«ЩОБ УСІ БУЛИ ЗДОРОВІ, Й НЕ БУЛО ВІЙНИ»

Після майже річного перебування на війні, деокупації Київщини, Херсонщини, Харківщини до рідного Кам’янця в кількаденну відпустку повернувся військовослужбовець Об’єднаного навчально-тренувального центру Сил підтримки ЗСУ майор Костянтин ШЕВЦОВ. За декілька днів, проведених у місті з ріднею, він встиг зустрітися із товаришами по службі й не відмовив в інтерв’ю «Подолянину». Із журналістами начальник відділення знищення та розмінування вибухонебезпечних предметів центру розмінування поділився тим, що вразило бувалого воїна і змусило пустити скупу чоловічу сльозу, про друге день народження і бойові завдання.

БІДА ПРИЙШЛА І В РІДНУ УКРАЇНУ

Костянтин Олександрович у Збройних силах України з 2001 р. За 22 роки військової служби має низку нагород. Зокрема торік у квітні отримав державну нагороду – відзнаку Президента України «За військову службу Україні».

Закінчив Кам’янець-Подільський військово-інженерний інс­титут. Військову кар’єру розпочав на Львівщині, де служив на різних командирських посадах. А ось бойового досвіду сапер почав набувати з 2009 року, перебуваючи з миротворчими місіями на африканському континенті:

– Я виконував завдання в таких африканських країнах, як Сьєрра-­Леоне, Ліберія, Кот-д’Івуар, Уганда, Конго. До відряджень наполегливо готувався, нас учили, як діяти в разі полону, розуміти місцеві діалекти. Я потрапив до авіаційного підрозділу, був бортовим перекладачем на бойових гелікоптерах Мі-24.

Що таке війна, знав не з чуток.
І коли приїжджав в Україну, завжди мав таке побажання: «Щоб усі були здорові, й не було війни». З мене жартували, мовляв, ти – військовий, і в тебе завжди війна в голові. Але я добре знаю, як це пити каву в ка­в’ярні й чути бойові дії, що точаться за 30 кілометрів. На жаль, так сталося і в Україні. З 2014-го росіяни зухвало відібрали Крим, а потім зайняли частину Донеччини і Луганщини. Решта українців жили в спокійних регіонах. У той час я не був в Україні. Повернувся з Демократичної Республіки Конго на початку 2015-го.

До повномасштабного вторг­нення майор неодноразово їздив на схід України, переймав досвід іноземних колег і ділився набутим як інструктор. Каже, що за роки миротворчої місії багато чого бачив і пережив, але й уяви­ти не міг, що коїтиметься в рідній Україні:

– Звірства, які вчиняли люди з Уганди, Сьєрра-Леоне чи Кот-д’Івуа­ру в Ліберії, жахливі. Вони вбивали вагітних, відрізали людям голови, катували. Не шкодували ні жінок, ні дітей, ні стареньких.

Під час повномасштабної війни ми зіштовхнулися з ще жорстокі­шими катами, бо назвати їх людьми язик не повертається. Коли в Ірпені лікарі робили розтин 8-річної дів­чинки і знайшли 8 видів сперми, сліз не стримували ні медики, ні ми. Це ж якими треба бути покидьками, щоб гвалтувати 8-річну дитину? Піс­ля африканських країн я думав, що багато бачив. Але, виявляється, ні.

ВІЙНА ЗГУРТУВАЛА УКРАЇНЦІВ

У перший же день повномасштабного вторгнення Костянтин із побратимами вирушили на оборону столиці. Побачене вразило навіть загартованих бійців:

– Затор до столиці 130 кіломет­рів, машини стоять у 6-8 рядів, люди налякані й намагаються якомога швидше виїхати. Ворог бив по будинках. Із першого дня в них була одна тактика – вибити українців і спалити нашу землю.

Перші дні війни – повний хаос. Ще не було позначок на машинах, одязі, бо скотчу не вистачало. Важко було зрозуміти, де хто. Я сам потрапив у ситуацію, з якої потім сміявся. Два кілометри біг полем, пощастило, що зв’язок не заглушили, і я зв’язався з хлопцями. Думав, що я службової породи, але ні, коли стріляють, то, виявляється, гончої. Ще нормально так бігаю (сміється).

