ВИЖИТИ, ЩОБ ВИКОНАТИ ОБІЦЯНКУ
– Я там пережив більше, ніж за все життя. І там же вирішив: якщо виживу – одружуся, – ці слова сержант Юрій КАЛИНЮК сказав після трьох діб під безперервними обстрілами у Кліщіївці.
Спогади Юрія про війну не залишають байдужими. Евакуація поранених під вогнем, секунди, які вирішують, хто житиме, а хто ні, й земля, вперемішку з металом і кров’ю. У Кліщіївці майже не залишилося нічого живого – лише руїни й люди, які тримаються за життя впертіше, ніж за зброю.
Юрій у строю вже дев’ятий рік. За цей час – десятки ротацій і сотні небезпечних виїздів. За оборону Київщини він отримав медаль «За військову службу Україні», а згодом був відзначений нагрудним знаком – хрестом «Військова честь».
ДО 2022–го ВІЙНА БУЛА ІНШОЮ
Ще з дитинства Юрій мріяв бути військовим. Але здобув цивільну професію, працював кранівником у «Нігинському кар’єрі».
– Я бачив, що відбувається у країні, й усвідомив: треба щось робити, аби її зберегти, – згадує він.
2017 року, отримавши повістку, Юрій підписав контракт і пішов до війська. Потрапив до Центру розмінування і відразу зрозумів, що це його справа.
– Це цікава професія. Сапер помиляється один раз (усміхається). Це всі знають. Але коли ти в роботі, про це не думаєш. Просто робиш чітко.
Перші ротації Юрія під час АТО/ООС були пов’язані з розмінуванням. Балаклія – ліквідація наслідків підриву складів із боєприпасами. Згодом – Краматорськ та інші напрямки.
– Тоді війна була іншою. Ми працювали разом із ДСНС: виїжджали у визначені райони, після бойових дій збирали снаряди, міни, все, що несло небезпеку цивільним. Потім знищували.
КИЇВ: ЗАХИСТИТИ БУДЬ–ЯКОЮ ЦІНОЮ
Те, що почалося після 2022 року, за його словами, не можна навіть порівнювати. 24 лютого 2022 року Юрій із побратимами вирушив обороняти Київщину. База – закинутий завод у Броварах. Робота – без пауз.
Наших бійців прикомандирували до 72 ОМБр. Завдання – критичні: підрив мостів, мінування, інженерна розвідка. Російські колони сунули на Київ, і їх потрібно було зупинити будь–якою ціною. У н.п. Демидів вони замінували міст через Ірпінь.
– Міст великий: висота – близько 10 м, ширина – 8 м, протяжність – метрів 200. Знадобилося майже 2,5 тонни тротилу. Нам не потрібно було повністю його зруйнувати, а лише обрізати можливість окупантам добратися до іншого берега. Власне, із завданням впоралися, і це суттєво ускладнило просування російських військ у напрямку Києва з півночі.
У Мощуні працювали під прямою загрозою:
– Інше завдання – зруйнувати міст через р.Ірпінь у Мощуні, майже під носом в окупантів, – згадує сержант Юрій Калинюк. – Оцінивши обстановку і з’ясувавши завдання, наша група приступила до його виконання. На околицях уже перебували ворожі війська. Міст був на відкритій місцевості, що ускладнювало роботу. Місцевий житель власним авто доставив нам усе необхідне. На підході до мосту пролунав вибух – прилетів ворожий снаряд. Усі миттєво залягли. Під цими обстрілами ми пришвидшили пересування в бік мосту. Мали хвилин 5, щоб його замінувати і підірвати. Особисто я носив тротил із машини і потім в’язав мережу. Під час встановлення зарядів злетіли вертольоти, але ніхто з нас не втратив бойового духу. Роботу виконали, підірвали і відійшли.
Цей міст був основною переправою російських сил, іншого проходу в них не було, довкола – болотиста місцевість. Коли росіяни шукали об’їзд, їхня техніка застрягла в болоті. Там і залишилася.
