75 ЛІТ – НАДІЙНИЙ ЖИТТЯ ОБЕРІГ
Цей відомий усім на Кам’янеччині та в області заклад має дуже багату історію, за кожною сторінкою якої стоїть історія лікарів, медичних сестер, санітарок та інших людей, які присвятили своє життя ЦРЛ. І сьогодні щодня через двері цієї лікарні проходять десятки людей. Хтось приходить сюди зі страхом, хтось – із надією, але залишає її вже з вірою в життя.
Кам’янець-Подільська районна лікарня була відкрита 2 серпня 1951 року на Підзамчі для надання стаціонарної та спеціалізованої допомоги для мешканців району. 1959 року Орининський і Староушицький райони ліквідували, а частину їхніх територій приєднали до Кам’янець-Подільського району. А 1960 р. ліквідований районний відділ охорони здоров’я, а його функції передано Кам’янець-Подільській районній лікарні. Відтоді в її назві з’явилося слово «центральна».
Структурними підрозділами Кам’янець-Подільської ЦРЛ були Орининська районна лікарня №2, Староушицька районна лікарня №3, Жванецька, Рихтівська, Китайгородська, Великослобідська дільничні лікарні, Княжпільська та Думанівська лікарські амбулаторії.
Будівництво нового корпусу в с.Жовтневому розпочалося 1976 року. Збудовано п’ятиповерховий головний корпус, поруч – триповерхову поліклініку, двоповерхове стаціонарне дитяче відділення. Після зведення стін через брак коштів об’єкт став довгобудом. Новосілля відбулося тільки 1989 року.
Головними лікарями ЦРЛ були: від 1951 – Василь Михайленко, від 1954 – Федір Мартинчик, у 1956-1985 рр. – Семен Флаксемберг, від вересня 1985 – Степан Гурома, у 2000-2004 рр. – Аркадій Флаксемберг, у 2004-2014 рр. – Яків ЦУГЛЕВИЧ.
Напередодні ювілею «ПОДОЛЯНИН» поспілкувався з гендиректором КНП «Багатопрофільна центральна районна лікарня» Слобідсько-Кульчієвецької сільської ради Віталієм ШЕВЧУКОМ, який очолив заклад 2014 року.
ЛЕГЕНДИ ЛІКАРНІ
У стінах лікарні працювали десятки лікарів, чиї імена для багатьох поколінь пацієнтів стали символом професіоналізму. Для Віталія Шевчука вони були не просто колегами, а вчителями.
– Кого з лікарів, які творили історію закладу, Ви хотіли б згадати сьогодні?
– Я працюю в лікарні з 2001 року. За цей час доля подарувала мені можливість навчатися у справжніх Майстрів. Саме так – із великої літери. На жаль, багатьох із них уже немає поруч. Але їхні знання, підходи до роботи й людяність живуть у їхніх учнях.
– Першим хочу згадати Івана ПАВЛЕНКА, – продовжує гендиректор КНП «Багатопрофільна центральна районна лікарня» Слобідсько-Кульчієвецької сільської ради Віталій ШЕВЧУК. – Це був мій учитель. Блискучий дитячий хірург, людина надзвичайного професіоналізму. Він умів бачити те, чого не помічали інші. Для молодих лікарів працювати поруч із ним було справжньою школою життя.
Із великою повагою згадую Миколу БІЛЕГУ. За його роботою можна було спостерігати, як за мистецтвом. Його рухи в операційній були настільки точними, спокійними і відпрацьованими, що це нагадувало танець. Здавалося, ніби кожен рух продуманий наперед.
Неможливо не згадати Віктора ВОЛОШИНА. Він мав дивовижний талант вселяти людям віру. Його оптимізм передавався навіть найважчим пацієнтам. Здавалося, поруч із ним люди починали одужувати вже тому, що вірили лікареві.
Особливе місце займає Аркадій ФЛАКСЕМБЕРГ. Це була людина слова. Якщо він щось обіцяв – неодмінно виконував. Вражали його інтелігентність, мудрість, уміння знаходити спільну мову з будь-якою людиною. Він знав практично всіх у професійному середовищі – від лікарів до керівників Міністерства охорони здоров’я. Але при цьому залишався дуже простою і відкритою людиною.
