«ПОДОЛЯНИНУ» – 30!

26 грудня 2022 року газеті «Подолянин» виповнюється 30 років. І цей ювілейний номер за рахунком
уже 1688-й!

Немов друкарський верс­тат, який щотижня карбує нашу газету, її колектив чітко, впевнено, контрастно і наполегливо вже три десятиліття пише сучасну історію нашого краю.

Інформаційний килим за ці роки сплетений із десятків тисяч статей, понад сотні тисяч оголошень, вітань, офіційних і розважальних інформацій, фотофактів тощо.
І головними для видання завжди були люди. Наші читачі, герої наших статей, рекламодавці та, звичайно, колектив редакції. Він, як і будь-який організм, протягом усіх 30 років постійно змінювався, але його талант і харизма, а особливо – дотримання стандартів журналістики – завжди виділяли «Подолянин» від інших видань.

Як у народі кажуть, не буває поганого шлюбу – просто в кож­ного свій строк. За ці роки своїм пером до наших шпальт доторкнулася не одна сотня ро­зумних і креативних людей. Час минає, хтось залишає газету через сімейні обстави­ни, хтось змінює місце проживання, хтось покидає цей світ, хтось іде на пенсію, а хтось ус­пішно втілює в життя власні проєкти.
До чого це ми? А до того, що в цьому номері підготували особливий сюрприз для на­ших читачів.
Книгою, випущеною до 20-річчя газети «Ми пишемо історію» (упорядник Олег БУД­ЗЕЙ), ми підбили підсумок попередніх двох десятиліть і представили всіх журналіс­тів, які працювали в той період.
Тепер же ми хочемо нагадати читачам, хто творив газету останні 10 років. І чотири сторінки ювілейного номера підготували наші колеги, котрі в різні роки були частинкою колективу редакції протягом попередньої декади століття.

Розглядаючи масивні стоси підшивок видання, розумієш, що найважче за всю історію існування газети було першому колективу і нині діючому. Засновники на чолі з першим головним редактором Віталієм БАБЛЯКОМ змогли в неспокійні 90-ті створити першу в ре­гіоні приватну газету, відбитися від зазіхань можновладців, вижити під час кризових років молодої Української держави і врешті підкорити серця читачів словом, правдою, ентузіазмом і щирим бажанням роби­ти цей світ кращим.
Нелегко нині й колективу, який очолює Алла БАБЛЯК.

Ковідні часи підкосили не тільки країну, іншим став і світ. Але справжня біда на нашу зем­лю прийшла 24 лютого 2022 року… І саме на долю нинішнього колективу випала нелегка місія писати про жахіття вторг­нення росії на мирну Украї­ну. Писати про людей, які залишилися без попереднього жит­тя, про геноцид нашого народу, про нечуваний і справ­ді варварський тероризм рашистів, про загибель наших захисників – найкращих синів нації…

Такі рани загоюються не­скоро. Але ми впевнені, що ні локдауни, ні блекаути, ні імперські зазіхання схибленого сусіда просто не здатні зламати українців.
Ми обов’язково зустрінемося з нашими читачами наступного року. Так само нас можна прочитати і на папері, і в елект­ронному вигляді (доступні й обидві передплати).
Сподіваємося, що це буде рік Великої Перемоги для нас усіх! Із нетерпінням чекаємо нагоди написати про капітуляцію рашки, повернення додому живими і здоровими наших Героїв. І… зміни камуфляжу в логотипі газети на фірмовий колір – колір мирного синього неба.

Завжди Ваш «ПОДОЛЯНИН».

ЕМОЦІЇ ЗА КАДРОМ ОФІЦІЙНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

***
Якось я дивилася у вікно з робочого кабінету на довжелезну чергу людей на майдані Відродження. Одна черга – сотні українців із різних населених пунктів. Волноваха, Маріуполь, Харків, Херсон, Донецьк, Ізюм… Відчай в очах. Діти на руках. Цуцик на поводку… Втратити все і опинитися за багато кілометрів від дому в черзі по продукти… В той момент я зловила себе на думці, що намагаюся не вірити в таку реальність, що хочу відгородитися від цього, забути чи просто переключитися, щоб не до кінця усвідомлювати, що з нами всіма відбувається.

Та я взяла фотоапарат і пішла виконувати звичну для мене роботу пресслужби міської ради. Тоді ми прозвітували про кількість пакетів, виданих внутрішньо переміщеним особам, дякували іноземному фонду, який надав допомогу, і формували нові потреби для залучення підтримки від інших міжнародних організацій. Утім за стриманою офіційною інформацією завжди залишаються багато емоцій.
Емоцій, які неможливо не пропускати через себе. Та були в моїй біографії такі часи, коли їх я викладала у статтях, що виходили саме на сторінках «Подолянина». Це великі інтерв’ю з людьми, які багато пережили чи досягли, замальовки про наші прекрасні колоритні села, репортажі про поїздки на важливі зустрічі та небуденні події, відверті розмови з волонтерами, військовими, медиками, артистами.

Направду, я надзвичайно рада, що в підшивках найкращого місцевого друкованого видання залишила частину себе. І, гадаючи, що саме маю написати у цей ювілейний номер, мені в думках просто слайдами горталися емоції, які я пережила за час роботи журналістом.
І це лише маленька частина з того, що не забуду ніколи, скільки б робіт чи професій не змінила.

***
Це трагічні аварії на «Тещиному язику». Так, ми виїжджали на кожну. Бо «Подолянин» тоді воював за те, щоб цю кляту смертельну ділянку дороги зробили належною. Ми спілкувалися зі слідчими, поліцією, фахівцями дорожніх служб і багатьма водіями, аби довести, що найголовніша причина аварій – аномально слизька дорога, яка при найменшому дощі ставала ковзанкою. Я бачила перекинуті автобуси, мертві розкидані тіла, сльози і крики людей. Газета показувала це, щоб порушити тему та достукатися до чиновників. І я ніколи не забуду моменту, коли чоловік, який приїхав на місце перекидання сільського ПАЗика, біг, щоб обійняти дружину та маленьку доньку, які вижили в цьому ДТП. І ніколи не забуду Біблії в салоні розбитої «Ауді», в якій загинули троє братів.
Це були події, котрі свідчать про те, що цифри – то не просто статистика.

***
У моїй пам’яті назавжди безхатько Славко, який писав прекрасні вірші й розмовляв настільки гарною і чистою українською мовою, що можна слухати вічно. За декілька місяців після нашого з ним інтерв’ю про життя людей, які в один момент десь надламалися, Славко помер. А журналісти «Подолянина» допомогли видати книгу з його віршами.
То були емоції, які руйнують багато стереотипів про матеріальні та духовні цінності.

***
Не забути ніколи і нашого репортажу з Євромайдану в Києві у грудні 2013-го. Палаючі шини, поранені люди в приміщенні Київради, «беркутівці» в масках та з автоматами і колона мітингувальників, які йшли до Лук’янівського СІЗО на підтримку затриманого журналіста Андрія Дзиндзі. Зізнаюся, саме тоді, в цій колоні, я вперше в житті пережила патріотичне піднесення через незламність українців. І я щиро дякую «Подолянину», який у той переломний час так відкрито проголошував свою позицію, свою підтримку Революції Гідності, стоячи пліч-о-пліч із революціонерами. Чи знали ми, що то був лише початок того, що відбувається сьогодні?..

***
Після цього було ще багато статей – емо­ційних і відвертих. Але оголеним нервом багатьох номерів газети з 2014 року стала війна. Чи, правильніше, – антитерористична операція. Були інтерв’ю про Іловайський котел, про бої за Донецький аеропорт і наших відважних «кіборгів». Були розповіді учасників бойових дій про справжнє пекло на сході країни через сусіда-агресора.
Так, то було дуже боляче. Але… Будьмо відвертими. Для багатьох кам’янчан, як і жителів інших міст, то було далеко, не настільки тривожно і страшно. І ми, журналісти, мали робити все можливе, щоб у мирному, далекому від окупованих територій місті не забували про події, які стосуються кожного українця. І ми це робили!

