ПІСЛЯ ПРОПОВІДІ – НА МІННЕ ПОЛЕ
– Чим пам’ятна перша ротація? Перший КАБ, який вибухнув неподалік. Не те щоб страх. Просто відчуття: от воно, це реально. Це не по телевізору і не в ноутбуці. Ти відчуваєш ту хвилю, яка б’є тебе всією своєю потугою в тіло, – так згадує бойове хрещення на Донеччині старший солдат Едуард із позивним «Падре».
Два роки тому він стояв за кафедрою, проповідував прихожанам, проводив молодіжні табори, будував церкву. Сьогодні він – водій-сапер Центру розмінування, і його завдання – зробити шлях безпечним для своїх та непрохідним для окупантів.
Едуард служив у громаді Української євангельської реформатської церкви. Священником став ще 2007 року після семи років навчання в семінарії та здобуття ступеня магістра богослів’я. Разом із прихожанами вони встигли зробити більше, ніж просто збудувати храм. Поки країна переживала перші місяці вторгнення, в їхній церкві жили люди з Бучі, Херсона, Одеси. На другому поверсі облаштували місця майже для двадцяти людей. Возили гуманітарну допомогу, харчі, облаштовували водопостачання, душові, пральню.
– Ми все доробили. Побудували паркан. Видихнули. І тоді надійшла повістка. І теж якось відлягло. Бо в перші дні вторгнення я, як і більшість українців, стояв у черзі до ТЦК. Тоді мені сказали: «Ви – священнослужитель. Займайтеся своєю справою. Якщо буде потрібно – викличемо». Коли надійшла повістка, вагань не було. Я сказав своїй громаді: «Як я потім буду дивитися вам в очі? Як стоятиму за кафедрою, якщо сам десь ховатимуся? Коли настав такий час, потрібно стати до бою. На все воля Божа».
Строкову службу Едуард проходив ще на початку 90-х водієм КрАЗу в інженерно-саперному батальйоні. Пройшов військовий вишкіл і вивчився на сапера:
– Ця професія подобалася ще з дитинства. Цікавився всякими такими штуками – змішати, підірвати. І сьогодні ця допитливість допомагає рятувати життя.
Перша ротація минула поблизу Торецька.
– Ми тоді з побратимом Богданом щоразу, як чули небезпеку, навіть далеко, постійно ховалися. А командир сказав: «Хлопці, звикайте! Якщо постійно будете ховатися, коли загроза не поруч, ми нічого зробити не встигнемо». І справді, людина до всього звикає.
На Донеччині сапери встановлювали інженерні загородження типу «Єгоза». А неподалік, за териконом, були окупанти.
Друга ротація, каже «Падре», була лайтовішою. Працював на Харківщині – розміновував поля, де після саперів мали будувати оборонні рубежі. Знаходили нерозірвані снаряди від «Градів», фосфорні боєприпаси, РПГ. Сильний мороз, сніг по коліна і дрони над головою – звичні будні зимової ротації.
– Одного разу дрон на оптоволокні пролетів просто над нами, – каже старший солдат Едуард із позивним «Падре». Ми були в чистому полі. Розосередилися хто де. Пролетів у ліс і вибухнув.
Чоловік часто чує запитання: «Чи може священник брати до рук зброю?».
– Наша церква не є пацифістською, – каже він. – Я не бачу в Біблії того, щоб захищати свою країну і Батьківщину було порушенням Божої заповіді. Навпаки – це честь. Наведу приклад: коли Христос молився в Гетсиманському саду, він знав, що його чекає. Проте промовив слова: «Господи, якщо можливо, нехай ця чаша мене мине!». Але завершив молитву словами: «Хай буде воля Твоя». Якщо ми називаємо себе Його послідовниками, то чому маємо шукати лазівки? Якщо людина справді вірить, їй немає чого боятися.
Попри службу, Едуард залишається священником. Під час ротацій його заміняє інший пастор Герман, а сам він переконаний: молитва – це не магія:
– Молитва – це розмова з Богом. Перед кожним виїздом промовляю: «Господи, благослови цей день! Благослови всіх нас! Збережи! Дай янгола-охоронця, щоб усі повернулися живими!».
Після Перемоги він планує повернутися до свого головного покликання – служіння в церкві. Але, якщо буде потрібен, готовий очищати українську землю від мін.
– Я буду в лавах ЗСУ до Перемоги. А якщо буде потрібно – і після неї. Бо українську землю ще довго доведеться очищати.
Відділення комунікації 143 ОНТЦ «Поділля».
Сподобалась стаття?
Love
Sad
