ТАЄМНИЦІ КОХАННЯ НАШИХ ПРЕДКІВ

Із приходом весни в наших серцях розквітає ніжність і кохання. Це всесильне почуття, відоме людству не одне тисячоліття, вміє надихати. А чи міркували ви колись над тим, як кохалися наші предки, як пестливо називали один одного, чим зваблювали і, взагалі, як жили? Зазирнути в інтимне життя пращурів зуміла українська науковиця, етнологиня, письменниця, видавчиня Ірина ІГНАТЕНКО. Майже два десятиліття кандидатка історичних наук, дослідниця історії жінок, краси, сексуальності та тілесності збирала матеріал із делікатних тем кохання, що вилився в низку наукових статей, науково-популярних книг та авторських аудіоподкастів «Як ми кохалися». Завдяки її працям ми дізнаємося, як ходили на вечорниці наші прабабусі та прадідусі, чим могла обернутися досить таки делікатна «гра у притулу», що таке обряд комора і навіщо він потрібен, чому жінки терпіли зраду, боячись втратити робочі руки, і як рятувалися від небажаної вагітності. Пані Ірині вдалося дослідити вплив традицій і на сьогодення. Деякі з них вже віджили, деякі, на думку науковиці, є антигуманними й антидемократичними. Власне, завдяки її дослідженням, ми можемо пізнати минуле і зробити певні висновки на майбутнє.
«Подолянину» вдалося поспілкуватися з етнологинею і дізнатися, з чого все почалося, і над чим вона нині працює.

«Я ПОХОДЖУ З ПОЛІСЬКОГО ЗНАХАРСЬКОГО РОДУ»

Як з’ясувалося, ще з дитинства у співрозмовниці зародився потяг до етнографії. І во­на, сама того не усвідомлю­ючи, маленькою дівчинкою вже набувала знань. У світ українських традицій і звичаїв її повела бабуся – цілителька Ганна Будник.

– Моя бабуся родом із Полісся, – ділиться спогадами етнологиня. – Вона була народною лікаркою, знахаркою, тобто воло­діла різними прийомами і методами народного лікування. Це магія слова, лікування трава­ми, ви­качування яйця, виливання вос­ком тощо. Слід розрізня­ти, що знахарі – це носії божих знань, а ось чаклуни – руйнівної магії. Крім того, вона була чудовою оповідачкою і знала багато народних українських легенд, переказів, казок, прислів’їв, приказок, загадок, чудово співала. Словом, була такою криницею народної мудрості. І я, маленькою, щоліта приїжджала до неї в село. Бабуся була моєю найкращою подругою, з нею завжди було цікаво. Також дозволяла мені залишатися на ослінчику в куточку і спостерігати за тим, як вона лікує. До неї приїжджали багато людей.

І так із дитинства, ще не розуміючи цього, я стала етнографинею і спостерігачкою за українською культурою. Це метод включеного спостереження, коли ти не лише працюєш, як кажуть, «у полі», збираєш матеріал, записуєш усе, а є свідком того, що відбувається. В етнології це вважається найвищим пілотажем.

Можна сказати, що і я походжу з поліського знахарського роду. Це на мені позначилося, але поки в теорії. Я не практикую знахарства, але теоретично в цій темі.

Після закінчення школи Ірина Ігнатенко вступає на кафед­ру етнології та крає­знавства історичного фа­куль­тету КНУ ім.Тараса Шевченка. Навчаючись в аспі­рантурі, обрала близьку для себе тему для дисертації – «Народна медицина у традиційній культурі українців Полісся (остання чверть XX – початок XXI століття)».

– Ця тема передбачала збирання польового етнографічно­го матеріалу, треба було їхати в українські поліські села, шукати і розмовляти з народними ліка­рями про їхні методи і власне про все, що пов’язане з народною медициною. Лікувальну магію, знахарство в Україні практикують переважно жінки. І коли я брала в них інтерв’ю, вони ді­лилися не лише знаннями з народної медицини, а й тим, що хвилювало та боліло. Я сиділа і чемно слухала, як вони переповідали про кохання, дівування, зради, дітонародження, контрацепції, аборти тощо. І в якийсь момент до мене прийшла ідея:
а чому б не почати працювати над темою тілесності, сексуальності, кохання. Так оповідачки надихнули і надали мені для цього матеріал.

