«Прапороносець»

21 листопада – День Гідності та Свободи

Під такою назвою 2019 року вийшло публіцистичне видання кам’янецької журналістки Лариси МАСЛОВОЇ, де розповідається про Героя України – подолянина Анатолія КОРНЄЄВА (23 січня 1961 – 20 лютого 2014), одного із громадського списку національної скорботи «Небесна Сотня». Нашого земляка вбито пострілом снайпера 20 лютого 2014 р. на вулиці Інститутській. Сьогодні, 21 листопада, Україна відзначає 11-ту річницю початку Євромайдану та Революції Гідності, які змінили хід історії країни і всього світу. З цієї нагоди друкуємо розповідь Лариси Анатоліївни про життя та останні дні Анатолія Петровича.

Видання «Прапороносець» здійснене за сприяння та при підтримці тодішнього депутата Кам’янець-Подільської міської ради Василя Гаврилюка. Рецензентом виступив доктор історичних наук Олександр Комарніцький.

У КОЛІ ПЕРШОМУ

Останнього літнього тижня село гуляло. На тому весіллі (запам’яталася навіть дата: за десять років по тому 24 серпня в Україні почали святкувати День Незалежності) Людмила познайомилася з Анатолієм. Спочатку вона не надавала особливого значення залицянням курсанта, бо щойно вступила до медичного училища, та менше ніж за рік вони побралися. Щоправда, лейтенантові Анатолію Корнєєву стелилася далека дорога до Німеччини.

Тим часом Людмила опа­новувала курс акушерства. Відтак побільшало роботи й поштовому зв’язку: молодята писали одне одному щодня, і з тих листів, без перебільшення, міг би вийти товстелезний захопливий роман. На канікулах вона зібралася їхати до чоловіка, котрий служив у Лейпцигу, тож тато проводжав 19-річну доньку аж до прикордонного Бреста. Уперше опинившись за «залізною завісою», Людмила немало чудувалася з тамтешньої акуратності, німецьких вояків, які виглядали точнісінько так, як у кіно, немолодих фрау з дрібними, ретельно викладеними кучерями на голові та стрункими, як у гімназисток, спинами…

Підрозділи ГРВН дислокувалися в тих же казармах, де під час Другої світової війни розташовувалася танкова бри­гада фашистів «Мертва голова». Згодом, уже закінчивши навчання, Людмила народить первістка в одній із німецьких університетських клінік, із вікна котрої можна було бачити православну церкву, що виблискувала банями на сонці, побудовану на честь перемоги над Наполеоном, і пам’ятник Битві народів. Вражала стерильна чистота палат із білосніжною білизною, яка мінялася за появи на них щонайменшої плямки, дивувало ставлення вишколеного персоналу до всіх без винятку породіль – щохвилинна увага, ввічливість, професіоналізм у кожному русі, жесті…

Яким же разючим контрас­том виглядало повернення в Союз 1987 року – новим призначенням Анатолія Корнєєва став гарнізон на «краю землі», в Примор’ї, всього за дев’ятнадцять кілометрів від китайського кордону. Сірість при­озерного селища Троїцьке, дощате брудне приміщення, котре гордо називали вокзалом, обшарпані, задрипані вагони, з котрих із веселим галасом ви­скакували пасажири в самих лише майках і домашніх капцях, аби «заправитися» в пристанційному буфеті, гуртожиток для сімей військовослужбовців на сопках, де щурі по­чувалися господарями серед білого дня… У цих суворих умовах і з’явилася на світ Даша Корнєєва.

