ЗНИКЛІ, АЛЕ НЕ ЗАБУТІ

Війна не просто приходить у дім – вона вдирається з гуркотом, ламаючи життя, перекреслюючи майбутнє, вихоплюючи найдорожчих з обіймів. Вона вириває чоловіків із мирного життя, змушує матерів відпускати синів, а дружин – чекати, боятися, вірити, шукати. Скільки таких жінок, які вдивляються в телефони, ловлячи кожен сигнал, боячись чужих номерів і водночас сподіваючись на них? Скільки тих, хто молиться, щоб повідомлення було не останнім, щоб голос у слухавці пролунав бодай ще раз? Скільки тих, хто марить у снах, шукаючи відповіді там, де їх уже не дасть реальність? Чекання. Віра. Пошуки. Вони тривають, поки є хоч найменша надія. І єдине, що залишається, – боротися.

Про боротьбу, силу, пошуки «ПОДОЛЯНИНУ» розповіли жінки військовослужбовців, які наразі вважаються зниклими без­вісти або перебувають у ворожому полоні. Їхні історії не просто особисті трагедії. Це обличчя війни, яку не можна ігнорувати. Бо кожен зниклий – це не лише солдат. Це син, чоловік, батько. І за кожним із них – цілий світ, який чекає на повернення. Пошуки звели цих жінок між собою. І саме біль та прагнення справедливості привели їх до громадської організації «Сильний Тил» – простору підтримки, дій і сили. Але про це – згодом…

«Я ПОВИНЕН ВОЮВАТИ»

Однією з тих, хто продовжує йти шляхом пошуків свого зник­лого безвісти чоловіка молодшого сержанта Дмитра ПОЛІЩУКА, є кам’янчанка Юлія ПОЛІЩУК. Її історія – це історія не лише однієї жінки, а всієї України, що втратила, що плаче, але не здається.

– Я – дружина мобілізованого воїна, який 28 березня 2023 року пішов захищати Україну. Він не уникав служби, не переховувався, не тікав. Коли отримав повістку, сказав: «Якщо мені надійшла повіст­ка, отже, я повинен воювати!». Пішов сам, усвідомлено, з почуттям обов’язку перед Батьківщиною, – розповідає пані Юлія. – Рік проходив службу в Львівській академії Сухопутних військ. У квітні 2024-го його перевели до штурмового батальйону, а вже у травні він мав свій перший вихід на бойове завдання, який тривав шість днів. Коли ви­йшов із позиції та зателефонував, я зі сльозами сказала: «Слава Богу!». Але його відповідь мене вразила: «Про якого Бога ти говориш? Його там немає…».

– Як Герой переживав війну? Якими були його думки?
– Війна принесла в наше життя страшні випробування. Дмитро завжди був людиною сильною, спокійною. Коли ставало важко, радив не тримати емоції в собі: «Хочеш плакати – плач, кричи, бий посуд. Але потім вставай і йди далі, до своєї мети». Тому я постійно собі кажу: «Не впадай у паніку, будь завжди в тонусі й тримай холодний розум».

– Коли ви бачилися востаннє?
– У серпні 2024 року його вперше відпустили додому, але не на відпочинок – через поранення. Майже одразу після одужання знову повернувся на фронт. Пам’ятаю його останні слова перед виїздом на позицію: «Кицюхо, все нормально». Попередив, що вихід може тривати від 11 до 15 днів. Але вже на шостий я не витримала й почала дзвонити. У ніч на 4 листопада Діма мені наснився, був дуже змучений і сказав: «Мене звільнили». Наступного дня, це був 11-й день їхньої операції, мені написав командир: «Їхня група не змогла дістатися місця дислокації через потужний обстріл». А далі – мовчання. Пошуки не давали результату. 8 листопада зранку командир зателефонував і повідомив, що мій Діма та вся його група загинули.

– Ви продовжуєте пошуки. Чи отримували якусь нову інформацію?
– Коли мені стає нестерпно важко, він приходить до мене уві сні. Я відчуваю його присутність, його силу. Навіть у ніч перед акцією у Хмельницькому, на яку я їхала, він знову з’явився в моєму сні. Це знак. Це означає, що я роблю все правильно. І я не опущу рук, доки не поверну його додому.

– Що дає Вам сили продовжувати пошуки?
– Сльози, розпач, крик, паніка… Це не просто біль, це постійний пошук, це життя в режимі 24/7. Спиш тільки під заспокійливими, а без них – 4-5 годин. Але ж є ще робота, діти… Я не можу дозволити собі здатися. У нас не залишилося батьків, ми з Дімою мали доживати старість разом. Наш син виросте, створить свою сім’ю, а я зобов’язана знайти Діму. Дякувати Богу, в мене була величезна підтримка: родина, подруга Юля Пластун, куми Іра й Ваня, син Ілля, всі дів­ча­та-колеги з роботи. Вони не до­зволили мені просто плакати. Завдяки їхній підтримці вже 6 лис­топада я почала пошуки свого чоловіка.