***
Уже майже чотири роки я працюю в пресслужбі міської ради, і моя щоденна інформація – більше офіційна, ніж емоційна. Хоча… Події, які відбуваються нині, як ніщо інше, розхитують у кожному з нас бурю різних відчуттів: ненависть до ворога, страх за рідних, співчуття до кожного, хто постраждав через війну, біль за країну і величезна вдячність нашим ЗСУ.

Пам’ятаю, як до кабінету зайшла розгублена жінка з дитиною на руках. Це була Ніна Іванівна з онучкою Лізою, яким вдалося вирватися з-під обстрілів у Північній Салтівці (Харків). Вона дякува­ла кам’янчанам за прихисток, за гарне ставлення і надане їй лікування у центрі «Турбота». Це була одна із близько 50 тисяч українців, які, покидаючи дім, пройшли через наше місто. За кадром невеликого відеоролика, опублікованого на офіційній сторінці міської ради, залишилися гіркі сльози, відчай через те, що рідного дому вже немає, що діти взяли лише по одній іграшці, коли тікали, а чоловік досі там, під російськими авіабомбами…

Як неймовірно щоразу відчувати підтримку наших міст-побратимів, фотографуючи вантажівки з допомогою, і отримувати вдячність за допомогу від людей із деокупованих територій. Як боляче писати громаді про трагічні звістки з передової. Як важко часом роз’яснювати про всі ті наслідки від руйнування ворогом нашої інфраструктури і бачити розпач та обурення людей. За кожним повідомленням не просто цифри, звіт, новини чи комунікація.

***
Сьогодні Кам’янець – неймовірне тилове містечко. І через призму великого потоку інформації про події, заходи, різноманітні благодійні акції та щоденні новини нашої громади я точно знаю: у цей важкий час кожен із нас робить внесок у нашу Перемогу. Головне – всі наші емоції спрямовувати у правильне русло!

Тетяна ДИКА,
журналістка «Подолянина» у 2012-2017 роках.

«ПОДОЛЯНИН» ЗАВЖДИ БУДЕ НАШИМ!

Куди б нас не закидала доля, а «Подолянин» завжди залишатиметься нашим місцем сили, де тебе навчили не лише бути сильною, а при цьому бути чесною, справедливою, завжди знаходити золоту середину і ніколи нічого та нікого не боятися. Саме ці здобуті навички і допомагають нині.

Хоча сьогодні моє життя не пов’язане із журналістикою, бо в Празі працюю у великій логістичній компанії, все ж «Подо­лянин» буде частинкою моєї душі, коли святкуватиме 40-, 50- та 100-літній ювілеї. Хоча я пра­цювала тут лише 7 років, але по життю він іде зі мною завжди. Ще в дитинстві, гортаючи велику солідну газету, мріяла стати такою ж розумною, як і журналісти цього видання. Навчаючись на журфаці у Чернівцях, завжди на пари з радістю возила місцеву газету, де ми розбирали її за структурою, вишукували помилки, і як же класно було, коли мою визнавали од­нією з найкращих. Саме тому, вже працюючи тут, постійно брала примірники на тренінги, семінари, і колеги з усієї України дивувалися, як у практично провінційному місті може бути настільки якісне видання з таким тиражем. У більшості випадків починали гуглити, де ж той Кам’янець-Подільський і наскільки він великий.

А ще в «Подолянині» працюють і працювали особливі лю­ди. Йдеться не лише про творчі здібності, а вміння бути людьми, колегами, друзями. Галя вже років 15, як моя, а ще зав­жди будуть «наші» Таня і Яна, Вітальчик, Наталка, наша мудра Оля Сергіївна. Для мене Оля – рекордсменка, бо за роки ро­боти не дала жодної неслушної поради. Ну і, звісно, наша мама Алла Вікторівна, яка не лише прекрасна менеджерка, керівниця, але й наставниця, яка зав­жди підтримає, підкаже, допоможе.

УКРАЇНЦІ ЗМІНИЛИ ПОРТРЕТ БІЖЕНЦЯ

Війна внесла корективи, кожен із нас став волонтером, надійним тилом. «Подолянин» гідно став інформаційним тилом, і я дуже пишаюся, що мала можливість тут працювати.
Сьогодні у світі до українців особлива увага. Не тільки тому, що їх дуже багато в кожній європейській країні, але й тому, що йде безліч інформаційних вкидів від ворога. Мовляв, українці наглі, приїжджають тільки по до­помогу. Чехи, німці, поляки їх уже ненавидять, бо через війну в Україні почали гірше жити. Уміння аналізували й спостерігати, яке відточила в «Подоля­нині», в більшості випадків доводять, що всі ці пости – це лише стара московська пропаганда, взята з їхніх заїжджених методичок.

У житті тут усе по-іншому. По-перше, допомоги мало на що вистачить, навіть якщо в тебе безкоштовне житло. Все одно треба йти працювати. Житло без­коштовне в більшості випадків дають у маленьких містах, де важко знайти роботу, тому треба орендувати там, де є робота.
Якось у дощ їхала в метро з великим мокрим вазоном. Чешка поважного віку відсунулася, аби дати мені більше місця. З’ясувалося, що вона теж любить пеларгонії, почала розповідати мені все про квітку. Не боялася, що намокне від неї, чи я, українка, її якось утискатиму. Мовний бар’єр не став на заваді в розмові, зійшлися на тому, що на­ші мови схожі, бо ми розуміємо одна одну, і на тому, що путін – дебіл.

Приємно, коли начальник сусіднього відділу із заздрістю каже нашому керівнику, що якби в нього був хоча б один українець, то і проблем не мав би.
Також чехи всіляко підтримують Збройні сили України та захоплюються мужністю наших воїнів. А ще приємно, коли колежанки-філіппінки приїхали з дому з відпустки і розповіли, що їхній пастор на Філіппінах і всі прихожани кожної служби моляться за Україну. Я їм подякувала за щирі молитви. А самій так прикро стало, що в нас, де москалі бомблять, вбивають, гвалтують нас і наших дітей, стирають із лиця землі цілі міста, ховаючи під завалами тисячі містян, досі така величезна кількість українців моляться у ворожій московській церкві. Дають туди гроші, аби російські ракети вбивали нас. Спочатку до таких людей була шалена агресія, як і до москалів. Але, почитавши їхні пояснення, чому моляться у ворожій церкві, зрозуміла, що до них треба ставитися як до психічно хворих.

У перші місяці війни та й нині мережею гуляє пост, що за кордоном погано, а в Україні й банківська система працює краще, і лікарі кращі, і є додаток «Дія». Почавши жити в Європі, той пост усе не дає спокою через неповагу до іноземців, які нам допомагають. Можливо, це чергова методичка кремля. У жодному разі не хочу сказати, що наші банкіри погані, і українські медики насправді – взагалі Герої. Але в Європі не все так кепсько, як пишуть. У Чехії в банку, коли береш талончик на візит до спеціаліс­та, обираєш графу «Україна». На табло висвічується, через скільки хвилин підійти до віконечка, і ти в комфортних умовах чекаєш виклику. Цікаво, що в той час нас у банку було троє українців, і для кожного знайшли україномовного оператора, які обслуговували одночасно. Мій спеціаліст – хлопець із Житомира, який закінчив у Чехії навчання і залишився тут працювати. Іншого ра­зу україномовних операторів не було, але чешка, яка трохи знала російську, щиро намагалася допомогти. Ми порозумілися і зробили необхідні операції.
О, а ще бісять розмови, яка в Європі освіта неякісна, а в нас із дітей стільки вимагають. Якщо дитина не хоче вчитися, боїться йти до школи, то гріш ціна тим вимогам. Я тішуся, коли донька приходить зі школи і розповідає, що їла смачний рис, хоча ніколи його не їла, брала добрий йогурт, якого ніколи не пила.
І що я не вмію робити котлети, бо у школі вони надзвичайно смачні, а мої вона не любить.