«НЕМОВ ПАЗЛИ, СКЛАДАЛА КАРТИНУ, ЯК КОХАЛИСЯ НАШІ ПРЕДКИ»

Як зізналася етнологиня, тема захопила і дала розуміння, що це неоране поле в науці. Нею займається вже майже 20 років, у пошуках делікатних родзинок об’їздила 150 сіл і за цей час видала декілька книг як наукових, так і науково-популярних. Зокрема, «Жіноче тіло у традиційній культурі українців», «Чоловіче тіло у традиційній культурі українців», «Шлюбно-сімейні стосунки у традиційній культурі українців».

– Інтимні теми є надзвичайно важливими в житті людини. Тривалий час в українській етнології та взагалі гуманітарній науці вони ігнорувалися, вважалися ненауковими, або ж непристойними, – вважає Ірина Ігнатенко. – Це таке було наслідування радянської гуманітарної науки. Бо, наприклад, у науці та антропології Європи й Аме­рики розуміли, наскільки важливо досліджувати ці теми. А ми стояли осторонь, тому спочатку, як молодій дослідниці, мені було важко.

Розпочала з польового матеріалу, а згодом переглядала архівні матеріали, цікавилася, а що збирали етнографи-попередники. Деякі матеріали знаходила в родинній обрядовості, дещо – у весільній, фольклорі, народній медицині. І так, по крихті, немов пазли, складала картину, як кохалися і як жили наші предки.

Пані Ірина розповідає, що її попередникам вдалося привідкрити завісу інтимності, але через зміну влади на декілька десятиліть зібраний матеріал припадав пилом у шухляді:

– До встановлення радянської влади українська етнологія пра­цювала в одному руслі з європейською. Багато українських нау­ковців цікавилися і розуміли важ­ливість та глибину теми кохання.
Це донька Михайла Грушевського Катерина і його чотириюрідний брат Марко, академік Зенон Кузеля. Саме Марко і Зенон на початку XX століття у Львові видали книгу «Дитина у звичках і віруваннях українського народу». До речі, це видання я перевидала 2017-го у своєму видавництві «Інтелектуальна книга».

Потім матеріали на цю тему збирали академік Володимир Гнатюк, антрополог, етнограф, археолог Федір Вовк. Але із встановленням радянської влади хтось із науковців був розстріляний, хтось емігрував, і ця тема майже зникла з наукового поля. Матеріали, які були зібрані й видані, замовчувалися.

Радянський період – час застою. Майже нічого не досліджувалося і не видавалося, за малим винятком. Переважно це фольклор, збірка пісень, іноді могли публікуватися
сороміцькі пісні, які наші предки співали перед обрядом комора – привселюдна перевірка нареченої на цноту після одруження. Молодих заводили до комори і залишали там, аби зблизилися. А в цей час під дверима свахи співали сороміцьких пісень. Коли дівчина зберегла калину, віночок, тобто цноту, виносили оплямовану кров’ю сорочку і показували гостям. Якщо ж виявлялася нечесною, то в хід могли навіть піти кулаки, наречений бив молоду, тещу і тестя. Неповагу до родини дівчини грубо висловлювали й гості, називаючи її пропащою, гулящою тощо. Фактично цнота була суспільним надбанням.

І вже з відновленням незалежності України науковці знову почали наслідувати європейських і американських колег та розуміти, що тема хоча і делікатна, але потрібна, й не треба її соромитися. Крок за кроком ми почали досліджувати і вголос проговорювати інтим у нашій культурі.

«ЦЕ СТАЛО МЕГАУСПІШНИМ ПРОЄКТОМ»

Власне, для кращого сприйняття матеріалу два роки тому дослідниця почала записува­ти подкасти «Як ми кохалися». Прослуховуючи їх, не лише переносишся на століття назад, дізнаєшся про життя предків, а й отримуєш насолоду від жартів дослідниці, її манери легко говорити про сокровенне під гармонійний музичний супровід.