Співрозмовник був прикомандирований до окремої ме­ханізованої бригади імені Чорних Запорожців. Пригадуючи останні дні лютого 2022-го, каже, що незручності швидко загартували. Навіть півгодинний сон швидко ставив на ноги, бо роботи було вдосталь. Треба було мінне поле обладнати, ВОПи докопати, підвезти боєприпаси. Словом, не було часу, щоб потилицю почухати. Аж на сьому добу війни пощастило вперше зняти черевики.

– Але недолугі росіяни навіть припустити не могли, що їхнє вторг­нення лише згуртує українців і викличе лють. Бо ж захищаємо своє! Коли ти стріляєш у ворога, прилітає поліцейська машина, стає поруч, і разом із поліціянтами вже разом лупимо рашистів. На крутезному джипі під’їжджає бізнесмен, дістає автомат, стає поруч із нами й люто нищить ворога. В машині вартістю 200 тисяч доларів у відрі чоловік привозить домашній борщ, щоб ми поїли гаряченького. Київ рятували всі. Там такий був емоційний підрив, що словами не передати. На жаль, багато людей ми втратили в бою за столицю.

Вбивати – це страшно. Усвідомлювати, що ти це зробив, ще гірше. Але відчуття провини немає, бо ж не ми прийшли. А чого вони хотіли? Так, ми їх розстрілювали, вбивали, але з ворогом інакше не можна. Вони зробили фатальну помилку, коли 24 лютого 2022-го перетнули державний кордон і почали масово вбивати українців та все нищити.

Страшно лише те, що й у тебе може прилетіти. Ти розумієш, що якась куля й для тебе може виявитися останньою.

ПОСТРІЛ СНАЙПЕРА ВРЯТУВАВ ЖИТТЯ

Власне під Ізюмом, де не­одноразово доводилося всту­пати в контактний бій, під час ди­версійно-розвідувальних зав­дань військовий сам опинився на волосині від смерті. Зізнався, було лячно:

– Прилетіло на рівні голови, пощастило, що в дерево. Кинувся тікати, кулі свистять і наздоганяють, як в американських бойовиках. А я біжу і думаю: «Лише прямо, не звер­тати ні праворуч, ні ліворуч. Бо тоді не промахнуться». Зрадів, коли наші почали прикривати. Фух, віді­йшов. Дихалки немає, адреналін зашкалює. І тут підходить до мене снайпер Андрій: «Ну що, сьогодні святкуєш другий день народження?». Я не одразу зрозумів, мовляв, чому це? Він усміхнувся: «Ну, так, із боку ж не видно». І пішов. Тоді я зрозумів, що завдячую життям цій людині. Якби він вчасно і влучно не вистрілив у москаля, мене б могло вже не бути.

Той день був важким. 203-міліметрові гармати – це досить гучно і з великими вирвами. Але ти розумієш, що життя продовжується, рятуємося далі. Іноді ми наступаємо, а іноді – й рятуємося. Якщо в перші дні ще здригався від артилерії, то згодом під вибухи спати лягав. На війні до всього звикаєш: і з контузією ходити, і в мороз мінувати чи зі снай­перською гвинтівкою вичікувати ворога.

Відчуття ейфорії перепов­нювали воїнів під час звільнен­ня кожного клаптика української землі від російської нечисті. Майор каже, що українці зустрічали обіймами, сльозами радості й словами вдячності. Виливали хлопцям душу, розповідаючи про безчинства кадирівців, бурятів і запроданців-українців із так званих днр/лнр. Під Ізюмом мешканці розповіли, як зухва­ло поводилися лнрівці/днрівці. За відмову жительки готувати їм їжу, вистрілили їй у ноги: «Не будешь готовить, значит и не будешь ходить». У тому ж звіль­неному селі мешканці поділи­лися розмовою з бурятами, які відверто зізналися, що нічого не можуть вдіяти проти влучності Збройних сил України: «Они точечно бьют в четыре комнаты, а мы два раза выстрелили на полигоне, и нас сюда отправили».