А ще за 7 місяців проживання тут я не бачила жодного кота на вулиці. Не тому, що їх не люблю, а тому, що в Чехії немає самовигулу і бездомних тварин. Принаймні ніколи не бачила. Собак бачу часто, в більшості випадків безпородні, але доглянуті, гарно одягнені. Коли приходиш із собакою в кафе, то спочатку тва­рині принесуть мисочку з водою, а потім – тобі меню. Дивно, але і не губляться тут тварини. Чому, знаю із власного досвіду. Наша Сімочка, яку ми взяли у волонтерів і привезли у Прагу, вибігла з двору. Доки ми схаменулися, що собаки немає на подвір’ї, а минуло не більше як 5 хвилин, чешка вже тримала її і викликала поліцію. Бо вона знайшла бездомну тварину. На щастя, ми всі порозумілися, в телефон вона сказала, що власниця знайшлася, її попросили проконтролювати, чи точно влас­ниця, і чи добре закривається хвіртка, щоб собака не вибігла наступного разу.
Більше мені подобаються дописи в інтернеті про те, що українці змінили портрет біженця у світі. Вони не чекають допомоги, хапаються за будь-яку ро­боту, а у вихідні ліплять вареники і пригощають ними всіх. У це я вірю, бачу і знаю. Моя знайома, героїня однієї з моїх статей про вимушених переселенців, яка виїхала до Німеччини на
Великдень, роздавала сусідам власноруч випечені паски, а моя донька у школі 1 грудня пригощала школярів імбирним пе­чивом, і таких прикладів сотні. Українці величні, де б вони не жили, хоробрі, відважні, непереможні в Україні та «моц сільні», як їх називають у світі.

Вікторія КОЖЕВНІКОВА,
журналістка «Подолянина» у 2015-2022 роках.

РЕВОЛЮЦІЯ РЮКЗАКІВ

– Коли закінчиться війна, я поїду кудись у мандрівку, – каже 40-річний воїн, дивлячись на свій автомат. Проживши значний шмат життя, тепер він зіштовхнувся з переооцінкою цінностей.
– Я хочу об’їхати всю Україну після війни, – каже якась дама з телеекрана. Військові дії змушують вивчати географію і розуміти, наскільки мало ми знаємо свою країну.

Я, мабуть, теж вирушу в якусь далеку мандрівку після війни.
Ми всі кудись вирушимо…
Термін «революція рюкза­ків» поширився у США в середині минулого століття. Не в останню чергу, з легкої руки культового американського письменника Джека Керуака.

«Я бачу наближення великої революції рюкзаків: тисячі чи навіть мільйони молодих американців тиняються з рюкзаками, підіймаються в гори, щоб бути вільними…» – писав він у своїй книзі «Волоцюги Дхарми».

Ідеться про культуру пішого туризму, яка сформувалася в Сполучених Штатах. Нині для багатьох американців провести декілька днів у лісі, здійснити сходження на гірську вершину, прогулятися туристичною стежиною заповідника – це цілком звична справа. Люди почали розуміти, що мандри – це теж людська потреба, куди вагоміша за матеріальні цінності.
В Україні довгий час більшість людей зрідка виїжджали навіть за межі області, не те, що країни. Причини аналізувати не будемо – так склалося історично.
І все ж потяг до мандрів в українців почав пробуджуватися, особливо в останні роки. Але тут же виникали перепони. Спочатку локдаун через пандемію коронавірусу, а згодом – повномасштабне російське вторгнення, яке затьмарило все на світі… Це все створило ефект «стисненої пружини». Багато людей на запитання «Що робитимеш після перемоги?» відповідають: «Вирушу в мандри».

***
Я давно хотів зустрітися з Валерієм МАРКУСОМ. А втім, перетнулися ми випадково – на території однієї з військових баз.
Маркус – воїн, мандрівник, письменник і блогер. Після участі в бойових діях під час АТО в 2014-16 роках він взявся чимало мандрувати. Нині знову у війську – бере участь у формуванні нової 47-ї штурмової бригади.
Я попросив Валерія пояснити своє бачення, чому воїнам після пережиття жахіть війни корисна «мандрівна реабілітація»:

– Кожне суспільство має свої сте­реотипи, які існують виключно в його межах: у селі, місті, країні. І якщо людина не бачить інших культур, інших традицій, інших країн, їй починає здаватися, що ці стереотипи є універсальними правилами для всього людства. Картина світу людини починає формуватися на фікції. На дуже суб’єктивній обмеженій фікції.
А потрапляючи на війну, люди­на стикається з реальністю. І ця реальність настільки жорстка, що картина світу, яка побудована на фікції, одразу «розсипається». Усі сформовані уявлення про сприйняття себе в суспільстві, про ставлення до людей, до сім’ї, до смерті, до Бога – воно все руйнується. І людина перебуває в стані невизначеності.
Тому люди, які пережили війну, які брали участь у бойових діях, обов’язково потребують реабілітації, щоб абстрагуватися від усього і свій новий травматичний досвід використати для побудови нової картини світу. Уже не фікції, а такої, що має набагато більше спільного з реальністю.

Я свого часу обрав шлях реабі­літа­ції у форматі подорожі. Просто взяти рюкзак і декілька місяців іти та «переварювати» все, що відбу­лося.
У суспільстві ми завжди граємо ролі. Завжди. Бо на нас постійно хтось дивиться. А коли ти мандруєш наодинці, минає тиждень-другий, і оцей тиск чужих очей зникає. Ти починаєш мислити більш самобутньо, більш автентично. З’яв­ляється можливість бути з собою чесним. Безпрецедентна чесність, якої в інших умовах досягти дуже важко. Саме довготривалі подо­рожі наодинці дають можливість по-справжньому поговорити з самим собою. Допомагають розібратися з тим багажем досвіду та інформації, який ти отримав. «Переварити» цей досвід настільки об’єктивно, наскільки ти здатний».

Валерій Маркус не любить відповідати на запитання: «Що ти робитимеш після війни?». Він розуміє, що попереду ще дуже багато боротьби, тому потрібно акцентуватися на ній. Але врешті витискує: «Мабуть, зберу рюкзак і вирушу кудись у гори».

***
«Як ти ставишся до мандрівок під час війни з погляду військовослужбовця?» – якось запитала мене одна журналістка. Я одразу в голові «переклав» зміст цього запитання: «Ти не ревнуєш, що цивільні можуть собі дозволити мандрувати, поки вам, військовим, доводиться без відпочинку виконувати свої завдання?».

Звісно, що ні. Інакше, заради чого ми боремося? Якщо хтось має можливість подорожувати, цим варто скористатися. Манд­рівка – це дуже хороший спосіб зняти стрес, така собі психологічна реабілітація, що важливо під час війни. А крім того, подорож завжди можна провести з користю, поєднавши її з певною справою. І якщо пишні гулянки під час війни недоречні, то мандрівки, як і культурні заходи, – навпаки потрібні.
Тим паче, що в Україні вже є промовисті приклади, коли благодійники за допомогою мандрів збирають кошти на підтримку Збройних сил України. За відповідні донати вони долають певні відстані, висвітлюючи свою подорож.

Львів’янин Богдан Проко­пович подолав на велосипеді 1500 кілометрів прифронтовими зонами і зібрав для ЗСУ понад мільйон гривень.
Киянин Євген Целік пройшов пішки понад 500 кілометрів зі столиці до Запоріжжя. Він за донати проходив певний кілометраж і зібрав теж мільйон гривень, які розподілив на чотири частини та передав на потреби українським військовим підрозділам.