– Пані Юліє, розкажіть про довоєнне життя чоловіка.
– Дмитро народився 30 січня 1978 року в Луцьку. Був єдиним сином у родині. Коли йому було всього дев’ять, батько загинув у автокатастрофі. Відтоді життя Діми кардинально змінилося: він залишився з мамою і змушений був швидко подорослішати. Ще в підлітковому віці почав шукати заробітки, щоб допомагати матері. Навчався в технікумі в Самборі, де мешкала вся родина матері. 16-річним пережив ще одну страшну втрату – смерть мами. Це сталося в найважчий момент його життя: саме тоді він переніс операцію на шлунку і, одужавши, залишився сам. Згодом його забрала до себе бабуся по батьковій лінії, і Дмитро почав нове життя в Кам’ян­ці-Подільському.

– Коли ви познайомилися?
– Навесні 2001-го, а вже через пів року одружилися. Дмитру було 23, мені – 17. Наш син Ілля народився 2004 року. Дмитро працював на цементному заводі, був зварником металопластикових конструкцій. Згодом чоловік моєї сестри почав залучати його до ремонтних робіт, і так Діма став майстром з євроремонтів. Часто їздив на заробітки за кордон. Ми прожили разом 23 роки, наповнені любов’ю, труднощами, підтримкою одне одного.

– Про що мріяв Ваш чоловік?
– Його найбільша мрія після війни була – відпочинок у Карпатах. Уявляв, як поїдемо туди всією родиною, будемо дихати чистим гірським повітрям, пити чай із трав і нарешті зможемо спокійно жити. Але війна не дозволила здійснити цю мрію…

– На Вашу думку, як суспільство може допомогти сім’ям зниклих безвісти?
– Суспільство не повинно мовчати. Не можна робити вигляд, що це когось не стосується. Люди, ви думаєте, що я хотіла цього? Я теж була впевнена, що нас обмине, що з Дімою все буде добре. Але ні. Тому я закликаю всіх: якщо бачите акцію – не проходьте повз. Постійте хоча б 5 хвилин. Цим вчинком ми показуємо, що не самотні. Зниклі безвісти – це не тільки ті, хто воював. Це цілі родини, це їхні близькі, які живуть у постійній невідомості. Це не жит­тя – це виживання. Але я вірю, що знайду Діму. Я зроблю все можливе, щоб повернути його додому…

– Що Ви хотіли б сказати Дмит­ру, якби він зараз почув?
– Я б сказала йому три слова: «Я тебе кохаю». Я хочу, щоб він знав – я не здамся, не відступлю. Ми були одне для одного – Кися і Кицюха. Ми створили цей світ удвох, і я не дозволю йому зникнути. Я боротимуся до останнього подиху, щоб знайти його і повернути додому…

«ВІН – ЛЮДИНА ЧЕСТІ, СЛОВА ТА СПРАВИ»

Саме так каже Марина ОКРАЇ­НЕЦЬ про свого чоловіка, зник­лого безвісти молодшого сержанта Сергія ОКРАЇНЦЯ. Він пішов захищати рідну землю, не вагаючись, бо мав у серці правду, а в душі – кришталеву чистоту справжнього воїна. Він не обіцяв легких шляхів, не ховався за порожніми словами. Він просто знав: якщо не він, то хто?

– До війни працював столяром, виготовляв і встановлював меблі на замовлення. Сергій – дуже добрий, відкритий, цілеспрямований чоловік. Людина честі, слова та справи. Завжди дотримувався обіцянок, навіть якщо це було важко, – розповідає пані Марина. – Вже 3 березня 2022-го добровільно пішов до військкомату і одразу вирушив захищати країну. Був переконаний, що, боронячи Батьківщину, захищає наше майбутнє та дітей.

– Що відомо про його службу?
– Спочатку він був у Сумській області, потім – у Куп’янську, знову повернувся на Сумщину, а згодом вирушив у Курську область.