І досі сапер згадує посірілі обличчя жителів сіл Київщини, які опинилися в окупації. Люди нарешті видихнули, коли ЗСУ вигнали москалів аж за При­п’ять. Каже, коли женуть ворога та звільняють міста й села, це додає неабияких сил, і втома одразу ж минає. Правда, гір­ко, коли серед українців зустрічаються колаборанти.

– У ворога є свої розвідники. І, на жаль, серед них зустрічаються й українці, які здають наші позиції, – продовжує розповідь військовослужбовець. – За час окупації дехто встигав закохатися в ту росію, тому важко було повірити, що приїхали ЗСУ. Такі люди могли співати українською, брати консерви, теплі речі, відходити, а через декілька хвилин у машину, з якої роздавали гуманітарну допомогу, було пряме влучання.

А на Херсонщині, коли ми зайняли правий берег, за перші тижні після деокупації спецслужби і поліція затримали понад сотню колаборантів і росіян, які не встигли втекти, ховалися в хатах, підвалах.

Коли приїжджали в звільнені села, люди, які вірили і чекали на ЗСУ, самі розповідали, хто колаборант, хто розселяв рашистів у школі, знімав український прапор і вішав російський, ходив по селу і збирав харчі окупанту. Зрозуміло, що є дві сторони медалі: хтось за нас, а хтось – і проти. Херсон одним із пер­ших потрапив в окупацію. І за довгі місяці дехто звик працювати з ворогом, а хтось зневірився, що ЗСУ їх звільнять.

Сапер каже, що серед війсь­кових побутує жарт: «Краще б вони не нападали, ми б і досі думали, що це друга армія світу». Наших хлопців не дивувало пияцтво росіян і навіть те, що чаркували антифризом, оми­вачем скла, оливковою олією.

– Та що казати, я на власні очі в Куп’янську бачив, як біля унітаза стояла залізна чашка. Вони пили звідти воду, бо думали, що це артезіанська свердловина. Або ж у звільненому селі на Харківщині чоловік розповів, як до його хати за­вітали рашисти. У нього хороша така плазма на стіні висіла. Вони прикладом розбили екран і винесли старий ламповий телевізор.

Це смішно, але водночас трагічно. Думаєш: «Боже, і ось це прийшло розповідати, як нам жити». Люди, які нічого не мають, не знають, що таке газ, вода і вбиральня в оселі, побачили хороше життя в Україні – і їх задавила жаба: «Как это, что кто-то может лучше жить, чем расея». Свідчення цьому побачив у казармах Чорнобаївки, де було написано: «А нехер лучше жить».

Радіоперехоплення доводили, що людське життя для «царя-батюшки» – це ніщо. Вони лізуть в Україну, як мурахи. На Бахмутсь­кому напрямку перехопили роз­мову двох окупантів: «Дай мне на утро 300 человек». Йому дали. ЗСУ з них зробили двохсотих і трьохсотих. Через два дні знову: «Дай еще 150, потому что не хватило». У них люди не закінчуються. Якщо для України кожен загиблий чи поранений – це горе, бо маємо поранених вилікувати, а тіла загиблих повернути. То росіяни і 200, і 300 кидають в яму, мінують протитанковими мінами та підривають, щоб не забирати. Немає тіла – немає грошей. Або ж просто залишають трупи, і їх їдять собаки. На власні очі бачив, як пес москалів їв. Собаки теж за нас (усміхається).

До речі, це вони лише з беззахисним місцевим населенням такі борзі. Найбільші мародери кадирівці стріляли в цивільних. Але одного разу, коли побачили наші позиції, то так тікали, правда, недалеко, ми їх «підсмажили».

ВИСТОЇМО ПОПРИ ВСЕ

Не могли не запитати, що вої­нів найбільше надихає на війні. Виявляється, звістка про ще одну деокуповану територію:

– Коли ти чуєш, що над Ізюмом замайорів синьо-жовтий стяг, це такий кайф! Мабуть, саме такі відчуття наші дідусі мали під час Другої світової. А розчулюють на війні звичайні люди, їхні розповіді, обійми, подяки, а також волонтери. Я й досі не розумію, де вони знаходять усе, потрібне захисникам, як усе це довозять, лагодять машини. Респект їм і подяка від усіх військових!