Окрема сторінка в історії закладу – його розбудова під керівництвом мого попередника Якова ЦУГЛЕВИЧА – мудрої та чуйної людини, великого професіонала нашої галузі.
Є лікарі, яким достатньо п’яти хвилин, щоб зрозуміти пацієнта. Серед тих, ким я щиро захоплювався, був і Михайло КОЛЕНДЗЯН. Кажуть, що медицина – це наука. Але іноді вона – ще й талант. Бували ситуації, коли лікар довго обстежує пацієнта, призначає безліч аналізів, а йому вистачало декількох хвилин розмови, щоб уже розуміти клінічну картину.
Пам’ятаю, як Іван Павленко після одного такого випадку сказав мені: «Віталію, це дуже сильний спеціаліст!». І то була найкраща характеристика. Саме поруч із такими людьми я зростав як лікар.
Не хочу когось образити, бо перелічити всіх неможливо. За 75 років у лікарні працювали десятки надзвичайно талановитих лікарів. Саме вони створили ту школу медицини, яку ми маємо сьогодні. Я дякую кожному, хто в різні роки працював у цій лікарні. Тим, кого вже немає серед нас, і тим, хто сьогодні продовжує їхню справу.
ЛІКАРНЯ НІКОЛИ НЕ БУДУВАЛАСЯ ОДНІЄЮ ЛЮДИНОЮ
– Віталію Івановичу, що для Вас означає 75-річний ювілей лікарні?
– Для мене це насамперед не цифра. Це історія людей. Історія лікарів, медичних сестер, молодшого медичного персоналу, керівників, які в різні роки розвивали лікарню. Саме вони зробили її такою, якою вона є сьогодні. Я завжди кажу, що жоден, навіть найталановитіший лікар, не зможе сам побудувати сильну лікарню. Потрібен керівник, який об’єднає людей, створить команду, визначить напрям розвитку. І мені дуже пощастило, що всі мої попередники були саме такими. Кожен із них жив цією лікарнею. Вони не приходили сюди просто відпрацювати робочий день. Вони ставилися до закладу як до власної справи, переживали за нього, розвивали його, знаходили можливості навіть у непрості часи.
– За останні роки лікарні довелося пережити чимало випробувань. Яке було найважчим?
– Безумовно, пандемія COVID-19, коли ніхто не знав, із чим доведеться зіткнутися завтра. Не існувало готових рішень, не було достатнього досвіду лікування. Всі навчалися буквально у процесі роботи.
Наш колектив дуже швидко згуртувався. Ми оперативно ухвалювали рішення, перебудували роботу відділень і змогли приймати величезну кількість пацієнтів. Одночасно в нас лікувалися близько 200 людей із коронавірусною інфекцією. За цим показником ми входили до трійки найбільших лікарень Хмельниччини.
Але пишаюся не цими цифрами, а тим, що смертність у нас була однією з найнижчих в області. Це означає, що лікарі дуже швидко освоїли нові протоколи лікування, працювали професійно й самовіддано.
Дуже допомогло й те, що ще багато років тому наші попередники не дозволили демонтувати централізовану систему киснепостачання. Свого часу були думки, що вона вже не потрібна. Але її законсервували і зберегли. Коли прийшов COVID, це врятувало дорогоцінний час. Нам не довелося починати все з нуля.
І ще одна річ, якою ми пишаємося: навіть у найважчий період не припинили надавати іншу медичну допомогу. Лікарня не закрила жодного відділення. Люди продовжували отримувати хірургічну, травматологічну, терапевтичну, педіатричну допомогу. Це було принципово.
«ВІЙНА ЗМУСИЛА НАС СТАТИ ЩЕ СИЛЬНІШИМИ»
– Не встигла лікарня оговтатися після пандемії, як почалася повномасштабна війна. Якими були перші місяці?
– Війна стала зовсім іншим випробуванням. Якщо під час ковіду ми боролися з невідомою хворобою, то після 24 лютого 2022 року ворог був відомий. Ми зрозуміли, що медицина тепер має бути автономною. Потрібно було забезпечити безперебійну роботу навіть тоді, коли зникає світло, вода чи зв’язок. Паралельно збільшилося навантаження на лікарню. До нас зверталися не лише жителі громади, а й внутрішньо переміщені особи, військовослужбовці, люди, які потребували термінової медичної допомоги.