– Коли Ви востаннє з ним говорили?
– 14 жовтня 2024 року, об 11.00. Це була наша остання розмова перед його виходом на Курщину. Був у пригніченому настрої, сказав лише, що «йде в пекло». І саме Курщина дуже надірвала його здоров’я і морально, і психологічно, і фізично. Не хотів туди йти, але сумлінно виконував усі розпорядження. Наразі він 5,5 місяця вважається зник­лим безвісти. Жодних новин про нього немає. Я почала шукати будь-яку інформацію. Виявилося, що його остання відома локація – територія, яку контролює агресор. А далі – щоденні пошуки…

Я не змирюся з тим, що наша родина має такий статус, і мого чоловіка немає поруч. Тому я щодня щось роблю для його пошуків. Я постійно їду в Київ, в якісь організації, постійно на зв’язку з рідними, які потрапили в полон із того напрямку або зникли безвісти. Постійно пишу звернення, постійно шукаю інформацію. Я не сприймаю цієї реальності. І ця ситуація дуже зламала плюс-мінус пів року мого життя. Вона просто мене поставила на коліна. Це найстрашніше, що я переживала за час війни. Хоча я сама із Сум, і в нас давно вже велися бойові дії. Але все витримувалося…

Я мала змогу їздити до свого чоловіка і жити з ним, бачити його і до­помагати. А саме ця ситуація прос­то перевернула все життя… Воно змінилося, і я змінилася, і змінилося все, що поряд, повністю. Звичайно, не в кращий бік.

– Що дає Вам сили триматися?
– Велике кохання в нашій родині. Тримає віра в те, що він живий. Тримають усі ті мрії, які ми не здійснили наразі, в нас їх було дуже багато. Борюся за те, щоб мій чоловік зна­йшовся, і щоб ми просто проживали щасливе життя так, як мріяли. Я іншого навіть не вкладаю у свою голову. Тому що дивлюся на свого чоловіка, в мене вся кімната в його фотографіях, його речах, і просто вірю, що ці очі коханої людини не могли згаснути, вони є. Я це відчуваю, я в це вірю. Також мене тримає син. Він є моєю найбільшою підтримкою й опорою.

БОРЕЦЬ ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Наступна героїня нашої статті – Ольга. Вона розповіла нам історію свого чоловіка – військовослужбовця Єгора (задля безпеки військовополоненого і його сім’ї прізвище та звання не розголошуються), для якого захищати Батьківщину було не обо­в’язком, а покликом серця. Уже третій рік він перебуває у ворожому полоні, а вона тримає тил, зберігає віру, розповідає про нього, аби світ не забував.

– 2014 року, коли почалася Революція Гідності, а згодом АТО, йому було 20 років. Був студентом, але вирішив стати добровольцем і захищати свою країну. Завжди був борцем за справедливість, і ті події стали для нього поштовхом. 2020 року, підписавши контракт, став військовослужбовцем полку «Азов». Для нього це була мрія, бо вважав, що саме в цьому підрозділі найкраща підготовка, а їхні ідеї – єдність нації, незалежність і захист сім’ї – були йому близькими.

– Де перебував Ваш чоловік у момент повномасштабного вторгнення?
– На військовій базі під Маріуполем. Вони були готові ще до того, як країна прокинулася від вибухів. 24 лютого ми говорили телефоном, він просив мене виїжджати, але це було неможливо через окупацію Херсонської області.

– Як розгорталися події?
– Наступного разу змогла зв’я­затися з ним тільки через місяць – 27 березня. Це було коротке повідомлення, що він живий. Потім зв’язок був нечасто: раз на декілька тижнів одне смс або голосове повідомлення. Ми всі чекали і сподівалися, що війна скоро закінчиться.

– Коли дізналися, що гарнізон Маріуполя має здатися?
– 16 травня з’явилися новини, що їм наказали скласти зброю. В ніч на 18 травня чоловік написав, що його взвод також іде в полон. Їм обіця­ли три-чотири місяці полону, але минуло вже три роки. Вони три­мали місто 86 днів, і ми весь цей час чекали на їхнє повернення. Після 18 травня зв’язку з моїм чоловіком не було, і тільки здогадуватися, де він, я могла з російських ЗМІ, які яскраво висвітлювали якраз тему виходу Маріупольського гарнізону в полон. Я бачила відео, як хлопців автобусами вивозять із Маріуполя до Оленівки, і я могла лише здогадуватися, що мій чоловік, як і дуже багато наших військових, опинився там, в Оленівці, – продовжує пані Ольга. – Уранці 29 липня вже всі ЗМІ, всі чати і канали писали про тер­акт в Оленівці. І вже через декілька годин на одному з російських каналів я знайшла відео, де побачила чоловіка в лікарні. Він, як виявилося, також перебував у тому бараці й зазнав проникаючого уламкового поранення грудної клітки, в нього була поламана рука, він узагалі весь був посічений уламками, але єдине, про що я могла думати на той момент, що він живий. Усе, що мене тоді хвилювало, що він у тому пеклі вижив. Незважаючи на те, що він у лікарні, що рука в гіпсі, що з тими трубками у грудній клітці, я думала лише про те, що, дякувати Богу, вижив.

– Після того ще щось було відомо про нього?
– Через півтора місяця знову ж таки на російських каналах побачила відео, де впізнала свого чоловіка. Там розповідали, що поранених у теракті підлікували і знову повертають у СІЗО. Власне після того більше жодної інформації у відкритих джерелах не могла знайти. Хоча за ці три роки кожен мій день – це постійні пошуки.

