КВІНТЕСЕНЦІЯ ПОДІЛЛЯ: НАЙКРУТІШІ СЕРПАНТИНИ ПОДІЛЛЯ

Продовження. Початок у «ПОДОЛЯНИНІ» від 30 квітня, 7, 14 травня ц.р.)

В останній частині нашої мандрівки вирушимо на південний схід від Нової Ушиці й перетнемо кордон Вінницької області. Тут недалеко – і подорож буде того варта. 

На південь від Нової Ушиці, у присілку Каскада, – красива мозаїчна зупинка (ймовірно, авторства Івана Кляпетури) і новий серпантин. Шкода, що мальовничих краєвидів Нової Ушиці з нього не видно.

СТРУГА – НЕ ВІД СТРУЖКИ

У селі Струга можна оглянути церкву Івана Богослова, що ховається за кремезними радянськими спорудами центру. 1754 р. тут поставили скромну дерев’яну святиню, яку в 1848-1853 рр. замінила кам’яна махина на гроші царської скарбниці. Стиль відповідав спонсорам. Крихітний костел Усіх Святих, зведений 1814 р. на кошти Казимира Стемповського, треба трохи пошукати – він на одній осі з церквою, тільки вглиб, у бездоріжжя, серед незрозумілих зелених насаджень і колгоспних розвалин. У селі був маєток Стемповських, остаточно знищений у вересні 1917 р., коли Поділлям прокотилася руйнівна хвиля корніловського 2 гвардійського корпусу під орудою Євгенії Бош, більшовицької бій-баби із презирливим ротом і замученим сухотами тілом. Не Струга перша, не Струга й остання: тоді на Поділлі пішли з димом пів сотні панських маєтків – за компанію з винокурнями і цукровнями.

У села є присілок Струзький Яр, а по сусідству – Мала Стружка. Ні, тут не виготовляють Буратіно, «струга» – синонім потоку, струмка. Ще донедавна сільське кафе при трасі називалося дивно – «СНГ». У ньому, певно, квасили місцеві Шушкевич, Кравчук і Фокін. Закушували чебуреками: вони тут були, кажуть, еталонні.

СЕЛО МІЖ СЕРПАНТИНІВ: ВЕРБОВЕЦЬ

За Любомирівкою закінчується територія Хмельницької області – й… Ми вже в найзахіднішому районі Вінниччини. Артисти знають: ефектний вихід – часом головна запорука успіху. Вінниччина починається карколомно. В усіх сенсах. У Вербовці подорожніх чекають два серпантини, котрим позаздрять не лише карпатські, а й альпійські. На одному з кілець з’їзду до села праворуч око може встигнути вихопити із заростей кущів остов хатини в казковому мереживі дикого винограду. Ще декілька років тому на ній був очеретяний дах. Таким було селянське житло Поділля якісь декілька декад тому. Нині схожі хати побачиш у гарному стані хіба у скансенах чи на картинках шкільних підручників.

Були часи, коли Вербовець входив до Ушицького повіту, тому варто придивитися до нього ближче. Це еталонне Східне Поділля: аграрна м’якість пейзажу; світлі нестрашні ліси; радянських ще часів брами у квітах і оленях; гірські серпантини без гір – тут усе головне відбувається внизу, «по долу», а не на вершинах, бо і немає їх, тих вершин; достатня кількість архітектурних метрик давності власної історії в містечок і сіл. Тут пейзажі, і костел он який, і синагога, а як чудово видно Покровську церкву із серпантину на Муровані Курилівці, до котрих лише 7 км, а туристів немає.

Вербовець зовсім не виглядає на свої… ні, не роки, а статистичні дані. 500 жителів? Усього? Тут усе ще відчувається дух містечка – поліетнічного, з єврейськими крамницями, з відлунням органа в недільний ранок, з українськими хатками під очеретяними дахами. Але Sic transit gloria mundi – й вербовецькі кращі часи вже десь у кращому світі.

Глибокі яри, подільські гори навиворіт, тут нависають над річечками Батіг і Батіжок, такими прикро-маленькими, що і не згадаєш їх після візиту в село. Певно, і справді вони в’юнкі та тонкі, як батоги в пастуха. Високі ці глинисті береги захищають Вербовець від холодів, але й завдають клопоту в сніжні зими – навіть думати не хочеться, як на серпантинах в ожеледицю важко автомобілям, як течуть брудні струмочки на селянські обійстя сільських кутів Вітрянки і Пеці у дні сильних злив.

