й гідну локацію, що буде прославляти наше місто і доповнить список об’єктів становлення української державності.

Словом, ми фактично запустили новий проєкт під назвою «Кам’янець. Тут карбувалася державність». Плануємо заснувати тут культурно-освітній простір з елементами музею, де акцент робився б на організації культурних заходів для молоді. Хочемо, щоб нове покоління кам’янчан і гостей міста розуміло те, про що свого часу сказав генерал-поручник Армії УНР Володимир Сінклер: «Він був великий український патріот, фанатик щодо самостійності України. І саме тому ідея самостійності УНР органічно зв’язалася з іменем Петлюри».

Наше завдання сьогодні – зробити так, щоб ця ідея самостійності, яка карбувалася в Кам’янці, продовжувала жити в серцях сучасної молоді. Створення цього простору – наш спільний крок до великої мети.

Ірина ПУСТИННІКОВА.