– Як тримається Ваша родина?
– Ми тримаємося завдяки моєму чоловікові. Почалося все з Ма­ріуполя. Після перегляду фільму «20 днів у Маріуполі» я усвідомила, що він пережив. Він вижив там, де загинули тисячі, витримав і зараз, уже третій рік у полоні, не здається. І я не маю права здатися. Полон – це камери, грати, постійний холод, голод, нестача ліків і побиття. Він схуд на 30 кг – при зрості 180 см важить лише 50. Але тримається. Звільнені хлопці розповідали, що він постійно говорить про мене й сина. Це думки про сім’ю тримають їх там і тримають нас тут. Я вірю, що він повернеться живим. Це навіть не просто віра, а впевненість. Як знаєш, що зранку зійде сонце, так і я знаю, що побачу його знову.

Найважче нашому синові. Під час початку війни йому було лише 3,5 роки. Спершу я не пояснювала, казала, що тато на роботі. Лише згодом, коли ми виїхали з окупації, розповіла правду про полон. І відтоді – щодня сльози за татом. Він чекає на кожен обмін, а коли тата немає серед повернених – запитує, чому? Йому важко пояснити, що таке чекати «без строків». Його біль – це найстрашніше. Бо ти як дорослий тримаєшся, а дитина просто хоче тата. І нічим не можеш допомогти. Але ми вистоїмо. Бо маємо заради кого.

«КОЛИ СИЛЬНИЙ ТИЛ – ФРОНТ НЕПЕРЕМОЖНИЙ!»

Наших спірозмовниць об’єднали не лише випробування, пошуки та спільна мета – повернути своїх чоловіків додому, а й громадська організація «Сильний Тил» – місце, де біль перетворюється на силу, де чужа біда стає своєю, а боротьба – спільною.

– «Сильний Тил» засновано 8 груд­ня 2024 року дружинами діючих військових, які постійно перебувають на передовій: мною та Юлією ПЛАСТУН, – розповідає голова громадської організації Елла СИСАК. – Початкова ідея – створення простору для жінок, матерів, доньок військовослужбовців, де вони можуть отримати підтримку та допомогу, а також допомога нашим воїнам на передовій. Із часом до нас почали звертатися сім’ї без­вісти зниклих і полонених, ми зрозуміли, що в нашому місті немає організації, яка б надавала їм допомогу та підтримку, тому вирішили діяти!

– Скільки організація об’єднала жінок?
– Сьогодні в нашій спільноті понад 100 дружин, матерів і сестер безвісти зниклих і полонених.

– Де саме проводяться акції?
– На різних локаціях, які обирають рідні. Перша акція – масштабний автопробіг через місто. Друга акція – в Європейському сквері. На жаль, такі заходи не можуть безпосередньо вплинути на повернення рідних, але вони нагадують усім, що ми – голос безвісти зниклих і полонених.

– Чи співпрацюєте з державними структурами або іншими волонтерськими організаціями?
– Завдяки нашій діяльності та на наше запрошення вперше до Кам’янця-Подільського приїхала представниця Уповноваженого з прав людини у Хмельницькій області Оксана КІЗАЄВА. Ми домовилися про подальшу співпрацю та підтримку сімей у нашому місті. З іншими ГО поки що не співпрацюємо, але відкриті до пропозицій і готові втілювати корисні проєкти.

– Яку допомогу можна отримати від ГО «Сильний Тил»?
– До нас долучаються юристи, психологи, військові фахівці, які пропонують допомогу. Ми активно налагоджуємо з ними співпрацю, щоб кожен, хто цього потребує, міг отримати необхідну підтримку. Нині працюємо в різних напрямках, щоб допомогти якомога більшій кількості людей. Наприклад, налагоджуємо співпрацю з проєктом «Я Жива», який стане ще одним крилом нашої ГО для підтримки рідних загиблих Героїв. Нас надихають наші дівчата – дружини, матері, сестри, які щодня проявляють силу, відвагу та не­зламність. Вони продовжують боротися за рідних, і саме вони дають нам мотивацію працювати далі. Приєднатися до нас можна через сторінку у Facebook – ГО «Сильний Тил», або зателефонувавши (+38) 068-591-6723.

– Пані Елло, які ресурси чи підтримка найбільше потрібні?
– Із ресурсами нині непросто. Ми проводимо другий збір для ЗСУ на їхні запити. Перший (під час автопробігу) – понад 100 тисяч гривень. Другий збір, який і наразі активний, – 185 тисяч гривень, але, на жаль, збирати кошти стало значно важче. Ми продовжуємо працювати та не зупиняємося!
КОЛИ СИЛЬНИЙ ТИЛ – ФРОНТ НЕПЕРЕМОЖНИЙ!

Сюзанна СИРОТЮК.