– Ідея записати подкасти з’явилася в команди The Ukrainians – це незалежний медіа-проєкт, як журнал про успішних українців, ініціативу та відповідальність. Вирішила спробувати і не помилилася, бо це стало мегауспішним проєктом. Два роки тому компанія «MEGOGO Audio» визнала «Як ми кохалися» найкращим авторським подкастом.

Перший сезон доступний для прослуховування на багатьох платформах. За декілька днів до повномасштабного вторгнення встигли записати другий сезон, на вихід якого я теж очікую.

Слухаючи подкасти, ми можемо уявити, яким було статеве життя наших пращурів. Знайти собі пару могли на вечорницях. Для цього винаймали хату вдови або бездітної пари. Дівчата приносили роботу, і працю чергували з танцями, піснями, жартами. А далі, як би дивно не звучало і не шокувало, на всіх чекала спільна ночівля. Мостилися на соломі. Хлопець, який вподобав дівчину і жартував із нею, запитував: «Чи не можна нам з тобою переночувати?». Коли вона згоджувалася, то разом телесували, шушкалися в пароч­ці, присунувшись один до одного під рядном. Народна культура дозволяла таку практику і ставилася до цього прихильно, проте виключаючи дошлюбний секс. Серед молоді була відома гра у притулу. Полягала вона в тому, що дівчина, яка ночувала з хлопцем, дозволяла йому трохи «вмочить у неї кінчик», але не допустити, щоб хлопець робив «діло настояще, а так, тільки наполовинку». Правда, були випадки, коли хлопець дурив дівчину через її необізнаність, адже тема сексу була під табу в кожній українській родині, і робив своє діло. І коли дівчина вагітніла, то не могла зрозуміти, як це сталося.

Одружувалися рано – від 15 до 18 років, після 20 вже казали «пе­рестарки». Тому батькам було важливо не перетримати дівчину, інакше залишиться без пари.

Та й легально займатися сексом наші предки могли лише після шлюбу. За традицією, перший рік молода пара жила разом із батьками чоловіка, час­то – в одній кімнаті. Тому, як розповідає дослідниця у своїх подкастах, часто коханням займалися на соломі, йдучи по дрова, до корови, в ліс чи до річки. Згодом молода родина відділялася, зводила власне житло. Наші предки вміли пофантазувати, пестливо називаючи чоловічі на жіночі статеві органи. Чоловічі називали огірочок, кабанчик, ковбаска, півник, бик, кінь, жі­ночі – криниченька, відерце, макітра, курочка.

– У нас просто є певна ідеалізація та романтизація наших предків. Якщо, фактично, кожна родина мала від 5 і більше дітей, то, очевидно, предки знали, як кохатися, – каже пані Ірина.

«У НАС Є БІЛЬШЕ ВІДЧИНЕНИХ ДВЕРЕЙ»

Незабаром прихильники Ірини Ігнатенко зможуть насолодитися ще однією її працею, яка фактично підіб’є підсумки дослідження, що тривало майже 20 років. У травні планується видання нового науково-по­пулярного твору про тілесність та сексуальність, історію інтим­них стосунків у традиційному українському суспільстві. У ньому висвітлюватиметься, які традиції, звичаї, вірування і порядки мали наші предки, як вони
отримували і позбавляли себе задоволення.

– Це живий матеріал, голоси і розповіді наших українок про моделі поведінки, стосунки з чоловіками, дітьми, батьками, інтимне життя, вагітність і пологи, гігієну і косметику, статеві і венеричні хвороби тощо, – продовжуємо розмову з етнографинею.

