ПІСЛЯ ВИБУХУ

Понад тиждень минуло з того моменту, як 5 лютого, близько 13.10, на території Кам’янець-Подільського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки стався вибух. Він був черговим у серії підривів, що здійснювалися в аналогічних установах в інших містах України. В Кам’янці один чоловік, якого і підозрюють у скоєнні вибуху, загинув, четверо поранено: двоє лікарів, військовослужбовець і жінка. Один із лікарів перебуває у важкому стані.

На момент відправлення газети у друк офіційних повідом­лень про деталі злочину та осо­бу підривника Служба безпеки України не оприлюднила. Проте розповсюджено застереження для довірливих громадян:

«ФСБ вербує тебе для підриву ТЦК? Не погоджуйся, бо станеш смертником!
Спецслужби рф почали використовувати нову тактику. Вони підривають виконавців, які мінують ТЦК. Використовують їх «втемну», а потім позбуваються як зайвих свідків. Щоб не стати терористом-­смертником, повідомляй про спроби вербування у чатбот СБУ «Спали» ФСБешника». Якщо тобі або знайомим пропонують «просто занести пакунок» до ТЦК, поліції чи іншої адмінбудівлі, знай – тебе хочуть убити.
Щоб уникнути смерті:
– відкрий чатбот t.me/spaly_fsb_bot;
– напиши, який саме злочин тобі пропонували вчинити;
– додай контакти вербувальника та будь-які деталі, що допоможуть викрити російську агентуру.
СБУ гарантує повну конфіден­ційність, а кожне повідомлення буде ретельно опрацьоване.
Пам’ятай! Не ведися на обіцянки росіян – вони тебе ліквідують під час виконання «завдання».
Не пали своїх! «Спали» ворога!».

Великий резонанс у соцме­режах викликав пост нашої землячки, української військово­службовиці, громадської діяч­ки та волонтерки, засновниці ГО «Центр підтримки аеророзвідки» Марії БЕРЛІНСЬКОЇ, який ми подаємо для наших чита­чів:

«Сьогодні стався вибух біля ТЦК у місті мого дитинства. Що важливо розуміти?

1. Росіяни зазнають колосальних втрат на фронті. Так, ми теж зазнаємо важких втрат щодня. Але завдяки героїзму наших людей їхні втрати неспівмірно масштабніші. Так, вони повільно просуваються вперед. Але при цьому лягають тисячами в наші поля, вкладаючи гігантський ресурс об’єднаного ВПК самої росії, Північної Кореї, Китаю, Ірану, Білорусі та інших не­гласних союзників. І все одно поки не можуть кардинально перела­мати ситуацію. Навіть на 11-й рік війни.

2. Не змігши взяти Київ за три дні, не змігши взяти жоден обласний центр за 3 роки повномасштабного вторгнення, вони все більше шукають способи зруйнувати нас ізсередини. Тисячі феесбешників, гереуш­ників, штатних і нештатних агентів цілодобово працюють над тим, щоб розхитати нас ізсередини. Посіяти хаос, паніку і недовіру. Правило просте – шукай найслабші, найболючіші місця і бий по них. Мсеківці ховають кеш у матраци, прокурори стали інвалідами, депутат утік в Монако… Українцям це болить? Значить тисячі «проукраїнських» профілів з-під москви тут же отримують команду фас – розкачувати і так згорьованих, вигорілих людей, писати: «Подивіться на цю сволоту, заробляють на крові! Де справедливість? Ми вже програли, треба здаватися!».

3. Спланована одночасно серія вибухів під ТЦК, спалені авто військових – це частина того самого єдиного плану. Не змогли ззовні, не зламали наших на фронті, в бою – значить треба ще більше мільярдів кинути на роздування пожежі зсередини. Шукати колаборантів, зрадників, наркоманів. Когось купувати за мільйони за злив розвідданих. Комусь пообіцяти в телеграмі декілька сотень баксів на дозу – «Просто занести пакетик под ТЦК, поджечь машинку и снять видос». Зрадники є в кожному суспільстві, під час кожної війни, це звичайне явище. Тільки самих росіян, які перебігли на бік Гітлера, було, за оцінками істориків, близько 400 тисяч. Як засвідчила війна, в українському суспільстві зрадників доволі незначний відсоток. На початку росіяни розраховували, що зрадників мільйони. Що їх тут зустрічатимуть із квітами. І жорстко обламалися від тотального опору, коли українці зустріли їх, зупиняючи танки голими руками. Спалюючи живцем у кожному селі.

4. Найбільше ворог хоче, щоб ми зневірилися від своєї ж внутрішньої політичної несправедливості. Від своїх же мерзотників. Щоб зневірилися військові, побачивши зранку спалену машину, на яку збирали всім селом.
Від «своїх» же, щоб налякалися цивільні, коли вибухає пакет біля поліції, лікарні чи ТЦК.
Забрати довіру, налякати, паралізувати. Щоб зупинилися допомагати фронту. Щоб фронт нарешті впав. Бо навіть безрозмірна росія не може собі дозволити довго зазнавати таких колосальних втрат, скільки українці їх вбивають щодня.
Що нам робити? Не виконувати задуму і плану росіян. Триматися.
В пам’ять про десятки тисяч загиб­лих, які билися за нас як за своїх, рідних. Щоб ми вижили.
У честь тисяч полонених, які вірять у російських катівнях у те, що ми на волі визволимо їх.
В ім’я наших близьких, наших дітей. Щоб вони ніколи не знали тортур і згвалтувань від прийшлих маніяків на своїй землі.
Заради світла в собі. Бо найгусті­ша темрява завжди перед світанком.
А той, хто сьогодні приніс за срібники смерть у пакеті своїм людям, сам єдиний і розірвався російською бомбою. Мерзенний іуда.
Розшматований по моєму місту, стертий у пам’яті людей. Назавжди».