Щоб трохи полегшити Людмилі боротьбу з побутовими труднощами, Анатолій інколи брав маленького сина з собою. На шикуванні хлопчика ховали позаду шеренги, та якось, коли командир почав грубо лаяти підлеглих, чотирирічний Віталик раптом опинився перед строєм, заступаючись за своїх дорослих друзів: «Не сваріть їх, вони хороші!». За тисячі кілометрів від України рідна домівка снилася Анатолію майже щоночі. Ось він, їхній терем-теремок у Цвік­лівцях. В одній кімнаті тато з мамою і шестеро дітей (уже старша сестричка мала своїх), та нікому й не спадає на думку скаржитися на тисняву – сплять хто на ліжку, а хто просто на підлозі, під стелею – колисочка з дитям, котру по черзі гойдають. Щойно за вікном засіріє, як у хаті починається активне жит­тя. Батьки – на роботу, діт­вора розбіглася – той свиням кро­пиву запарює та корову доїть, найменші за наказом батька яблука, котрі попадали, збирають – немає чого добру пропадати, а ще як новий дім мурували (старий пішов під за­топлення), то перед тим, як до школи йти, кожний має заміс зробити, тому ніколи нудьгувати.

Друзів у Толика багато, тож зазвичай з уроків повертаються веселим гуртом, не обминаючи обійстя Корнєєвих, бо ж там тобі й хліба смальцем намастять, а то й яєчнею пола­сувати пощастить – Анатолій швиденько гайне до курника, і ось уже апетитні жовтки шквар­чать на пательні. Батьки приходять пізно: татові-будівельнику роботи вистачає завжди, маму ж Олю знає, вважай, весь район, бо ж так гарно вимащує хати, що до неї мало не черги шикуються, і це все поза основною працею на фермі.

У СІМЕЙНОМУ КОЛІ

Зате ніде так не святкують, як у Толиковій родині – шумно, радісно, з усілякими жартами, малюють одне одному вуса, на плечі – дідів кожушок – і гайда на вулицю людей із Різдвом вітати! Йдуть селом, співають, колядки проказують, тішаться, що вони є одне в одного – нерозлийвода, вірні, щирі друзяки…

Очільник кам’янецької «Просвіти» Славко Полятинчук не так давно згадував: «Толик, переїхавши до Руди із сім’єю, перевівся до нашої школи вже у другому класі. Коли зайшов уперше до класу, як зараз пам’ятаю, здавалося, ніби сонечко з’явилося на порозі – світлий чубчик, ясні очі, усміхнений. Так ми до нього всі й потягнулися одразу. Добрячий, швидкий на всілякі вигадки: то ми біжимо компанією на околицю села до закинутої будівлі годувати крихітних песенят (якась чорна душа вивезла їх туди), то на математиці отримую записку: «Після школи – до баби Ліди, вона замерзає, нема кому дров нару­бати…».

«Толик, – підтримує розповідь його старша сестра Валентина,- встигав усюди, от лише відпочити, виспатися не мав коли. Як обрали головою сільради, ночами власноруч ремонтував оту будівлю, що тоді радше нагадува­-ла конюшню. От лиш зателефонує дружині: «Людочко, я затримуюсь, є термінові справи…». А Людмилі це і не в дивину, звикла, тож тільки й скаже в слухавку: «Толику, ти хоч поїж, а ми вже з дітьми тут «оборону» триматимемо…».

Людина щедрої, безмежної в цьому душі, Анатолій міг без усякого попередження, ще як був курсантом, привести мало не цілий взвод додому, якщо проїздили неподалік з якогось завдання, аби пригостити зголоднілих хлопців соковитими грушками чи випічкою. Пізніше, коли торгував хлібом, усе, що залишалося під кінець дня, розвозив (звісно ж, безкоштовно) у дитячі притул­-ки, будинки для людей похилого віку, лікарні. Непосидючий, був так завантажений усім, що боявся присіс­ти, бо каву точно не допив би, зморений миттєвим сном. Власне господарство було чималим, а хазяїн задумав ще й полуницю розводити, аби люди могли насолодитися відбірною ягодою наприкінці весни, коли ще так мало вітамінів.

Нині Людмила Корнєєва каже: «Мушу в пам’ять про Анатолія підтримувати те, що започаткував, як би важко не було, бо для нього люди були всім – болем, щастям, сенсом його життя…».

