ЛЕТОВИЩЕ ВОГНЮ І НАДІЇ

 ЧАСТИНА II 

Ми продовжуємо друкувати спогади начальника відді­-лення організації навчального процесу – заступника начальника навчального центру в/ч А2641 майора Віталія КОВАЛЕНКА про оборону Луганського аеро­порту 2014 року, учасником якої він був. Початок надрукований у «Подолянині» від 20 червня 2024 р.

***
У середині липня у складі аеромобільно-десантної роти 80 окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ під керівництвом Вадима Сухаревського я здійснював прорив з оточення Луганського аеропорту в бік н.п. Георгіївка, де після 72 годин бою безпосередньо з противником селище було визволено і взято під контроль української армії.
Село відбивали з велики­ми зусиллями. На жаль, не обі­йшлося без втрат побратимів.
Бій – це тоді, коли ти стріляєш і в тебе є сектор для стрільби, напрямок стрільби, купчастість стрільби. Ми в окопі, ну, це і окопом не назвеш: низка хат по один бік вулиці, дорога, низка інших хат. Ми сидимо в рову, де вода. Кулі літають, триває активна стрільба, раз – і вже через декілька військовослужбовців один «200». Ти розумієш, що кулі дуже близько летять. І вже в того військовослужбовця, який був сусідом, і ви разом тримали оборону, прилетіла куля. Ти усвідомлюєш, що нічого не зрозуміло, ведеш бій, відстрілюєшся і ховаєш голову, аби не прилетіло.

***
Тоді вдалося відбити Георгіївку. Забігаючи наперед, скажу, що в липні-серпні під постійними обстрілами противника особисто брав участь у звільненні населених пунктів Лутугине, Успенка, Круглик, Червона Поляна, Зеленодольське.
У деяких селах ми перебували певний час. Познайомилися з цивільними. Дехто з них приїжджав до нас, привозили домашню їжу, висловлювали слова підтримки. Згодом прочи­-тав, що місцеве подружжя, яке підтримувало ЗСУ, сепаратисти розстріляли. Якось спілкував­ся з військовослужбовцем у відставці. Чоловік поважного ві­ку, свого часу служив у десантних військах. Розповів, що ро­сіяни і сепаратисти – то не люди, і бідкався, що вони принесли сльози, розруху і страждання на українську землю.
У звільнених населених пунктах виконував завдання з лік­відації наслідків руйнувань, завалів і розміновував місцевість від вибухонебезпечних пред­метів. Траплялися нерозірвані боєприпаси, їх стягували, маркували і готували до безпечного транспортування. Ліквідовували ВНП у будинках і на обійстях місцевих жителів, аби вони могли повернутися до безпечного життя. Також охороняли блок­пости, встановлювали інженерні загородження навколо них. Словом, тримали оборону.
Правда, не в усіх селах нас радісно зустрічали. Іноді відчували і вороже ставлення. Люди там своєрідні. На жаль, не всі змалечку знають, що таке сімейні цінності, виховання, повага до старших, любов до Батьківщини. Був свідком, як син-­підліток 12-14 років ніс п’яну матір додому. І ці діти живуть і виховуються в таких умовах, для них такий спосіб життя, розпиття алкоголю – це норма.
На власні очі бачив, що пияцт­во там процвітає. Для більшос­-ті місцевих день лише тоді вдався, коли вони добряче ввечері почаркувалися. За пляшку горілки ладні будь-яку важку роботу виконати.
А якось на блокпост прийшов чоловік і приніс якесь листя.
Я навіть не одразу зрозумів, що це коноплі, з якими він намагався мене «подружити». А він не міг второпати, чому я не хочу розслабитися і жену його геть.
Одного разу прийшла жінка і каже: «Вы же нацики? Нацики?». Думаю, дізнаюся, чи вона хоч розуміє значення цього слова. Запитую: «А хто такі нацики? Це Нацгвардія». І вона: «Ну да!».
Я вирішив їй пояснити, що Украї­на – незалежна держава, в яку зі зброєю прийшли представники іншої держави. А ЗСУ захищають українців і роблять усе можливе, аби вийти на кордон 1991 року. Для неї це був космос. Але наприкінці розмови вона шокувала: «Та вы ж нормальный!». Вони думали, що ми прийшли всіх вбивати, різати та їсти.
А траплялися чоловіки, котрі приходили і здавали нам позиції сепаратистів та російських військових. Ми цю інформацію доносили до верхівки, але тоді дуже слабо реагували на таке.

