НЕЗЛАМНИЙ «АМЕРИКАНЕЦЬ»

Денису – 39 років. В армію прийшов після початку повномасштабного вторгнення. Його позивний – «Американець». У цивільному житті працював на будівництві. У лавах ЗСУ опанував нові для себе військові спеціальності та виконував завдання під Бахмутом. Там зазнав важкого поранення, життя фактично висіло на волосині. Не здався. Після декількох операцій, лікування і реабілітацій стрій не покинув. Нині він – інструктор 143 Об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» і передає знання, здобуті безпосередньо в бою.

– Родом я з Буковини. Коли створювався 57-й окремий стрілецький батальйон, мобілізувався туди. У ЗСУ починав як водій-хімік у підрозділі РХБз, згодом став командиром відділення. Був на обороні Києва, а потім опинився на одному з найгарячіших напрямків війни – під Бахмутом, -розповідає Денис.

У лютому 2023-го його підрозділ зайшов в Іванівське, а згодом передислокувався до Бахмута. Там бійці місяцями тримали позиції. А «вагнерівці» постійно штурмували, відходили, знову наступали. Наші військовослужбовці жили в умовах, де дистанція між ними і ворогом вимірювалася метрами.

– Бувало, що найближче «вагнерівці» сиділи метрів за 20-25. Ми навіть чули, як вони розмовляють. А загалом недооцінювати ворога не можна. Там є доволі навчені солдати, які знають свою справу. Правда, траплялося, що ми стріляли по «вагнерівцях», вони падали, вставали і йшли далі, як зомбі. Таке враження, ніби були під дією якихось заборонених речовин. Бо інакше їхні дії не поясниш логікою.

Сержант згадує, як противник проводив штурми, використовував безпілотники, міномети і застосовував хімічні речовини.

– Залітав мавік, робив скид… І ти сидиш у бліндажі, душишся. Печія в очах, кашель. А БпЛа висить і чекає, коли хтось вибіжить із бліндажа, щоб знищити.

29 листопада 2023 року можна вважати другим днем народження «Американця». Того дня їхня група залишала позицію. Їх «змалював» ворожий дрон. Почався мінометний обстріл. Із групи живими залишилися двоє. Кулеметник із сусідньої позиції встиг проскочити, а Денис зазнав важких поранень. Йому пробило голову, уламки зайшли в плече і хребет. Ноги перестали слухатися.

– Я хотів встати, однак ніг не відчував, – пригадує Денис той страшний день. – Поруч була будівля, але туди могло прилетіти. Я побачив маленьку яму і поліз туди. Доки повз, відбувся скид, і уламки травмували мені ногу. Я заховався в ямці. Накрився сміттям, бляхою, всім, що знайшов навколо. Поранення в голові спочатку майже не відчував. Був дзвін у вухах, плутана свідомість. А хвилин через п’ять відчув, що по спині щось тепле тече. На спині намацав щось тверде. Витягнув. То був уламок. А в рану три пальці зайшли майже повністю.

Денис не розгубився. Затампонував рану, обрав положення, щоб зупинити кровотечу. Періодично непритомнів. Оскільки він опинився фактично в напівоточенні, евакуювати його було проблематично. Аж через добу його знайшли знайомі снайпери, з якими він жив і товаришував.

– Вони почули мій позивний у рації й ризикнули. Знайшли мене, затягнули в бліндаж, надали допомогу. Потім над нами завис ворожий дрон. Один змінював інший – і так усю ніч. Мені дали сильне знеболювальне, тож я сидів і спостерігав у камеру нічного бачення. Коли побачив, що мавіка немає, розбудив побратимів.

Під ранок випав сніг і зійшов густий туман. Природа дала шанс, щоб відійти. Довелося йти 4,5 км, подолати мінне поле і вийти до своїх.

Коли Денису зробили обстеження, медикиня була вражена: «Або Ви народилися в подвійній сорочці, або вдома хтось дуже молиться. У Вас уламок за міліметри від головного і спинного мозку. На волосині все було». У кишені Дениса тоді були дитячий малюнок, молитовник, іконка і маленький хрестик, який передала родичка з Італії.

Далі – лікарні, операція, реабілітація. Навіть після оперативних втручань залишилися проблеми зі здоров’ям. Інколи кашель або чхання спричиняють втрату свідомості. Проте після лікування чоловік повернувся до війська. Виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку, в районі Роботиного. А з 2025 року служить у навчальному центрі. Навчає інших виживати там, де колись вижив сам. Сьогодні Денис добре знає, чого навчає нових бійців. Розповідає їм лайфхаки, як діяти в умовах хімічної загрози, орієнтуватися на місцевості, перетворити те, що є під рукою, на засоби захисту. І говорить про це спокійно.

– Я не вважаю себе Рембо. Виконував завдання, як і більшість звичайних хлопців.

У чоловіка двоє дітей: син і донька. І Денис хоче лише одного, щоб діти його зростали в мирній Україні та їм не довелося брати зброю до рук.

– Хочеться спокою, миру. Не хочеться, щоб наші діти через це проходили.

Заради цього Денис залишається у строю. І якщо ми хочемо, аби наші діти жили у країні, де їм не доведеться вчитися воювати, сьогодні хтось має стати на її захист. Бо своє не віддають. Своє захищають.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».