Я вдячний колективу за те, що ніхто не розгубився. Кожен розумів свою відповідальність. Ми змогли організувати роботу так, щоб люди навіть у найважчі дні отримували необхідне лікування. Сьогодні лікарня продовжує працювати у звичному режимі, хоча всі чудово розуміють, у який непростий час ми живемо.
– Чим сьогодні найбільше може пишатися лікарня?
– Насамперед – людьми. Ми багато працюємо над тим, щоб до нас приходили сильні спеціалісти. Але хороший лікар потребує сучасних умов для роботи. Лише тоді його знання повністю працюють на користь пацієнта.
Я завжди кажу: талант лікаря – це лише половина успіху. Друга половина – сучасне обладнання, комфортні умови й команда однодумців. Ми цілеспрямовано розвиваємо ті напрями, які можуть бути найкращими не лише в районі, а й в області.
Сьогодні наша травматологічна служба є однією з найсильніших серед закладів вторинної медичної допомоги Хмельниччини. Ми були серед перших, хто почав виконувати ендопротезування кульшових суглобів, і нині займаємо провідні позиції за кількістю таких операцій. Величезна заслуга в цьому завідувача відділення Володимира ГУЗАКА. Це лікар, який ніколи не перестає навчатися. Він постійно проходить стажування, переймає досвід закордонних колег, освоює нові методики. Але найцінніше – не тримає знання лише для себе. Він навчає інших, передає досвід молодим лікарям.
НЕЙРОХІРУРГІЯ ЗАДАЄ НОВІ СТАНДАРТИ
У лікарні виконують оперативні втручання, заради яких ще донедавна пацієнти були змушені їхати до великих медичних центрів.
– Приємно говорити і про розвиток нейрохірургії. Потужним підсиленням нашої команди став Юрій ЛОНТКОВСЬКИЙ, – продовжує Віталій Іванович. – Це лікар, який також постійно навчається, бере участь у міжнародних конференціях, привозить із-за кордону сучасні методики лікування. Для мене особливо важливо, що сьогодні окремі оперативні втручання, які виконують наші нейрохірурги, фактично є унікальними для західного регіону України. Люди отримують високоспеціалізовану допомогу вдома, не витрачаючи дорогоцінний час на поїздки до інших міст.
Не менш потужно працює і хірургічна служба під керівництвом Андрія ІВАНІЦЬКОГО. Тут проводять великі сучасні оперативні втручання із використанням нового обладнання і малоінвазивних методик.
Хочу відзначити й роботу відділення інтенсивної терапії, яку очолює лікар-анестезіолог Ігор РОГОЖА, батько якого також працював у нашій лікарні.
Пишаємося кожним відділенням і їх завідуючими, які є великими професіоналами, а також нашими медсестрами на чолі зі старшою медсестрою Євгенією БОРИЛЮК.
МІСЦЕ, ДЕ ЛІКУЮТЬ НЕ ЛИШЕ ЛІКАМИ
– За останні роки в лікарні відкрили нові напрями роботи. Які з них Ви вважаєте особливо важливими?
– Одним із таких стало паліативне відділення. Можливо, його не можна оцінювати за кількістю операцій чи врятованих життів. Це зовсім інша медицина. Тут перебувають люди, які потребують постійного догляду, уваги, підтримки. Це важка і дуже відповідальна робота. Відділення очолює Ігор АНТИМИС. Пацієнти часто телефонують, дякують, кажуть теплі слова саме про нього. І це, мабуть, найкраща оцінка роботи лікаря. Такі люди не просто виконують свої професійні обов’язки. Вони живуть своєю справою.
– Віталію Івановичу, нині багато говорять про реформу медицини. Як вона змінила роботу лікарні?
– Система охорони здоров’я поступово переходить до моделі, коли сімейний лікар стає першим, до кого звертається пацієнт. Але ми прекрасно розуміємо, що є захворювання, які потребують вузькопрофільного спеціаліста. Саме тому одним із наших головних напрямів розвитку стало залучення таких лікарів. У лікарні працюють нефролог, пульмонолог, дитячі спеціалісти, отоларинголог, невролог та інші лікарі, яких ще декілька років тому люди були змушені шукати в обласних центрах. Ми хочемо, щоб жителі Кам’янеччини могли отримати весь спектр медичних послуг саме тут.