На війні я усвідомив, наскільки сильне і влучне гасло «Слава нації!». Разом із регулярною армією героїчно воюють мобілізовані з усіх регіонів України. Хтось ще недав­но мостив плитку, робив ремонти, вчив учнів або створював програми. Але коли ворог зазіхнув на їхню країну, всі вони стали на захист, бо знають, що за їхніми плечима рідні міста і села, дорогі їм люди. Тому борються з окупантом люто, мужньо і безстрашно. Мене вразив вчинок чоловіка, якому за 50 років, з яким потрапили під обстріл. Ми лежали на землі, а ворог хаотично бив вогнем. Страшно було голову підняти. І ось цей чоловік лежав-лежав, потім вилаявся, різко встав та як вистрілить. Підбив БТР, стрибнув знову на землю і ліг. У нього не лише залізний характер, а й чоловіче достоїнство (сміється).

Костянтин Олександрович пе­реконаний: Перемога – за Украї­ною, а ось на ерефію чекають сумні часи, розвал і крах. Україну він порівнює із цнотливою дівчиною, яку хоче згвалтувати великий покидьок, але вона з останніх сил бореться і цього гвалтівника поріже на шмаття.  

– Будь-яка війна закінчується на політичному рівні. Але росія так не вміє, бо постійно бреше. Дай Бог, підемо в контрнаступ. Найгарячіше нині на Бахмутському напрямку. Хлопці проявляють надлюдські якості, аби утримати Бахмут. У них усі вірять і за них моляться.

Так виходить, що ми йдемо повільно, але чітко і впевнено. По-іншому не можемо.

Їхні пропагандисти кричать: «Мы заднюю не дадим». Ні, це ми задню вже не дамо. У росії шансів на перемогу дуже мало, як і на відновлення та ріст економіки в найближчі роки. Вони самі себе знищили. Бойові дії ще тривають, ще досить важко, але Перемога буде за Україною. Це не станеться за місяць. Люби, Боже, правду, це неможливо закінчити за місяць, бо їх дуже багато. У нас є зброя, мотивовані бійці, але в нас набагато менша країна. А в них ще грошей є достатньо. І навіть якщо на нафту і газ знизилися ціни, але гроші їм усе одно щодня капають. Ніхто ж  стоп-кран не натиснув, не закрутив повністю гайки.

Після Перемоги фахівцям саперної справи доведеться доб­ряче попітніти, аби розгребти все, чим закидали Україну су­сіди-нелюди. На очищення ре­гіонів доведеться витратити не один рік. Разом із тим потрібно донести населенню, яку смертельну небезпеку мають вибухові предмети. На жаль, не всі це розуміють, і для декого знайомство з вибухівкою обертається трагедією.

– Ситуація насправді складна. Нині Україна – найбільше мінне поле в світі. Аби все це знищити, потрібне не одне десятиліття. Скільки ще буде людських жертв, смертей домашніх і диких тварин, одному Богу відомо. Люди мають усвідомити і дотримуватися правил безпеки. Саперам працювати доведеться ще довго. На жаль, сьогодні бачимо сумну картину: чи не щодня повідомляють про під­риви як військових, вибухотехні­ків із ДСНС, поліції, СБУ, Нацгвардії, так і цивільних. У районах ак­тивних бойових дій справді багато чого на­кидано – мільйони встановлених вибухонебезпечних і саморобних предметів. До речі, ворога не можна недооцінювати. Бо за роки війни на сході вони теж багато чому навчилися. Часто міни ставлять із сюрпризом. Якщо під час ООС можна було один раз шарпнути і побігти далі, то тепер, коли раз шарпнув, одночасно підриваються 5 і 6 предметів. А ти їх навіть і не бачив.

Але ми з усім цим впораємося. Тож Слава Україні, Слава Героям! Перемога буде за нами!