ДОПОМОЖИ СОБІ САМ

Анатолій влаштувався на Кам’янець-Подільський хлібокомбінат, мотаючись декількома областями: возив готову продукцію, допомагав облаш­товувати торгові точки й часто-­густо сам ставав за прилавок, вибираючи кожному покупцю найкращий буханець так, як би він робив це, приймаючи гостей у себе вдома. Ось бабуся, спираючись на костур, марно намагається протиснутися крізь натовп до продавця, й тоді Анатолій з усмішкою кричить: «Ану, громадяни, розступіться, пропус­тіть жіночку – це ж моя теща! Не мо­жу я її в черзі тримати…». Таких «тещ» на день могло бути декілька.

Колишній командир роти військового училища – наставник Анатолія Корнєєва – Олександр Маслов казав мені: «Годі шукати людину більш доброї та щедрої душі, яким був Анатолій. Таких дуже-дуже мало». До слова, про сина героя нашого нарису той же Олександр Євгенович, який навчав його на військовій кафедрі, згадує: «Віталій тим і відрізнявся від інших, що ніколи для себе нічого не просив».

Коли я запитала у Віталія Корнєєва, яка з батькових настанов запам’яталася найбільше, відповів одразу: «Тато завжди повторював: «Тільки чесна й щира праця дає право людині називатися такою».

Отож, у певний період свого життя Анатолій Корнєєв упритул підійшов до того, до чого він, нащадок хліборобського роду, тяжів змалку. Земля-годувальниця… Вона ніколи не перестане бути нею – в будь-який час, за будь-яких надсучасних технологій, у добу архігеніальних відкриттів і ви­находів – у цьому її феномен.

«Ой, скільки ж Анатолій, – поринає у спогади Людмила, – перетер її власними долонями, доглядав, як мале дитя, кожну рослинку, лікував бодай найменший листочок. Побудував тепличку. Завели свиней, каченят, гусей… Люди ще зимують, а ми з дітьми вже в землі. То задує, то завіє, плівка проги­нається… Увечері повертаємося до хати в болоті, мокрі, але щасливі, бо всі разом».

День поля для родини Корнєєвих був святом із свят. До них тоді з’їжджалися не машинами – автобусами. Всім були раді, всім вистачало місця за столом, на котрому парувала в усій красі королева городу – картопля. Безліч сортів її куштували гос­ті, з якими Анатолій ділився сек­ретами вирощування, з радістю консультуючи всіх охочих займатися цією культурою. Тож ціл­ком зрозуміло, чому Корнєєви-­молодші пішли навчатися до сільськогосподарського вишу.

2010-го Анатолія обирають головою Рудської сільської ради. Мав тепер уже відповідати не лише за себе й близьких. Не відлякували ні службове приміщення, більше схоже на стайню, ні вибрики фінустанов, які не «пропускали» коштів, ні людська байдужість. Останньою обурювався: «Чого ж це вони сидять у тем­ноті, без доріг, без пристойних дитячих закладів? Пора прокида­тися!». Їздив, стукав у двері кабінетів, «вибивав», доводив…

Кому вже, як не Анатолію Корнєєву, було знати, чим відріз­няється Європа від територій, мешканці котрих чекають манни небесної або ж чарівника, який раптом прийде й витрясе з рукава комфорт, добробут, забезпеченість… Не з чуток він знав, як виглядають найкращі європейські стандарти, й чого людям не вистачає для гідного життя. І хоча звалив на себе, можна сказати, непідйомну ношу, відступати не збирався.

НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ

Грудень 2013-го. Базар гуде:
– Дітей побили в Києві!
– Де ж правда?
– А таки терплячці ввірветься кінець…
Роботи в Анатолія – по самісіньку маківку, як мовиться, та він, анітрохи не сумніваючись, бере квиток на потяг до столи­-ці. Вихідні проводить на Май­дані. Із собою обов’язково бере хар­чі – сало, м’ясо, овочі. Для небайдужих, які прийшли на Інс­титутську, де події стають усе га­рячішими. Колись, ще курсантом, він входив до групи прапороносців. Отож, звик, що найголовніше в державі розпочинається з нього. Він має бути попереду.