СУЧАСНА МЕДИЦИНА – ЦЕ ШВИДКЕ ПОВЕРНЕННЯ ДО ЖИТТЯ
– Пане Віталію, технології змінили не лише операційні, а й саму філософію лікування. Як за останні роки змінилися підходи до лікування?
– Сучасна медицина робить усе для того, щоб людина якомога швидше повернулася до повноцінного життя. Колись перелом означав декілька місяців у гіпсі, довгу реабілітацію і невпевненість у тому, чи повністю відновиться функція кінцівки.
Нині сучасні травматологічні операції дозволяють уже через декілька днів ставати на ноги, а за декілька тижнів повернутися до роботи. Те саме стосується й хірургії. Лапароскопічні операції практично витіснили великі травматичні розрізи. Пацієнт швидше відновлюється, менше перебуває в лікарні, швидше повертається до своєї родини і звичного життя.
– Якими Ви бачите наступні роки розвитку лікарні?
– Ми давно визначили для себе напрям, якого послідовно дотримуємося. Наша мета – не просто збільшувати кількість пацієнтів чи відкривати нові кабінети. Ми хочемо розширювати спектр медичних послуг і впроваджувати ті види лікування, які раніше були доступні лише у великих медцентрах. Саме тому постійно запрошуємо нових вузькопрофільних спеціалістів, освоюємо нові оперативні втручання, закуповуємо сучасне обладнання.
«МЕНІ БУЛО В КОГО ВЧИТИСЯ»
Лікар вищої категорії, стоматолог-хірург Анатолій ПАНЧИШИН уперше переступив поріг райлікарні, коли на календарі був 1970 рік. Молодий випускник Львівського медінституту навіть не здогадувався, що це місце стане справою всього його життя. Разом із дружиною він приїхав сюди за направленням, а залишився більш ніж на пів століття. За цей час працював лікарем-методистом, понад 42 роки очолював районну поліклініку, став свідком народження нових відділень, зміни поколінь лікарів і становлення одного з найпотужніших медичних закладів краю.
– Анатолію Васильовичу, якою Ви запам’ятали лікарню, коли прийшли сюди працювати?
– Я потрапив у справді згуртований колектив. Тут працювали люди, які жили своєю професією. Молодому лікареві було в кого вчитися і з кого брати приклад. На той час лікарню очолював Семен ФЛАКСЕМБЕРГ. Про нього казали різне: що вимогливий, суворий, емоційний. Але ми побачили зовсім іншу людину – уважного керівника, який умів підтримати молодих спеціалістів. Саме він створив у лікарні атмосферу, коли кожен відчував себе частиною великої команди.
– Кого Ви згадуєте найчастіше?
– Тоді була надзвичайно сильна команда районних спеціалістів. Заступником головного лікаря працював Михайло ПОРЧИНСЬКИЙ – дуже спокійна, врівноважена людина, прекрасний організатор. Поруч із ним працював начмед Володимир КУЗНЯК – висококваліфікований спеціаліст, із яким ми працювали як одна команда.
Якщо говорити про хірургію, то її фактично створював Олександр ФІШ. Саме він сформував потужну хірургічну школу, поруч із ним працювали Іван ПАВЛЕНКО, Микола БІЛЕГА – лікарі, яких сьогодні згадують із великою повагою. Не можна обминути і легендарного акушера-гінеколога Юхима СІГАЛА. Його знали всі жінки району. Щосереди поліклініка буквально переповнювалася пацієнтками, які їхали до нього з найвіддаленіших сіл. Він приймав по пів сотні жінок за день. Поліклініка вже завершувала роботу, а він продовжував консультувати. Люди чекали годинами, бо знали: якщо потрапиш до Сігала – отримаєш кваліфіковану допомогу.
Терапевтичну службу фактично з нуля будував Іван КОБИЛЯЦЬКИЙ, а педіатричний напрям розвивала Валентина ПАВЛЕНКО. Нині таких людей назвали б легендами медицини.
– Понад сорок років Ви очолювали поліклініку. Як це сталося?
– Я навіть не думав про керівну роботу. Закінчив стоматологічний факультет, працював лікарем-методистом і був переконаний, що саме цим хочу займатися.