ПРО ОШАТНИХ ХАБЕ І АНТИСЕМІТСЬКІ ЧУТКИ

Із 1566 р. Вербовець був власністю Роха Горецького, а потім – Станіслава Горецького. Саме Станіслав 7 червня 1607 р. отримав від короля Сигізмунда ІІІ право утворити тут місто, пообіцявши укріпити поселення замком, а міщан звільнити від податків на 12 років. Місце ж стратегічне, Волощина поруч, замок не завадить. Магдебургія йшла в комплекті з гербом: на червоному тлі рука з мечем замахувалася на когось. Привілей на ярмарки реалізувався у Вербовці двічі на рік: на Вознесіння і в понеділок після дня св. Лаврентія місто ярмаркувало по 8 днів поспіль. А щотижня в четвер влаштовувалися менші базари. На той час у щойно створеному містечку проживали 1144 православних, 583 католиків і 1934 іудеїв.

Усіх іудеїв у Другу світову знищили нацисти. Всіх, крім одного. Був ковалем, міг знадобитися. Його застрелили, вже коли вороги відступали з України.

Місцеву юдейську громаду старожили ще пам’ятають: чорняві волоокі люди в іншому, не сільському одязі, мешкали поруч, хоча дифузія між різними етногромадами майже не відбувалася. Можливо, й через мовний бар’єр: сини Ізраїлю говорили на ідиш, хоча й знали українську і польську, а іноді – й російську мови. Українці ж, хоча й наймалися в єврейські майстерні чи господи працювати, ідишу не розуміли. Іудеї були майстрами і лікарями, часто – чоботарями. Кашкети відрізняли їхніх чоловіків від українців і поляків, жінки ж одягали довгі сукні та спідниці, які були набагато ошатнішими за буденний одяг селян-християн. Вербовецькі називали сусідів-іновірців «хабе» – і до цього часу неслухняну корову виганяють із чагарів із криком «Куди полізла, хаба!». А ще лякали дітей брехливими страшилками про виготовлення маци, для якої – ну, звісно, – потрібна була кров християнської дитини. Дитину начебто кидали в бочку, набиту цвяхами, і перекочували з боку на бік. Але якщо дитина була худенька, її спочатку відгодовували цукерками.

Конфесійна різноманітність, однак, мала свої відтінки. Католики, православні та іудеї здавна навчилися терпіти одне одного, а от до «штундів»-протестантів, котрі з’явилися у Вербовці ще в царські часи, ставилися трохи по-ворожому, не розуміли їх і не любили. Нині все змінилося – і на фундаментах старої жидівської кам’яниці вербовецькі баптисти звели будинок молитви. Символічно.

З ІСТОРІЇ ВЕРБОВЦЯ

Засновник містечка відзначився при взятті Смоленська, за що король 1616 р. записав Вербовець його дочкам Софії, Маргариті, Катерині, Єлизаветі та Дорофеї. 1629 р. Вербовець і частина Бахтина належали вже Стефану Волянському. В часи Хмельниччини і містечко, і його замок, і місцеві католики та іудеї дуже постраждали від козаків. Православні ж повтікали, куди могли, від козацької люті. Люстрація 1665 р. стверджувала, що в тодішнього власника міста, галицького хорунжого Стефана Злочівського, не було жодного селянина.

1708 р., коли Вербовець належав Олександру Грущинському, його ще раз зруйнували козаки. В середині XVIII ст., коли старостою був Раденський, у Вербовці нараховувалося 144 двори. Містечко знову оживало: тут рубали ліс, добували поташ і селітру.

За другим поділом Польщі Поділля відійшло до Російської імперії, та місцевий власник Броневський відмовився підписувати homagium на вірність цариці. Мав на кого рівнятися: його сусідка, власниця Мурованих Курилівців Катерина Косаковська, також не підписала, бо Росію ненавиділа. Ну, але в Косаковської були зв’язки – і маєток залишився за нею, а от Броневському пощастило менше. Вербовецьке староство у шляхтича відібрали і продали Дмитру Трощинському.

Після 1796 р. якийсь час Вербовець був центром повіту. Станом на 1797 р., тут мешкали 1394 християн і 1242 іудеїв.  1804 р., коли було утворено (Ново-)Ушицький повіт, і Вербовець втратив свій статус, містечко купив граф Собанський. Ще через три роки до Вербовця приписали села Житники і Дурняки (нині Любомирівка), трохи пізніше – Ставчани і частину Бахтина.

Кріпацтва тут не знали – брали в поміщиків в оренду землю. З 1832 р. діяла міська дума – її приміщення потім ще довго слугувало сільрадою. 1885 р. у Вербовці запрацювало міністерське однокласне училище. З 1899 р. – церковна школа грамоти для дівчат.