Артист-комік із Чорноморсь­ка Марк КУЦЕВАЛОВ пройшов від рідного міста до Говерли 850 кілометрів. Свою мандрівку він висвітлював у форматі реаліті-­шоу і зібрав майже три мільйони гривень, які використав для придбання військовим трьох машин швидкої допомоги і одного позашляховика.
Житомирянин Олександр ШВЕ­ЦОВ – ветеран АТО, який втратив ногу під час війни і пересувається за допомогою протеза, подолав шлях з Одеси до Яремчі (за умови: чим більше донатів – тим менше пройде пішки, використовуючи авто). Йому вдалося зібрати понад три мільйони гривень для потреб побратимів на війні.
А ще хочеться згадати Олександра КОРОЛЮКА – українця, який уже давно є резидентом США, активно мандрує і паралельно збирає кошти для ЗСУ. Саме від нього я дізнався про термін «революція рюкзаків».

Цьогоріч Олександр за шість місяців подолав Тихоокеансь­кий верховинний шлях – мар­кований піший маршрут від мексиканського до канадсько­-го кордону США. Це 4270 кілометрів через пустелі, гори, долини і ліси західного узбережжя Штатів.
Чимало американців вважають за честь пройти цей маршрут. Щоб зрозуміти, як тамтешні жителі ставляться до мандрів, достатньо згадати, що він на шляху зустрічав молоду сім’ю: чоловік, дружина та троє дітей 5-ти, 3-х і 2-х років. Вони долали той же «дикий» шлях, доводячи власним прикладом, що всі обмеження існують лише в нашій голові.
Олександр Королюк мандрував наодинці, вважаючи це важливою умовою, щоб «знайти себе».

– Люди дуже часто ставлять знак рівності між самотністю та нещастям. І тому постійно шукають партнерів, друзів, компанію, намагаються привернути увагу до себе і всіляко бути соціальними. Тільки це не зробить вас щасливими, якщо не можете подружитися із самими собою та боїтеся тиші. Щастя мусить випромінюватися із вас зсередини, а не приходити від інших людей, – стверджує він.

А ще Олександр теж помічає, що в його рідній країні змінюється ставлення до мандрів:
– В Україні «революція рюкзаків» тільки починається. Ми лише вчимося розумінню своєї єдності з природою. Але я бачу, що шлях вибрано правильний, і вже незабаром, після Перемоги, сотні тисяч українців будуть подорожувати з рюкзаками за плечима, дивуючись чарівному світу дикої природи».

Віталій ГОРБУЛЕНКО, військовослужбовець ЗСУ, головний редактор журналу «Вічний мандрівник».
Журналіст «Подолянина» в 2012-2016 роках.

СПАДЩИНА ПРОМОВЛЯЄ ДО ЛЮДСЬКИХ СЕРДЕЦЬ

На сьогодні я є старшою науковою співробітницею ново­ст­вореного Малієвецького обласного історико-культурного музею, і це той проєкт, який зай­має велику частину мого життя, і яким я надзвичайно пишаюся.

Ювілей «Подолянина» спонукав зробити паузу і озирнутися на пройдений шлях. Я із великою вдячністю згадую, як студенткою зайшла до редакції із першою невеличкою статтею, і перший головний редактор газети Віталій БАБЛЯК просто при мені її прочитав і тут же запро­по­нував стати кореспондент­кою – не запитуючи про жодні дипломи! Це стало початком моєї майже 20-річної діяльності у сфері журналістики. І це був надзвичайно цікавий і насичений період життя, сповнений подій, не­ординарних людей, фестивалів та польотів на повіт­ряних кулях. Безцінний досвід, за який я вдячна долі та моїм колегам із редакції газети «Подолянин».

І все ж настав момент щось змінити, спробувати себе в іншій діяльності. 2014 р. в мене була пауза, пов’язана з наро­дженням молодшого сина, і цей час я використала для навчан­ня, саморозвитку і певних експериментів. Спершу започаткувала невелику власну справу, доволі успішну у фінансовому плані, але мені бракувало самореалізації.
Тому, згадавши про свою історичну освіту, я пройшла підготовку на екскурсовода і захопилася подорожами по Україні.
Я відкрила для себе не лише неймовірний пласт природної краси та історичної спадщини нашої землі, але й, що не менш цінне, – це люди з широко відкритими серцями, з багатим світоглядом, з близькими для мене цінностями. В першу чергу говорю про Анастасію ДОНЕЦЬ, нині директорку Малієвецького обласного історико-культурного музею. Вона стала моєю наставницею у сфері туризму, і саме вона є ініціаторкою та локомотивом порятунку палацу Орловських у Маліївцях.
Малієвецький палац – це еталонний приклад того, як ініціатива однієї людини може запалити десятки інших людей, і як можна спільними зусиллями волонтерів, громади села і обласної влади не просто врятувати пам’ятку від руйнування, але й дати їй нове життя та перспективи розвитку.

Якраз 18 грудня, рівно два роки тому, в Маліївцях відбулася перша акція з порятунку палацу Орловських. Саме тоді зачинили дитячий санаторій «Світанок», що розміщувався в палаці, і, відповідно, фінансування на опалення. Перспективи палацу були плачевні: одна зима без обігріву – це розморожена сис­тема опалення, сирість і незворотні руйнівні процеси в декоративних штукатурках і ліпнинах.
Лише завдяки небайдужій позиції Анастасії Донець, котра ще десять років тому створила ГО «Малієвецька спадщина» та активно популяризувала Маліївці, була організована акція з порятунку палацу. Її підтримали фінансово і особистою участю більше як сотня людей з усієї України, і за один день волонтери напиляли дров для опалення на цілу зиму.
Ця перша акція запустила «ланцюгову реакцію»: волонтерські толоки в маєтку стали регулярними, а крім того, й мистецькі події: концерти, пленери художників і флористів, історичні лекції тощо. Спільнота друзів палацу Орловських швидко розросталася, і цей суспільний резонанс спонукав обласну владу уважніше приглянутися до перспектив цієї пам’ятки. Тим паче, що Малієвецький палац – один із небагатьох майже ідеально збережених палаців Хмельницької області.

Спільними зусиллями обласної влади і депутатського корпусу вдалося взагалі неможливе: в наш час, коли бідну культуру тільки «оптимізують», а туризм практично зупинився (згадаємо про пандемію і локдаун), на базі маєтку Орловських було створено новий Малієвецький обласний історико-культурний музей. Мені пощастило долучитися до цього проєкту як науковій співробітниці.
Перший рік роботи виявився дуже непростим. Початок широкомасштабного вторгнення росії в Україну, звісно, перекреслив усі плани. До нас із перших днів масово поїхали люди, але, на жаль, не туристи, а вимушені переселенці. А потім – «бензиновий локдаун».
Однак, попри все, цей рік був надзвичайно плідним на відкриття, адже вдалося зібрати дуже багато фактичної інфор­мації, що стосується історії родини Орловських і загалом села Маліївці, налагодити співпра­цю з архівами – і нашим обласним, і польськими, і з навчальними закладами, і з іншими колегами-музеями, і навіть із самими нащадками родини Орловських.

Було чимало цікавих знахідок: це і скульптури, і фундаменти будівель. Підсумком цьогорічної наукової діяльності нашого музею стала перша науково-краєзнавча конференція «Шляхетна Україна: матеріальна і духовна культура».
Загалом, досліджуючи долю «наших» Орловських, а також долі інших шляхетських родів, які жили в Україні, я відкрила для себе втрачений, знівельований, скомпрометований пласт аристократії – не лише польської чи російської, але й нашої, української. Нам так довго розповідали, що ми такі нещасні, гноб­лені селяни-кріпаки, і єдине, чим ми можемо хоч якось пишатися, – це козацтво. Відкинуто, в тому числі й такими авторитетними істориками, як Грушевський, цілий потужний пласт аристократії, без якої народ начебто не є повноцінним.
Ми ж у своєму музеї, власне, хочемо повертати із забуття наших аристократів: князів, шляхтичів, розповідати, як вони жили, якою була їхня роль у суспільно-політичному і культурному житті наших земель. Хочемо показати, що українці завжди були повноцінним народом, де були всі стани: і аристократи (якими б «хорошими» чи «поганими» вони не були), і міщани, і духовенство, і селяни.