Одного дня мене запросив Семен Єфремович. Каже: «Треба очолити поліклініку». Я відповідаю: «Та як же? Тут працюють досвідчені терапевти, хірурги, травматологи, гінекологи… А я всього декілька років у лікарні». Флаксемберг лише усміхнувся: «Справишся. Якщо буде важко – допоможемо. Навчимо». Так я і став завідувачем поліклініки. І залишався ним понад сорок два роки. Нині озираюся назад і думаю: мабуть, тоді керівник просто побачив у мені більше, ніж бачив я сам.
Одним із перших завдань на новій посаді стало відродження донорського руху.
– Коли я прийняв поліклініку, вона вважалася одним із найслабших підрозділів, – продовжує пан Анатолій. – Особливо поганою була ситуація з донорством. Тоді до лікарні було приписано сімнадцять фельдшерських пунктів. Я зрозумів, що без фельдшерів нічого не зміниться. Ми почали працювати разом. Вони проводили величезну організаційну роботу в селах, пояснювали людям, наскільки важливо здавати кров. Раз на рік до нас приїжджала обласна станція переливання крові. За три дні ми збирали майже п’ятсот донорів. На той час це був дуже серйозний результат.
Сьогодні, коли країна живе у війні, й донорська кров потрібна, як ніколи, мені прикро бачити, що ця робота вже не має такого масштабу. Бо донорство – це теж порятунок людського життя.
Сьогодні я на заслуженому відпочинку, а керування поліклінікою передав досвідченому лікарю-терапевту, який працює з 1984 р., Віктору МОСКАЛЮКУ.
МИ І СЬОГОДНІ ЗБЕРІГАЄМО ТРАДИЦІЇ
– До Кам’янець-Подільської центральної районної лікарні я прийшов працювати 1989 року, – згадує лікар-ендокринолог вищої категорії Станіслав РОСТЕЦЬКИЙ. – На той час заклад очолював Степан ГУРОМА. До цього були два роки роботи в Одесі, але саме райлікарня стала тим місцем, з яким пов’язана майже вся моя професійна біографія. Я жодного разу не змінював місця роботи. Тут працював і працюю лікарем-ендокринологом, а також багато років очолюю профспілковий комітет. Для мене це не просто запис у трудовій книжці – це значна частина життя.
– Станіславе Францовичу, якою Ви застали лікарню, коли прийшли працювати?
– Вона ще розташовувалася у старому приміщенні на Підзамчі. Звичайно, умови тоді були зовсім іншими. Це стосувалося і можливостей для лікування пацієнтів, і умов праці. Та вже невдовзі відбулася визначна
подія – переїзд до нового лікарняного комплексу. Нові корпуси дали можливість організувати роботу відділень на зовсім іншому рівні. Змінилися умови перебування пацієнтів, покращилося матеріальне забезпечення, стало комфортніше працювати медикам. Для лікарні це був початок нового етапу розвитку.
– Колись центральна районна лікарня була справжнім медичним центром усього району. За час Вашої роботи система охорони здоров’я суттєво змінилася. Якою вона була наприкінці 80-х років?
– Молодим лікарям сьогодні навіть важко уявити масштаби тодішньої системи. Райлікарня була не просто стаціонаром. Вона координувала роботу практично всієї мережі охорони здоров’я Кам’янець-Подільського району. До її структури входили дві номерні лікарні, потужні лікарні у Старій Ушиці та Жванці, 16 дільничних лікарень, амбулаторії та 86 фельдшерсько-акушерських пунктів. Загалом це було близько ста медзакладів і майже тисяча працівників. Навіть така, здавалося б, проста справа, як новорічні подарунки для колективу, добре показувала масштаб системи – щороку їх закуповували майже тисячу.
– Що, на Вашу думку, найбільше змінилося за ці роки?
– Змін дуже багато. Повністю змінилася система фінансування, реформувалася структура закладів охорони здоров’я, були створені центри первинної медико-санітарної допомоги, яким передали амбулаторії та ФАПи. Змінилися власники закладу, скоригувалася кількість ліжок, з’явилися нові вимоги до організації меддопомоги. Але є речі, які залишилися незмінними. Ми й сьогодні намагаємося зберігати ті традиції, які завжди були характерними для районної лікарні. Це, передусім, високий професіоналізм, повага до пацієнта і щире бажання допомогти кожній людині, яка переступає поріг лікарні.