Міський дух ще вгадується в чималій синагозі з ХІХ ст. Вона навпроти школи, наприкінці серпантину. І дивно, як у неї не в’їжджають місцеві джигіти, котрих не зупиняють навіть численні ями і плавуни. У ній спочатку влаштували клуб, та вже давно там спортивні зали і шкільна бібліотека. Споруда, яка живе, має шанс вціліти – це яскраво помітно на контрасті з цілковитими руїнами олійного заводу і млина поруч. Нині в пустках вікон час від часу вигулькує фантасмагорією грива білого коня.

Чималенький будинок емігранта Урця пристосували під школу – все одно йому в Америці він уже не потрібен. Ще одна двоповерхова кам’яниця, в якій жили сестри Марфа Боржемська і Домна Марчинська, теж працює частиною сільської школи. Магазин розмістився в будинку Пілгаєцького, колишню церковну плебанію перетворили на інтернат.

Покровська церква (1821-1832, зведена на місці згорілої 1820 р. дерев’яної святині) нині мало схожа на свою фотокартку, зроблену Юхимом Сіцинським на початку ХХ ст.: в його часи ще не було прибудовано бабинець і високу дзвіницю з натяком на синодальний стиль.

Костел Михайла Архангела зведений на старому замчищі  1802 р., та ніяких натяків на фортифікації вже немає. З березня 1990 р. монахині та священник мешкали у 150-річній плебанії, котра встигла побути і сільським садочком, і конторою колгоспу, і приватним помешканням. Нині, після пожежі й ремонту, плебанію годі пізнати. На подвір’ї викопали 30-метровий колодязь.

Перший дерев’яний костел звели на кошти короля Сигізмунда ІІІ 1607 р. Храм згорів у ніч на Пасху 1798 р. від розведених селянами вогнищ – свято ж. Громада зібрала кошти на мурований костел, який аж 1829 р. освятив кам’янецький єпископ Мацкевич. 1909 р. споруду реставрували, у 1920-1960 рр. храм не діяв. У костелі щоліта відбуваються «оази» – своєрідні табори з католицьким ухилом для дітлашні з декількох областей.

ПЛЯШКА МІНЕРАЛКИ ЯК СУВЕНІР

На під’їздах до Мурованих Курилівців праворуч промайне автобусна зупинка – з тих мозаїчних, котрі нині масово помирають, і котрих так шкода. Можливо, встигнете навіть прочитати: «Регіна». Хто то така? Правильне запитання: «Що то таке?». Мінеральна вода. Джерело головної мурованокуриловецької гордості розташоване неподалік від Вербовця, у глибокому залісненому яру біля села Житники. Його вода здавна вважалася лікувальною. 1898 р. тодішній власник і лісу, і декількох навколишніх сіл Олександр Собанський вирішив розливати її у пляшки. (Розповідаючи про Песець, ми вже згадували, що наприкінці ХІХ ст. у світі був бум мінеральних вод). Легенда каже, що дочка Собанського Регіна хворіла на виразку шлунка, і лісник Аверкій порадив пану спробувати воду із джерела біля Житників. Дівчина пила її тричі на день, їй на ній готували їжу, Регіна нею навіть вмивалася. І подіяло: виразка зникла. Собанський взявся за справу, котра не могла не стати прибутковою. Дикий струмок, неначе пса, приручили і посадили в колодязь із метрової товщини стінами. Поруч облаштували басейн, звідки трубами подавали воду в розливну кімнату. Ще було збудовано два льохи і житловий будиночок. У день закорковували близько 2000 пляшок «Регіни». Потім  везли їх у Котюжани (там найближча залізнична станція), а далі експортували в сусідні міста і по всій Європі. На виставках у Варшаві, Любліні, Відні та Проскурові «Регіна» отримала медалі. Цех із розливання мінералки працював до пертурбацій Першої світової та епохи Перших визвольних змагань. Далі довго ще було не до водички. А 1962 р. у Мурованих Курилівцях запрацював нафарширований чеським обладнанням завод мінводи. У кращі свої роки він випускав близько 29 млн пляшок «Регіни» у рік. Вода, схожа за властивостями на «Нафтусю», не втрачає своїх якостей навіть при тривалому зберіганні. До джерела, яке облаштував Собанський, 2007 р. додалося ще два. Якщо з Вербовця треба привезти сувенір, от і підказка.

Ірина ПУСТИННІКОВА.