І даємо нашим відвідувачам можливість в уяві хоч трішки доторкнутися до тієї епохи: пройтися залами палацу, вийти на балкон чи спуститись у підземелля, погодувати овечок у садку, проїхатися на конику. Наші нові нічні екскурсії ще більше занурюють у ХІХ століття (особ­ливо під час вимкнень світла): вчимося танцювати танці тієї епохи, знайомимося зі справжніми подільськими масонами, «родзинка» – нічний підсвічений вогнями водоспад.

Ми з колегами дуже раді, що наш молодий музей полюбили люди, що з’явилося багато друзів, котрі нас підтримують і доб­рим словом, і справами, і цікавими ідеями. Адже в музеї головне – не експозиції, а головне, щоб спадщина промовляла до людських умів і до сердець, щоб викликала емоції, щоб допомагала формувати нашу українсь­ку ідентичність і прокладати чіткі кордони від будь-якого «братського» зазіхання. Ми вже пе­реконалися, що культура та історія – це життєво важливий фронт, і завдання всіх музейників – міцно цей фронт тримати.

Наталія ЯРОВА,
журналістка «Подолянина» до 2017 р.

МРІЮ ПРОЧИТАТИ В «ПОДОЛЯНИНІ» ПРО ПЕРЕМОГУ

Коли в дитинстві мене запитували, ким стану, як виросту, в тому переліку було чимало різних професій. Але «журналіста» там не було ніколи. З медіа мене пов’язували виключно випадкові події. Навіть ні, не події, а люди. Бо саме вони побачили в мені журналіста швидше, ніж я в собі його роздивилася. Саме такими людьми для мене став і колектив газети «Подолянин». Бо саме тут мої творчі нахили остаточно перетворилися на професійні навички.

Лави журналістів редакції поповнила 2013-го. Роки роботи в «Подолянині» стали для мене по-справжньому особливими. Бо там здобула не лише цінний до­свід, але й безцінних колег і друзів. Наш журналістський склад у той період був сумішшю «корифеїв» і «новобранців». Але то не заважало нам залишатися на одній хвилі. Тому, коли настав час рухатися далі, найважче було розпрощатися саме з тією дружною «подолянівською» родиною. Утім, як і годиться родичам, зв’язків ми не втрачаємо. Бо співпрацюємо, спілкуємося, дружимо, а з деким таки насправді й породичалися.

ІЗ ТЕПЛОГО КОЛЕКТИВУ – В ТЕПЛО

Із теплого колективу «Подолянина» я перейшла до тепла в прямому сенсі цього слова. Розпочала працювати прессекретарем КП «Міськтепловоденер­гія». Поступово в доробку поменшало інтерв’ю з відомими особистостями, але додалося не менш цікавого спілкування зі споживачами, працівниками підприємства і комунальної сфери. Бо, як ви­явилося, життя одного підприємства не менш насичене, ніж події, що розгортаються в межах всього міста.
Клопотів у нашій сфері вистачає. Бо слідом за змінами в сучасному житті стрімко міняється все і в житті комунальному. Головне – встигати за інформацією і, не збавляючи темпів, доводити її до адресатів.

Для енергетиків часи нині не просто складні, а екстремальні. Критична інфраструктура продовжує зазнавати атак рашистів. А комунальна сфера перетворилася на ще один фронт нашої боротьби. Комунальники працюють для нас і заради нашого комфорту. Але при цьому роботи виконують у місцях, де цим комфортом і не пахне.
Із початком повномасштабної війни наше місто стало прихистком для вимушених переселенців. Кількість мешканців міста збільшилася, а відповідно зросли й навантаження на мережі, обладнання і кількість аварій на них. А після масштабних атак ворога на об’єкти енергетичної інфраструктури довелося долати ще й наслідки блекаутів. Бо від електрики в сучасному світі залежать не лише побутові прилади, але й об’єкти, що забезпечують подачу тепла, води і водовідведення.

Усі ми вже гостро відчули, як важко обійтися без зручностей. Але маємо усвідомлювати й те, як не просто забезпечувати ці блага. Розуміти, в яких умовах працівники житлово-комунальної сфери продовжують цілодобово дбати про зручності в наших домівках. Саме це вважаю одним з основних завдань пресслужби КП «Міськтепловоденергія». Бо за кожною краплею води в крані, кожним ватом електроенергії, теплом у кожному домі стоять натруджені руки комунальників.
І поки наші військові захищають державу на фронті, маємо цінувати й людей, які дбають про надійний тил. Бо і на військовому, і на комунальному фронтах маємо одну мету – вистояти і перемогти!

ВІЙНА ЗМІНИЛА ВСІХ

24 лютого, звично збираючись на роботу й одягаючи в садочок трирічного сина, ми ввімкнули новини… Мозок відмовлявся вірити. Все нагадувало якийсь моторошний сон, від якого ніяк не прокинешся. Війна принесла зміни всім. Перші місяці я з дитиною провела за кордоном, чоловіка мобілізували до війська.
Деякий час не могла написати навіть посту в соцмережах. Усі слова раптом втратили цінність, видавалися порож­німи і незначними… Здавалося, українців ніхто не чує, а звертатися в нікуди немає сенсу. Єдине, що переповнювало думки, – біль і ненависть. Співчуття людей, які тепло прийняли нас за кордоном, підтримували, але не допомагали. Хотілося бути корисною бодай у чомусь.

Тож, відшукавши групу волонтерів-­українців, які організували благодійний фонд в одному з міст неподалік, почала допомагати їм бодай інформаційно – писала тексти для виступів на мітингах, постів у соціальних мережах. Війна масштабно розгорталася й на інформаційному фронті. Рашистську пропаганду активно ширили в країнах Західної Європи. Тому волонтери української громади не лише збирали і відправляли в Україну тонни гуманітарної допомоги, але й спростовували фейки і вигадки любителів «русского мира».
У ті дні було надзвичайно важливо об’єднати всіх навколо України. Хотілося, щоб голос українців чули в усьому світі, й, співпрацюючи з волонтерами за кордоном, змогла бодай частково це бажання втілити. Чи допомагали в цьому мої слова, не знаю. Але, як на мене, мовчання вбиває не гірше за кулі та снаряди. Не маємо права мовчати, звикати до війни, втомлюватися від неї.

НАВІТЬ ПІСЛЯ НАЙТЕМНІШОЇ НОЧІ НАСТАЄ СВІТАНОК

Промені кожного нового світанку роб­лять нас сильнішими, незламнішими, сміливішими. Нас змінила війна. Але кожен виклик, кожен удар маємо навчитися сприймати як можливість рухатися далі, розвиватися, будувати нове.
Свого часу переломним моментом для мене був і прихід до редакції «Подолянина». Радію, що ця «випадковість» привела мене в колектив справжніх професіоналів, які люблять свою справу і вміють «заразити» цим інших.

30 років – це вік, коли вже маєш чимало досвіду, друзів, здобутків, але водночас знаєш, що попереду ще дуже багато. Щиро бажаю колективу завжди залишатися улюбленцями читачів і взірцем для колег. А ще дуже хочеться якомога швидше прочитати в «Подолянині» про Перемогу!

Яна ДЕНЬГУБ (ІЛЬЧИШЕНА),
журналістка «Подолянина» у 2013-2016 роках.