Бо традиції, звичаї предків генетично впливають сьогодні на нас. Скажімо, не всі вони ідеальні, частина залишилася в минулому, бо світ розвивається, і так, як жили пращури, ми не будемо. Наше життя набагато краще, ніж у прабабусь. Візьмімо елементарне – засоби гігієни і контрацепції. Сучасні жінки можуть самі регулювати вагітність, а раніше залежали від чоловіка, вдавалися до трав або ж проводили обряди. Наприклад, спалювали в печі заплямовану менструальною кров’ю сорочку, їли хліб із шерстю ялової худоби і вірили, що це дасть їм безпліддя. Але це не діяло. І жінки народжували не тому, що так хотіли і їм було приємно ледь не щороку вагітніти, а тому, що іншого виходу не мали. Можливо, через це й ставлення до дітей було дещо легковажним, мовляв, Бог дав – Бог взяв. Робити аборти було вкрай небезпечно. Все могло закінчитися кровотечею, запаленням, зараженням, і жіноцтво помирало, тож рідко на таке наважувалися.

До речі, наші предки вірили, що якщо під час статевого акту покласти під подушку інструменти чи шапку, то зав’яжеться хлопчик, гребінь чи хустку – дівчинка. Більше хотіли сина, бо він примножував майно, а ось за дівчину доводилося давати посаг.

Сучасна жінка може продовжити молодість, активність як у со­ціальному житті, так і сексуальному. А раніше в 40 років вважалася бабою, бо ж мала дорослих дітей і дочекалася внуків. Костюм такої жінки не передбачав яскравих кольорів і прикрас. Це ж потрібно незаміжнім, аби привернути увагу хлопця і здійснити шлюбну стратегію. А коли ти вже баба, це навіть соромно. Більше того, непристойно було народити дитину в такому віці, хоча такі випадки траплялися, бо люди статевим життям жили і після 40, народжували дітей, яких називали бабичами, бо «баба народила», з них сміялися і кепкували.

Тобто, суспільство регулювало не лише пересічне життя, а й інтим­не. Правда, деякі стереотипи й досі залишилися в Україні. Скажімо, якщо в європейських країнах мо­жемо бачити людей, які в 50, 60, 70 років обіймаються, йдуть за ручку, цілуються, не приховують ніжності один до одного, то в нас це поки не поширено. Не потрібно бути у віці студента, аби обійняти жінку, навіть коли тобі за 60.

Але, попри все, ми маємо більше свободи. Навіть у такій стресовій ситуації, як розлучення. Я переконана, що ліпше розлучитися і будувати нове життя, ніж терпіти приниження, побої, зради. Сімейне життя бабусь нагадувало рулетку: якщо пощастить у шлюбі, то добре. Інакше доводилося терпіти домашнє насильство: побої, зради, неповагу, пияцтво, бо такі сімейні негаразди не вважалися підставою для розлучення, їх треба було врегульовувати, а не руйнувати родину. Крім того, вони боялися засудження через розлучення, та й процес був досить складним і тривалим. Діяла єдина установка на шлюб – із чоловіком треба прожити все життя. Часто жінки заплющували очі на те, що чоловік грішив, боячись втратити робочі руки, бо тоді доведеться самотужки виконувати всю роботу. Зраджували зазвичай чоловіки з молодою вдовою, або ж покриткою – незаміжньою жінкою з дітьми. Коли ж чоловік заставав жінку за перелюбством, то міг її побити.

Не могли не поцікавитися в дослідниці, як змінилися уявлення про справжнього чоловіка і справжню жінку. 

– Жінка – це господиня, яка береже домашнє вогнище і виховує дітей, а чоловік – утримувач родини. Суспільство вимагало від людей обов’язково створити сім’ю. Коли в тебе є родина, діти, твій соціальний статус високий, і розвиток життєвого сценарію йде правильним шляхом.

Власне, несправедливість по­лягала в тому, що не всі могли бути заміжні чи одружені. Таких людей клеймили, вважали їх маргінала­ми. Жінок, наприклад, не запрошували до участі в різних обрядах і ритуалах, а чоловіків – на сходи села. Тому всі намагалися реалізувати шлюбну програму.

Сучасні жінки і чоловіки вільні­ші, прислухаються до своїх бажань і самі обирають, де і з ким жити.
У нас є більше відчинених дверей.
А у предків були лише одні двері та єдиний життєвий сценарій: народився, охрестився, оженився, народив дітей, виховав їх, дочекався внуків, господарював, жив нормальним життям і помер. Це було ідеальне українське життя. Традиційно весь світ українця – його хата, родина, сусіди.