І, мабуть, найкращим підтвердженням того, що ми рухаємося правильним шляхом, є довіра людей. Пацієнти продовжують звертатися саме сюди. Наші лікарі користуються заслуженим авторитетом, і це – найкраща оцінка роботи всього колективу.
ГОЛОВНИМ ЗАВЖДИ БУВ ПАЦІЄНТ
Із нагоди ювілею лікарні ми поспілкувалися з її колишнім головним лікарем Яковом ЦУГЛЕВИЧЕМ. Яків Миколайович 2004 р. замінив на посту Аркадія ФЛАКСЕМБЕРГА, а залишив посаду, коли 2014 р. його призначили керівником департаменту охорони здоров’я Хмельницької області.
– Працювати я прийшов 1984 року, райлікарня ще розташовувалася на Підзамчі, й очолював її Семен ФЛАКСЕМБЕРГ. Було тільки пів ставки чергового хірурга, і я взяв ще пів ставки лікаря інформаційно-аналітичного відділу статистики. До речі, ця статистика дала мені певні методичні розуміння надалі, в тому числі й як головному лікарю. 1990 року вже став хірургом у хірургічному відділенні, – каже Яків Цуглевич. – До старої лікарні було далеко добиратися людям, адже в районі 120 тисяч населення обслуговували. Обладнання було мало.
Навіть не було анестезіолога, наркоз давали анестезистка і медсестра. Через рік закупили апаратуру і операції проводили під місцевою анестезією. Працювали кваліфіковані хірурги: Олександр ФІШ, Микола БІЛЕГА та інші спеціалісти.
За його словами, свого часу медична мережа району була однією з найбільших на Хмельниччині.
– Дев’ять дільничних лікарень, десять амбулаторій, 86 фельдшерсько-акушерських пунктів і фельдшерських пунктів. Загалом це були сотні лікарняних ліжок і велика команда медичних працівників, які забезпечували допомогу навіть у найвіддаленіших селах, – згадує Яків Цуглевич. – Коли я працював директором департаменту, при мені жодного медзакладу не закрили. Навпаки, по області було збудовано 28 нових амбулаторій, чотири з них – у Кам’янець-Подільському районі.
Особливу роль, переконаний він, відігравали ФАПи. Саме там люди могли отримати першу допомогу ще до приїзду швидкої.
Окремою сторінкою роботи Якова Цуглевича стали ремонти лікувальних закладів району.
– За десять років було реконструйовано Орининську лікарню, оновлено корпуси центральної районної лікарні, поліклініку, продовжувалися ремонти у Староушицькій лікарні, поступово надходило сучасне медичне обладнання.
Із теплотою Яків Цуглевич згадує і колег. Каже, що успіх лікарні завжди залежав від командної роботи.
– Якщо потрібно було працювати цілодобово, працювали всі. І хірурги, і анестезіологи, і терапевти. Кожен розумів свою відповідальність.
Серед тих, хто залишив вагомий слід в історії районної медицини, він називає багатьох лікарів різних поколінь. Добрим словом згадує Петра ГРИЦИКА, який багато років очолював Орининську лікарню, Івана РОМАНЧУКА, Івана ВОЙТЕНКА, а також завідувачів відділень Антона ЛЯСКОВСЬКОГО, Василя ДЕМ’ЯНІВ, дитячого хірурга Івана ПАВЛЕНКА, Миколу БІЛЕГУ, Миколу ЗАРИЦЬКОГО, Володимира КУЗНЯКА, Анатолія ПАНЧИШИНА, який завідував поліклінікою, та інших фахівців.
– Сьогодні лікарі мають значно більше можливостей для діагностики і лікування, використовують новітню апаратуру, виконують складні оперативні втручання. Але найголовнішим було і є спілкування лікаря з пацієнтом, – упевнений медик. – Потрібно берегти повагу до пацієнта, підтримувати один одного, працювати єдиною командою.
Бажаю лікарні під керівництвом потужного директора Віталія ШЕВЧУКА, який багато років разом із колективом успішно розвиває і підвищує рівень надання медичних послуг, достатнього фінансування, миру, розвитку й нових успіхів! Саме люди завжди були і залишаються найбільшою цінністю медицини.
Сподобалась стаття?
Love
Sad