НАДІЯ Є… НЕМАЄ Ж НІЧОГО НЕМОЖЛИВОГО

Що йому більше сподобається: святковий светр чи піжама з візерунком різдвяного печива? Підкажи, як краще генератор від вас доставити: «Новою поштою» чи просто автобусом?.. Цього ро­ку сервіруватиму стіл у кольорах приглушеної зелені із золотими додатками… Тата звільнили з роботи… Хм, грудень, а зимових розпродажів у магазинах майже немає… Його знайшли, везуть додому, похорони в п’ятницю…

…Мене звати Ганна Рогожинська, і я живу на межі двох світів, у час, коли в людей, які мене ото­чують, кардинально різні «проблеми». В країні, куди українці впродовж восьми років тікають від війни. Польща. Місто Бидгощ. Грудень 2022-го. Я мішу тісто на імбирні пряники і че­каю, поки ввімкнуть світло в батьків, з’явиться інтернет, а з ним – і можливість показати дідусеві й бабусі, що у нас із дітьми вийшло. А ще вже десятий місяць не знаю, на якому світі я живу…

Десять років тому я – молода і амбітна журналістка, яка щойно закінчила університет і отримала омріяну роботу в одній із найпрестижніших газет Кам’янця-Подільського – «Подолянині». Попереду стільки планів і мрій. І все ж так прекрасно складається: улюблена робота, одруження, нова квартира, ремонт. Вагітність.
У моїй країні починається революція. Трохи страшно, але ме­не розпирає надія: під серцем – син, моя країна перероджується на вільну і незалежну, а отже далі – тільки краще. Народження первістка. Переїзд у своє гніздечко, де кожна дрібничка продумана до деталей, де все новеньке, комфортне, затишне, бо ж для себе, нам тут жити з сім’єю.
У моїй країні починається війна. Страх стає ще сильнішим. Тепер не тільки за себе: син навчився сидіти і вперше спробував печене яблучко. Не схоже на те, щоб йшло до кращого. Але я – все та ж амбітна журналістка, нехай у декреті. Але є час закінчити курс із макіяжу і мати ще одне джерело доходу (наприклад, у вихідні). Прорвемось.
А ще в мене чоловік – стоматолог. Вітя працює у двох місцях. Біди немає.

Новини щодня зжирають ту на­дію, яка ще зовсім недавно пе­реповнювала мене. Перестаю їх відслідковувати. Тільки мультики, дитячі пісеньки. Син по­чинає видавати перші слова.
А я дізнаюся про смерті людей, яких знала особисто, які віддали жит­тя за ту надію, що тепер ледь жевріє в мені. Боже, як страшно. Це біда!
Домашні бесіди на кухні стають емоційнішими. Треба щось робити, треба щось змінювати. Я починаю злитися на країну, яка не рахується з моїми амбіціями і планами. Розумію, що злитись і когось винити – то неправильно, жити в страху і без надії – то неправильно. А що ж тоді правильно?
Лютий 2015-го, друга ночі. Після чергової емоційної бесіди ні я, ні Вітя не спимо. Солодко сопить лише син.
– Подавай документи в ту школу у Вроцлаві та їдь. Злитись і винити когось – то неправильно. Треба щось змінювати.

Квітень 2016-го. Я вперше відчуваю фізичний біль від гуркоту дверей, які зачиняються за моїм чоловіком, тим, що працював стоматологом у двох місцях. Він звільнився з обох робіт і їде до Польщі як слухач однієї зі шкіл Вроцлава, аби навчитися починати все спочатку в чужій країні. Ми вперше прощаємось довше, ніж на три дні. Я навіть точно не знаю, як надовго ми прощаємось. Знаю лише, що дуже сильно пече у грудях, коли ти вже без жодних амбіцій сама стоїш у коридорі тієї затишної квартири, де все продумано до дрібниць для життя з сім’єю, і від безнадії хочеш голосно кричати, але в кімнаті спить півторарічний син. Біди немає, надія є, щойно вона перевернулась у ліжку на інший бік і висунула босу п’ятку з-під ковдри.
Грудень 2016-го. Спаковані валізи, батьки з вологими очима, потяг до Варшави. Ми вже втрьох їдемо до Польщі. Безповоротно. Попереду дуже непростий шлях. Довкола мова, яка мене страшно бісить. Я мало що розумію. Але дуже стараюсь шу­кати плюси довкола. Нове місто, нова квартира. В ній нічого не продумано для життя з сім’єю: холодно, смердить псом, з яким тут жили до нас, і у ванній – грибок. Але ми втрьох після піврічної розлуки, і це згладжує всі мінуси. У мене з’явилися плани, почала трохи ясніше жевріти надія, що буде добре, треба лишень докласти трошки зусиль. Виявляється, що зусиль треба не трошки. Вітя багато працює, після роботи готується до іспитів. Нині він – асистент стоматолога, бо щоб працювати в Польщі за фахом, дванадцяти років досвіду та українського диплома медика замало. Я цілими днями з дворічним Лук’яном. Вчу мову, намагаюсь її прийняти. Створюю канал на ютуб. Мені потрібно бути дуже зайнятою, щоб не мати часу думати про те, що я вже майже рік не була вдома. Я хочу до батьків і друзів, у свою квартиру, де тепло і все продумано до дрібниць.

Чекаємо на чергу в державний дитсадок. Приватний нам не по кишені. Дочекались. Лукасик іде до садочка. Пора і мені знайти роботу. Згадую про курс макіяжу, що закінчила ще в Україні. Складаю резюме і розсилаю штук 50 в
радіусі 100 км.
Їжджу на співбесіди, знаходжу підробіток у салоні краси. Вихідні розписані макіяжами. Згодом ще один салон і робота ще й у будні. Я дуже хочу працювати. Амбіції починають воск­ресати.
Вітя здає найважчий іспит. Нарешті сльози щастя. А я ж зна­ла, що буде добре.

Переїжджаємо в інше місто. Ви­наймаємо новеньку кварти­ру, там пахне тільки нами. Я нарешті починаю почуватися щасливо, впевнено. Вітя здає остан­ній іспит, отримує право працювати лікарем у Польщі. Боже, не існує нічого неможливого. Ам­біції шкалять. Мені затісно в салоні і в тому містечку, де ще вчора було дуже добре й затишно.
Осінь 2019-го. Черговий переїзд. Більше місто. Я подаю документи на навчання за фахом «Технік дентистичний». Я вже казала, що немає нічого неможливого? Є тільки відчуття, що нас не спинити, нам усе під силу. Навчання переносять із зими на осінь через пандемію. Дізнаюся, що я при надії. Під серцем – донька. Яке це щастя.

13 вересня 2020-го у пологовому міста Бидгощ забилося ма­леньке серденько нашої Аде­лаїди. 26 вересня я йду на першу лекцію. Амбіціі кажуть, що все вийде, треба лише докласти трошки зусиль. Виявляється, що зусиль треба не трошки. Годування в шкільних коридорах, зціджування, конспекти польською мовою, яка вже зовсім не дратує, я її обожнюю. Дратують медичні терміни, яких я зовсім не розумію, і пальці поколені до крові, бо я не вмію обходитись з ортодонтичним дротом і вигинати його у кламри. Але я намагаюсь всюди шукати плюси: нарешті знайшли місце, звідки нікуди не хочеться їхати. Знайшли тут друзів. У нас двоє діток.

І дуже хочеться своє гніздечко. Я вже добре знаю про правило із розділу «все можливо» і «трошки зусиль», тому кожну невдачу на шляху до придбання квартири намагаюся перетворити на плюс… Але ми дуже втомлені, в нас нічого не виходить. Нехай би той 2021-й швидше закінчився… Закінчився, амбіції підтирають засмученого носа, але точно не опускають рук.