Людмила шокована – наді­йшла звістка про загибель Васільцова. Вона розуміє, що й Анатолій ходить по лезу ножа, тому 19 лютого намагається вмовити його не їхати на Майдан. На світанку прислухається до важкого подиху чоловіка уві сні. Анатолій збирається. Чіпляє до сумки позичену мотоциклетну каску. Людмила читає молитву над свічкою з Єрусалиму. Чоловік дмухнув – згасла. Швидко вибігає на трасу…

Пізно ввечері телефонує: «Все нормально. Розмістилися в наметі». Вранці в четвер знову спішить заспокоїти дружину: «Не переживай. Поснідав. Усе доб­ре. Я біля сцени, близько не підходжу…». З роботи вона знову набирає чоловіка. У відповідь: «Абонент поза зоною». Знову й знову намагається додзвонитися й нарешті чує: «Зачекай, Людо, не маю часу, тут так стріляють, але я зі щитом…». Коли розмовляли, у слухавці було чутно свист куль, ніби батогом хто хльостає…

Близько десятої ранку на екрані телефону висвітилося: «Анатолій». Та хтось заговорив чужим голосом. «Хто ви? – перелякалася. – Це ж Толиків телефон». Звідти: «Звичайний майданівець. Звуть Антоном. А ви ким Анатолію доводитеся?». «Дружина», – все ще не розуміє Людмила. Той, що назвався Антоном: «Його немає… Він… загинув…».

Усе ще не вірячи почутому, Людмила телефонує Віктору Міщишину, який саме перебуває поблизу Жовтневого палацу. Той обіцяє з’ясувати ситуацію. За деякий час виходить на зв’язок: «Я знайшов Толика, його телефон у мене».

Далі все було, як у страшному сні. Людмила їде з друзями до Києва. Близько десятої вечора під’їхали до КМДА. Люди біля самісіньких дверей, замучені, закопчені, сплять на карематах. Телефонує брат Анатолія Василь: «Треба оформляти доку­менти через морг». Хлопці не пускають Людмилу до загиблого (тіло супроводжували Валерій Шкуренков і Руслан Черній). Вона наполягає. Присвічує те­лефоном – крові не видно, лише ма­ленька дірочка.

На території моргу – крики, зой­ки, плач, машини, вінки, квіти…
Розтин засвідчує – сліпе поранення серця та лівої легені.
На цвинтар у Руді, де Анато­-лія поховають поруч із мамою, з’їхалися й ті, хто ніколи його не знав…

ЗАГИНУТИ НЕ ОЗНАЧАЄ ВМЕРТИ

У Гаврилівцях відбуваються дострокові вибори до сільської ради, очільником якої стає син Анатолія – Віталій Корнєєв. Уже пізніше українець із російським паспортом Максим Гошовський, який був поруч з Анатолієм, розповів, як той загинув: кинувся до пораненого, й цієї ж миті його застрелили.

«Вони, – завершує Людмила сумну сповідь, – йшли за нове життя з дерев’яними щитами, як із хрестами…».

Так, як колись Христос на Голгофу. Заради людей – по­части нерозумних, невдячних, черствих. Але ж завжди хтось мав показати нащадкам Єви та Адама високу мету, справжній сенс життя.

На річницю Майдану в Мистецькому Арсеналі Анатолія Кор­нєєва (посмертно) нагороджено Зіркою Героя України. Стоси почесних грамот за сумлінну працю повсякчас на­гадують про життя-спалах. А спільнота художників з Аргентини виготовила для Анатолія Корнєєва медаль. Є нагорода й від патріарха Філарета «За жертовність і любов до України».

І як би хотілося, щоб тих, хто пожертвував собою в ім’я кращого майбутнього мільйонів, вшановували не тільки на чергових урочистостях. Бо вже не раз доведено – історія карає за безпам’ятство.

Лариса Маслова, «Прапороносець», 2019 р.