***
Про перебування російських вояків в Україні знаю не з чуток. Якось став свідком однієї ситуа­ції. На блокпосту на околицях Лу­тугиного несли службу наш сержант, два солдати і місцевий поліцейський. За кілометрів п’ять – окупанти. Під’їжджає джип. Водій здався підозрілим. Наш сержант наставив зброю на нього, солдати взяли на мушку інших пасажирів. Водій каже: «Мы свои, ЛНР». Він переплутав ЗСУ із сепаратистами, за що й по­платився. Виявилося, що це – кадровий офіцер армії російської федерації. Його силою ви­тяг­нули з авто і кажуть: «Приїхали. Ми – українська армія, ЗСУ». І цей офіцер розуміє, що попався, хотів зірвати чеку гранати. Сержант вистрілив, граната не встигла зірватися. Я теж під­бігаю, беру участь у затриманні. Запам’ятав, як у поліціянта ру­-ки трусилися, і він нічого не міг вдіяти. Я вирвав у нього кайданки і одягнув на одного із сепа­ратистів. Під час затримання останнього було поранено, а ми надавали йому допомогу до при­їзду «швидкої», чим здивували місцеве населення.

***
Залучили мене як інженера для огляду та розмінування водонапірної станції, що розташовувалася за межами Георгіївки на території, непідконтрольній українським військовим. Жителі селища сиділи без водопостачання, яке потрібно було відновити.
Я поїхав разом із сержантом Олегом Тюріковим, на жаль, уже покійним. Їхали двома цивіль­ними машинами. З нами в білій «сімці» – водій і представник місцевої адміністрації, попереду в «Ниві» – представниця водо­напірної станції. Їдемо, їдемо, дивлюся, ми вже в «сірій зоні».
Я розумів, наскільки це небезпечно і для виконання цього завдання потрібні додаткові сили (розвідка, дозор, прикриття). А нас лише двоє.
Повертаю голову і бачу розбиту та згорілу техніку. Змусив усіх зупинитися, цікавлюся, чи є інша дорога, адже ми у ворога як на долоні. Чую: «Ця дорога на Луганськ краща, але є і польова». Кажу: «Розвертаємося, їдемо польовою, і то швидко».
Доїжджаємо до переправи, там річка, крутий схил (я потім його відчув на своїх ногах) і переправа, буквально на метрів п’ять. Ми зупинилися. Я ухвалив рішення відправити цивільних першими, аби вони переконалися, що там немає сепаратистів. Цивільних окупанти залишать живими, а військових не пошкодують. Неподалік від автомобілів ми залишилися чекати.
І раптом такий вибух, що мене аж відкинуло вбік. Розплющую очі й бачу, що «Жигуля» немає, його розірвало за метрів п’ять від мене.
І знову починається сильний обстріл із танка. Власне, такий варіант я припускав, адже ворог був поруч і нас помітив. Я з сержантом хутко застрибнули в схил, де річечка, і чимдуж почали бігти в бік до наших позицій. Тоді мені здалося, що минула вічність, доки ми бігли. Я нараху­вав обстрілів п’ять чи сім. Думав, що зараз звідкись візьметься БТР, і нас просто розстріляють. Коли добіг донизу, впав у річку, сержант допоміг під­нятися, і побігли далі. Вздовж річки була посадка дерев, то нею й бігли. Як-не-як, але укриття.
Зупинилися. Озираємося довкола, тихо ніби. Якби хтось мав приїхати і обстріляти, то вже б це зробили. До нас піді­йшли цивільні, з якими ми залишалися. Почув від них слово «грушка». Оглянувся і помітив, що на дереві обладнаний «сек­рет» для спостереження, тобто місце, куди військові виходять із вилазками на нічийну територію, аби вести там розвідку. Але чи то наших, чи ворогів, невідомо.
Зателефонували Сухаревському, доповів про ситуацію, він наказав виходити. Пам’ятаю, як начальник автослужби пожартував: «Що там, трошки обстріляли? З бойовим хрещенням! Запиши дату другого дня народження». Я, звісно, дату не записав. У цивільного попросився прийняти душ. Стояв під водою і відходив від пережитого, там усвідомив, що могли й не повернутися живими. Дружині про цю подію не розповів, аби не хвилювалася.