Січень 2022-го, ти прекрасний! Ми будемо мати власне житло. Я – найщасливіша людина на землі. Втома зникла, треба ж продумати кожен виточок нашого гніздечка, а ще навчання, двоє дітей… І це прекрасно, плюси знову довкола. Ще лише декілька паперових нюансів, і ми переступимо поріг свого дому. У нас знову буде дім…

25 лютого. Я дуже стараюсь контролювати себе і свої емоціі. Люб’язна пані подає нам в’язку ключів і, мило усміхаючись, бажає чогось доброго. Я вдруге почуваю фізичний біль від гуркоту дверей, що замикаються. Тепер можна дати волю емоціям. Всідаюся на ганку, про який я мріяла майже рік, і ридаю. В Україні вчора почалася війна. Та, що не закінчувалась 8 останніх років. Боже, як страшно… Біда є, вона так близько, дихає в спину моїм близьким!! Від неї не вдається втекти і відгородитись.
Десять місяців не знаю, на якому світі я живу… Плюси шукати дуже важко. Почуття пустоти і безсилля добиває, навіть коли над тобою мирне небо і в хаті світло. Але надія є. Немає ж нічого неможливого…

Ганна РОГОЖИНСЬКА,
журналістка «Подолянина» у 2012-2014 роках.

«СВІТЛО Є ЧИ НЕМАЄ?…»

Саме ці слова з популярної в соцмережах нині пісні маловідомого виконавця «Просто Ед» щодня проговорюють мільйони українців. Адже через постійні атаки країни-агресорки на енергетичну сис­тему України в наших домівках з’явилися нові вимушені правила, нові елементи інтер’єру і нові сімейні цінності.

Звичайно, повернутися на шпальти улюбленої газети хотілося б із позитивною темою, але реалії сьогодення змушують кожного журналіста (навіть ко­лишнього) бути максимально чесним і говорити про актуальне, корисне і, на жаль, не завжди радісне.
Ця стаття може стати в пригоді всім, хто, попри все, повинен нести світло в собі, адже є для кого і заради кого. Тим, хто щовечора вигадує мільйон і один спосіб, аби зігріти оселю. Тим, хто щодня знаходить рецепти з усіх продуктів одночасно (бо холодильник без електрики змушує його якомога швидше спустошити). Тим, хто прокидається і засинає в обіймах найдорожчих долонь. Ідеться про батьків.

Саме матусі й татусі чи не найбільше схвильовані через відсутність електро­енергії, адже потрібно дбати не лише про свою безпеку і комфорт, а й турбуватися про своїх чад. Як мама із поки дуже невеликим досвідом (моєму сину Ромчику майже 2 роки), мушу зізнатися: вимикання світла і маленька дитина – це надзвичайно складно. Надто, коли від електрики залежить тепло, наявність гарячої води і всіх необхідних для дитини приладів.

І якщо про тепло оселі, наявність питної та технічної води, готовність відер, каструль, свічок, сірників, теплого одягу, павербанків, ліхтариків та іншого за цей місяць уже всі встигли подбати, то ідеї проводження часу в багатьох вичерпалися. Сучасні діти більшість свого часу проводять у гаджетах: тут і навчання, і дозвілля. Без улюбленої гри чи мультика діткам стає нудно, а якщо малеча ще й боїться темряви, то треба швидше вигадувати щось цікаве, аби зайняти. Тому пропонуємо цікаві та нескладні способи, як розважити діток під час планових, аварійних, додаткових, позачергових, спеціальних та всіх інших графіків вимикання світла.

◉ Вогонь – це завжди затишно
Є три речі, на які можна дивитися безконечно: як горить вогонь, як тече вода, і як ЗСУ трощать ворожу техніку. Під час блекауту можна запалити свічку та разом дивитися на полум’я. Будьте пильними: ця розвага тільки під наглядом дорослих!
А ще обирайте воскові свічки, оскільки вони натуральні та не виділяють шкідливих продуктів горіння, як парафінові.

◉ Стара добра казка
Пам’ятаєте часи, коли ще не було ютубу, а замість повідомлень у месенджері писали паперові записки? Для наших сучасних діточок це звучить як небувальщина. От саме з цього і почнемо! Вечір – час розповідати історії. Переказувати улюблені казки чи вигадувати свої. І неодмінно з хеппі-ендом.

◉ Театр тіней
У темний час доби при наявності ліхтарика можна пограти з дитиною в театр тіней. Заздалегідь скачайте собі на телефон картинки з положенням рук для різних візерунків тіней. Потренуйтеся разом показувати різні фігури, а потім розіграйте сценку. Така гра не тільки розвеселить дитину, але й допоможе менше боятися темряви.

◉ Пограйте у слова
Ще одна розвага з нашого дитинства. У слова можна грати нескінченно довго та в повній темряві, удвох, утрьох чи вдесятьох. За правилами гри, гравець називає якесь слово, наступний має назвати слово, яке починається на ту ж літеру, якою завершилося попереднє. Дозво­лено використовувати іменники, не­допустимо – нецензурні слова. Можна ускладнити завдання і називати тільки назви міст і країн чи, наприклад, рослини або тварин.

◉ Вивчайте мову
Англійську, китайську чи навіть українську, якщо тількино переходите на неї. Цікаво, коли хтось називає іншомовне слово, а хтось інший вгадує, що воно озна­чає. І весело, і корисно!

◉ Збудуйте намет
Облаштуйте намет зі стільців, ковдр і подушок, заберіться туди із ліхтариком. Ізсередини такий намет світитиметься, наче чарівний ліхтар. Буде затишно та весело! Увага: не можна брати в намет свічку, тільки ліхтарик на батарейках!

◉ Влаштуйте піжамну вечірку
Теж файний варіант зігріти та запалити темний вечір. Одягніть теплі піжами, візьміть у спальню щось смачненьке та теплі напої (какао, молоко, бажано в непроливайках) і чудово проведіть час разом із малими чи вже не зовсім малими дітками.

◉ Інші розваги
У світлі свічки або ліхтарика можна зайнятися багатьма цікавими речами: побудувати замок або печеру з конструктора, скласти звичайний або 3D пазл, виготовити мило, свічку або гіпсову фігуру, розфарбувати книгу-розмальовку, зробити українських ляльок-мотанок тощо. А коли сил на розваги вже не вистачає, поговоріть про все, що цікавить. Запитайте в дитини, чи не хоче вона більше дізнатися про космос, історію чи тваринок. Якщо з вашого вікна буде видно зоряне небо – розмова стане більш наочною.

Минуть роки, і ви разом з уже дорослими синами й доньками будете з теплотою згадувати ці темні вечори перед Перемогою України. А поки обирайте цікаві заняття всією родиною, адже ви можете придумати власний ритуал чи традицію, яка передаватиметься поколіннями. Не шукаймо винних, а розцінюймо це випробування як нагоду більше бути разом із тими, кого найбільше любимо!

Ольга ГОЛУБ (Банах),
журналістка «Подолянина» у 2016-2020 роках.

ВІК ЖИВИ – ВІК НАВЧАЙСЯ

Пам’ятаю, як сьогодні: 21-й день лютого 2018 року розпочався для мене симбіозом почуттів приємного очікування та злегка морозного хвилювання. У відповідь на резюме мені зателефонувала Алла Вікторівна та приємним голосом запросила обговорити умови співпраці в редакції «Подолянина». З легкої руки, повчальних настанов головного редактора розпочалася моя скромна журналістська діяльність. Безліч подій, знайомств і спілкування з цікавими людьми, збиран­ня, висвітлення різної інформації та теплі відносини в колективі перетворили робочі будні на захоплення. Якби мене запитали, чи важко працювалося в газеті, я відповіла би, згадуючи Конфуція, що не знаю, тому що жодного дня не працювала, бо обрала роботу для душі. Через низку життєвих обставин і переїзд в інше місто все ж довелося відкласти перо в довгий ящик. За плідний рік роботи на творчому терені я за­своїла безліч важливих життєвих уроків, декілька з яких, мабуть, найважливіших: не боятися змін, наполегливо працювати, вірити в свої сили, бути дисциплінованою, вміти аналізувати та правильно ставити цілі.