Під час контрнаступу наших військ хлопці перевіряли дороги на наявність вибухонебезпечних предметів. І на одному з напрямків знайшли протитанкові міни ТМ–62. Завдяки саперам, наші воїни безпечно пішли в наступ.
Після звільнення Київщини Юрій вирушив на завдання в Чорнобильську зону. Оскільки існувала загроза нового наступу, сапери підірвали міст, аби ворог не пройшов.
«ТАМ НЕ БУЛО НІЧОГО ЖИВОГО»
Ротація 2023 року на Донеччину стала найважчою. Кліщіївку окупанти перетворили на руїни, не залишилося жодного вцілілого будинку і навіть дерева. Один вихід закарбувався саперу на все життя – три доби у Кліщіївці стали справжнім пеклом.
Юрій працював разом зі штурмовими підрозділами. Його завданням було «зашити» позиції: встановити міни, укріпити зайняті рубежі.
– Ми заходили разом зі штурмовиками. Вони закріплювалися, а ми виходили вперед і мінували.
Уперше він опинився буквально за десятки метрів від ворога.
– Виходимо ставити міни і бачимо, що в сусідніх руїнах горить світло. Там уже п…ри сиділи.
Сапери «зашили» позиції на одній вулиці й чекали на евакуацію в підвалі. Однак дали ще одне завдання – перетягнути мінішлагбауми до позицій наших хлопців і залишити «сюрпризи» на дорозі.
– Чесно, ми не дуже зраділи, адже довелося знову виходити під обстріли. Але зібралися і з командиром підтягнули міни навпроти подвір’я наших хлопців. Приємно було почути, що наступного дня одна машина окупантів там підірвалася.
А після цього на Юрія чекало завдання, яке він виконував із підрозділом ГУР:
– Чекали команди на штурм. Планував іти з однією групою, але ситуація стрімко змінилася, і пішов з іншою. Був там третім. Ми вийшли в посадку. Посадкою це важко назвати – жодного цілого дерева, знищена земля. Дорогою перший боєць знищив ворога і ще одного поранив. Коли проходили повз, я побачив окоп буквою «Г» і з нього – живіт людини, яка дихала. Швидко зрозумів, що не наш, і ліквідував. Після цього ми зайняли позицію, і я «зашив» її мінами.
Оскільки Юрію місцевість була знайома, бо був там не вперше, командир наказав виходити, адже обстріл ставав нестерпним. Під час відходу їх накрило.
– Буквально за 10 метрів перед нами почали вибухати заряди з АГС – просто під ногами. Ми впали. Двох хлопців посікло. Один – кулеметник, молодий, років 20, зазнав поранення в обидві руки. Я запропонував накласти турнікет, а він каже: «Давай спершу вийдемо звідси». Це було розумно. Він ішов сам, але втрачав багато крові. Вдалося дійти до медиків. Йому надали допомогу. Він вижив.
А ось ГУРівця з іншої групи, яка потрапила під обстріл, і куди на підмогу побіг Юрій, врятувати не вдалося. Важкопораненого більше як кілометр несли до точки евакуації. Як пригадує Юрій, сил не було, руки просто розтискалися від утоми:
– Двічі викликали евакуацію. Машина під’їжджала, але через обстріли не могла забрати пораненого. Він помер…
Згадуючи три доби у Кліщіївці, без сну, їжі та під постійними обстрілами, Юрій досі не розуміє, як тоді не отримав жодного осколка. Мабуть, молитва рідних була сильнішою за кулі.
– Кліщіївка повністю змінила моє бачення життя. Саме там, у підвалі, між обстрілами, сказав хлопцям: якщо виїду звідси – одружуся. Вижив і слова дотримав.
Тепер кохана дружина і маленький син – найбільша опора воїна.
Нині Юрій готується до нових ротацій.
– Хочу власним прикладом показати сину, що означає бути чоловіком. А це захищати свою родину і свою країну. І я буду в строю, поки потрібно. Бо якщо ми зупинимося, росіяни просуватимуться далі й прийдуть сюди. А я не хочу, щоб мій син жив у такій реальності.
Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».