«ЯК ЗНАЙТИ ЩАСТЯ В МОРОЦІ»

Дослідниця переконана: як сто років тому, так і нині на плечі жінок лягає чималий тягар турбот:

– Мабуть, в українській культурі закладено жертвувати собою заради дітей, чоловіка, батьків. Часто ми ставимо себе на останнє місце, а коли щось робимо приємне для себе, то почуваємося ніяково і сором’язливо. Це нагадує ситуацію з літаком. Коли туди сідаєш, є правило: під час турбулентності одягнути кисневу маску спочатку на себе, а потім – на дитину чи того, хто потребує твоєї допомоги. Тому варто про себе думати, а не так, що всім одягнули, а самі залишилися без маски. Важливо себе не виснажувати.

Відчуття задоволеності, щастя теж треба тренувати. Я часто наголошую: «Жінки, попри все, будьмо щасливими!».

Повномасштабний наступ ере­фії вибив грунт з-під ніг у багатьох із нас. Але за рік страшної війни ми навчилися жити в но­вих реаліях. Науковиця зізнається, що їй теж було нелегко, деякий час запитувала себе:
«А чи до науки, коли в країні ллється кров?».

– Відверто, важко було закінчити книгу – багато стресу, переживань, сімейно-побутової відповідальності, навантаження. Але я себе таки дотиснула. Сподіваюся, що нове видання допоможе й українцям бодай трошки розрадитися. Треба дозволяти собі навіть у важкі чорні дні бачити сонце, усміхнутися, порадіти, іноді засміятися і не докоряти собі за це.

Цією книгою я хочу відкрити нову сторінку науково-дослідниць­кого життя. Займаюся зовсім новою темою, що є важливішою, а в українській культурі та науці взагалі не обговорювалася. Це тема щастя. Як бути щасливим, знайти щастя в мороці, темряві, війні, коли об­ставини життя видаються сумними, але, попри все, треба продовжувати жити.

Для предків бути щасливими означало виконати вищевказаний запрограмований суспільством сценарій. Уже апріорі вважалося: якщо ти маєш родину, дітей, хату, корову, то й маєш бути щасливим.

Пані Ірина стверджує, що в українській культурі про щастя матеріалу вкрай мало. Зустрічається про долю – лиху і нелиху. Але українці – традиційно фаталісти, мовляв, коли доля лиха, то нічого не вдієш, мусиш змиритися і терпіти. Однак у дослідниці на це власна думка:

– Я – прихильниця позитивного мислення, воно мене завжди рятує. Тема пошуку щастя пішла зсередини мене і мого оточення, оскільки багато українців не бачать майбутнього, не знають, як жити далі й будувати плани. Багато горя і трагедії принесла війна. Хтось втратив рідних, домівку, втік від війни, але не може адаптуватися в Європі та повернутися не має куди. Під час війни я сама жила в Польщі, Німеччині разом із біженцями. Як антропологиня, етнологиня і дослідниця, іноді не збираю прямо матеріал, але його бачу. І я побачила цю проблему й зрозуміла – наше суспільство треба рятувати. Проблем справді багато, але ж далі треба жити, і ми не можемо бути нещасливими.

Тож наразі дослідниця пе­ребуває в Данії, в місті Копен­гаген, де займається пошуком рецепту щастя в рамках виграного гранта. 

– Данія – скандинавська країна, де теж не все ідеально – є депресії, самогубства, зневіра та ще й не найкращий у світі клімат. Тут сильні вітри, постійні дощі, досить похмуро і темно, особливо взимку. Ти ніби живеш у коробці, тунелі. Але, по­при похмурий клімат, Данія перебуває в топі найщасливіших країн, данці задоволені життям і почу­ваються тут комфортно. Вони виробили власні правила й рекомендації, як такого досягти. Тому цей досвід я хочу перейняти і потім поділитися ним з українцями.

Сподіваюся, що згодом моя праця переросте в науково-популярну книгу для широкого загалу і новий подкаст.