Зазвичай у переможця та в того, хто програв, цілі співпа­дають. Хороша мета є в багатьох, проте мало в кого є хороші звички. Сила в регулярності та на­полегливості. Звичка пізнава­ти щось нове й бажання бути корисною суспільству привели мене втілювати потенціал в одне з успішних агентств мерчандайзингу, де згодом запропонували
посаду супервайзера. На розгуб­леність і невпевненість не було часу: проєкт чекати не буде. Завдяки регулярним зусиллям кожний день збагачувався цінним досвідом. Важливо було не лише правильно організувати роботу команди, контролювати її, а й вміти змотивувати, створити позитивний настрій колективу. Під час роботи використовувала низку порад, які допомагали створювати сильну команду, що ладна втілити не лише успішний проєкт, а й гори зрушити. З радістю поділюся деякими з них.
Перше – не варто примушувати людину робити те, що їй не подобається. Якщо робота не до душі, то, як мінімум, із цього нічого доброго не вийде. До кожного потрібен індивідуальний підхід.

У вихорі дедлайнів, тренінгів, конференцій варто обов’язково хвалити співробітника, підтверджувати, що він усе правильно робить. Адже добре слово й кішці приємне.
Марно витрачати час на пошуки факапів, безконечно зауважувати помилки підлеглих. Краще один раз показати, ніж водою лити незрозумілі теоретичні тренінги. Ідеальних людей не існує. Дуже корисно, особливо керівнику, вміти визнавати й свої недоліки та вчасно вибачатися. Це створює тісний і дружній взаємоконтакт.

Дуже цінно практикувати зворотний зв’язок комунікації, бути відкритим до спілкування, запитувати про особисті справи кожного в команді та пропонувати допомогу.
Важливо довіряти своїй команді. Одного разу, під час чергового візиту, проджект-менеджер запитав у моєї колеги-супервайзерки, хто серед робітників не до­сить старанний. Вона впевнено відповіла, що в її команді всі професіонали та ідеально виконують свої обов’язки. Вважаю, що таку модель керівництва варто і потрібно практикувати.
Вік живи – вік навчайся. Неможливо передбачити всі ситуації, на жаль, не існує готового сценарію «проблема – рішення». Що ж тоді робити?! Бути людяним завжди і скрізь.
Кажуть, доля допомагає сміливим. Не варто боятися опановувати нові навички. Адже ніколи не дізнаєшся, що краще, доки не спробуєш.

В мережі існує безліч безкоштовних платформ онлайн-освіти, де кожен охочий може здобути бажану професію. У відкритому доступі повноцінні курси, які складаються з відеолекцій, інтер­активних завдань, тестувань, а також форуму, на якому студенти мають змогу поставити запитання викладачу й отримати відповідь. Успішне завершення курсу підтверджується отриманням електронного сертифікату. Цікаво й те, що Міністерство цифрової трансформації запустило освітній курс, де можна опанувати сучасні діджитал-напрямки, дізнатися про базові поняття в сфері ІТ. Головна мета проєкту – допомога в працевлаштуванні під час війни. Ресурсів багато, головне – мати бажання.

Вікторія БОЯРШИНОВА,
журналістка «Подолянина» у 2018 році.

«ПОДОЛЯНИН» ВИПИСУЮ ДОСІ. ЩО Й ІНШИМ РАДЖУ

Свого часу мені пощастило бути частинкою «Подолянина», висвітлюючи на його шпальтах спорт, який полюбив ще змалечку. Постійно дивився різні трансляції, які віщували цент­ральні канали. А це і церемонії олімпіад, ліги чемпіонів, матчі жіночої гандбольної збірної, баскети, фігурне катання, короля зимового виду – біатлон. Власне «через телевізор» і навчився ковзанярському стилю їзди на лижах. Щодо перших видів спорту, якими займався, це був ШШК «Гросмейстер», у таборах опанував настільний теніс. Оскільки тоді діти більшість часу проводили на вулиці, ми часто вигадували рухливі ігри, тому зі шкільних років бігові дисципліни давалися мені найкраще. Звідси і дворові тримання волана, і розвиток бадмінтону сьогодні.

Із чого ж розпочалася співпраця з «Подолянином»? Саме завдяки ведучому гри брейн-ринг, тодішньому журналісту газети Віталію Горбуленку, перейняв і журналістський досвід, із його легкої руки став спортивним оглядачем.
Поєднання спорту і журналістики постійно манили взяти участь у різних заходах серед фахівців цієї галузі й гідно представити видання. Таки вдалося це втілити, взявши участь у Спартакіаді в Хмельницькому та здобувши першість у шашках.

Із теплотою пригадую робочі моменти з колективом. Одним із улюблених днів була сере­да, коли все готувалося, вичитувалося і форму­валося: приємне спілкування, відмінне ставлен­ня, підтримка і надзвичайна атмосфера. Цікаві прокачки мови, правописи, ази фаху, інтригуючі заголовки, бурхливі обговорення, обмін думками, настанови і потужна команда – усе це додавало сил, мотивації на нові звершення!
Амбітні плани були і щодо реалізації проєкту «Подолянин-спорт» – як додатку до газети з різними історіями, таблицями, деталями, цікавинками – від шкільних змагань до Олімпійських ігор. Можливо, думки матеріалізуються і після Перемоги, коли всі будуть прагнути більше дізнатися про нашу надпотужну Україну.
Пригадується проба пера до Дня туризму, коли з колегою Ольгою Банах описали один з авторських маршрутів. До речі, в різних варіаціях його практикуємо з дітками школи «Соробан», де на сьогодні я працюю. Впроваджуємо, крім швидкого рахунку, японський предмет «Милування природою». Взагалі Поділля досить унікальне і має чарівні куточки, якими ще можна здивувати навіть прокачаних мандрівників!

Цікавою знахідкою став спортивний річний календар, де описувалося, в який день відзначають той чи інший вид спорту. Наприклад, День футболу – 10 грудня, чи День шахів – 20 лип­ня. Або ж згадувалися вагомі спортивні події від місцевого до світового рівня. А недавно ФБ нагадав і про наші авторські вікторини з нагоди великих чемпіонатів чи олімпіад.
Приємно було відзначити найкращих знавців у редакції не тільки серед спортсменів, а й любителів краєзнавчих фотополювань від Олега Будзея, Сергія Єрмакова та Віталія Сідню­ка, Володимира Кроля та любителів фотовікторини «Хто знає де?» тринадцятьох сезонів.
З усмішкою на обличчі пригадую, як вмовляв колектив газети своєю командою завітати на інтелектуальні батли, чи взяти участь у квестах, або як дівчата-колеги жартували та спонукали розпочати заняття з танців.

Також пам’ятною стала подія, як із колежанками завітали на футбол, де зайняли почесне місце у вболівальницькому секторі. А наша спільна фотка із форуму – Віталій Горбуленко, Дмитро Бойко і Олександр Щербатих – це візуа­лізація трьох періодів спортивних оглядачів, які стали частинкою 30-річного «Подолянина»!
Хоч уже тривалий час «естафетну паличку» передав своєму успішному колезі – Олександ­ру Щербатих, але іноді ще почуваюся дотич­ним до журналістики, зокрема спортивного напрямку. По-перше, як голові Кам’янець-Подільської міськрайонної федерації бадмінтону, часто доводиться робити звіти різних змагань, чимало з яких друкується на шпальтах альма-­матер. Проте не лише спортом доводиться збагачувати читачів, а ще висвітленням уже традиційної інтелектуальної події – «Дімбойфесту», настільних ігор, брейн-рингу тощо.

За роки співпраці з «Подолянином» здобуто вагомий досвід, упевненість, навіть місцями відчуття четвертої влади і сили слова.
Звісно, траплялися й різні «ляпики», як же без цього. Іноді їх лише сам і розумієш, тримаючи в руках свіжий номер рідного «Подолянина», який виписую й досі. Що й іншим раджу!

Разом до ПЕРЕМОГИ!

Дмитро БОЙКО,
журналіст «Подолянина» у 2017-2020 роках.