***
Після такої контузії мав можливість повернутися в Лугансь­кий аеропорт. Тоді ще можна було переміщуватися між визволеними населеними пунктами та аеропортом. Пам’ятаю, заходжу в польовий шпиталь. Його облаштували в бункері та проводили там складні операції, зокрема і ампутації. Спускаюся і бачу, що знайомий сержант сидить весь «потухший». Я до нього вітатися, а в нього кисті руки немає. Зазираю всередину, там роблять ампутацію ноги. Вибігає лікар, запитує: «У кого перша плюс група крові». Відповідаю: «У мене». – «Поїдеш і здаси кров». Бачу, що тут на секунди триває боротьба за життя, я, дякувати Богу, цілий, то вже навіть не підходив до лікаря. Іншим хлопцям набагато важче, ніж мені.
Тоді поїхав у Лутугине, там на величезному заводі розвернули польовий шпиталь і пункт збирання крові. Але оскільки крові цієї групи було вдосталь, мене відправили назад.

***

Кінець липня – початок серпня. Виконував завдання із зачищення та визволення населених пунктів в околицях аеропорту. Згодом наш підрозділ отримав наказ повертатися в Луганський аеропорт. Територію та будівлі ми вже не впізнали – навколо руїни. Я безпосередньо прибув у термінал, що складався з двох поверхів і був частково зруйнований. Управління обороною аеропорту здійснювалося з бункера – стаціонарного сховища, збудованого ще за радянських часів.
Ситуація виглядала так: через постійні обстріли сиділи в підвалах. На вулицю виходили лише в туалет або щось приготувати. Розпалив вогонь, спус­тився в підвал. Далі вибіг, щось кинув готувати і знову дременув назад. Якось мені треба було перейти у штаб, що за 500-700 мет­рів. І через обстріли я пів дня туди перебіжками переміщався. Пів дня долав 700 метрів!!!
Ми вже відчували, коли близь­кий обстріл, з якого напрямку стрілятимуть, і коли потрібно хо­ватися. І чим глибше, тим краще. Все, що над землею, може зруйнуватися, а все, що в землі, дістати важче.
У зруйнованому приміщенні між обстрілами приймав душ. Брав 5-літрову пляшку, набирав води, вішав, перевертав, відкривав пробку і так мився. Тут – обстріл, трошки пригнувся, миюся далі, бачу, група біжить ховатися. Обстановка в Лугансь­кому аеропорту блискавично змінювалася. Один день техніка стоїть неушкоджена, наступного виходжу – вся згоріла. Але, як би не було важко, ми тримали оборону. Чую, як у рацію передають артилеристам: «Зерно, зерно, координати». Наші хлопці вибігли, вистрілили і назад у будівлю. Тобто, артилеристи, мінометні розрахунки огриза­лися до останньої хвилини пе­ребування в аеропорту.

***

Запам’яталася одна трагічна історія. Мінометний розрахунок саме здійснював постріл і потрапив під зустрічний обстріл. Снаряд упав неподалік від мінометників – усі «300». А в той час у будівлі, метрів за 20 від епіцентру подій, сидів військово­службовець, і осколок потрапив йому в голову.
Осколки розлітаються незрозумілою траєкторією, кількістю, на значну відстань (у залежності від типу снаряду), тому важливо перебувати в укритті, вміти аналізувати і оцінювати обстановку. А ще зрозумів, що на війні важливий фарт. І обов’язково – знання та досвід. Обстріляний військовослужбовець знає, коли безпечно і ще можна встигнути виконати бойове завдання, а коли вже «підпікає». Цивільним же потрібно, в разі тривоги, завжди перебувати в укритті.

Далі буде.