Четвер, 28 Березня 2024 р.
5 Серпня 2022

ПЦУ VS УПЦ МП: ТЕ, ЩО НА ЧАСІ

До повномасштабного вторгнення рф в Україну Хмельниччина за чисельністю парафій церков УПЦ МП переважала кількісно решту областей України, як бачимо з інфографіки «24 каналу» (дані 2019 року https://24tv.ua/skilki_parafiy_maye_upts_moskovskogo_patriarhatu_u_kozhniy_oblasti_ukrayini_n1111211). За час війни, згідно з інформацією «Главкому», Хмельницька область стала лідеркою із переходу до ПЦУ церков московського патріархату (матеріал від 21 червня 2022 року https://glavcom.ua/country/society/hmelnichchina-stala-liderom-za-kilkistyu-perehodiv-z-moskovskoji-do-ukrajinskoji-cerkvi-854683.html), а загалом після 24 лютого, за станом на кінець травня, кількість таких парафій перевищила чотири сотні. З часу отримання Україною томосу загальне число парафій, які перейшли з УПЦ МП до ПЦУ, – понад 1200.

Недавно мала нагоду побувати в селі Баговиця Кам’янець-Подільського району на зустрічі зі священником ПЦУ МП, настоятелем храму Різдва Пресвятої
Богородиці протоієреєм Петром Галишичем. Розмова священнослужителя з парафіянами відбувалася на Трійцю (Зелені свята) після молебню за померлих.
Щороку, коли бувала на цвинтарі, слухала, за кого ж молилися парафіяни цієї давньої церкви (історію можна почитати ось тут https://podolyanin.com.ua/his­tory/7903/). За останнє десятиліття не згадувалося ані про жертв Голодомору, ані Героїв Небесної сотні, ані воїнів, котрі загинули на російсько-українській війні (з 2014 року).

Цьогоріч я особливо уважно слухала слова настоятеля храму. Відрадно, що він тепер вітається з парафіянами не «Добрий день», а «Слава Ісусу Христу». Це перше. Другим позитивним моментом, що не згадувалося про кіріла, і цьому було пізніше пояснення отця (про це згодом). І, нарешті, третє: згадано про закатованих, невинно вбитих у в’язницях, концтаборах. Також мовилося про померлих від голоду, однак я все ж чекала, що священник наголосить, що від Голодомору. Бо саме таке означення дає політичне та історичне пояснення жах­ливому геноциду українців майже сто­ліття тому. Здивувало й те, що хор намагався українізувати свій спів зі старо­сло­в’ян­сько-російської мови.

Після молебню отець звернувся до громади, наголосивши, що УПЦ МП провела Собор, де оголосили про повну незгоду з позицією патріарха російської церкви кіріла та ухвалили рішення про повну самостійність і незалежність. Відтак отець звернувся до парафії з тим, що йому соромно за потурання тій пропа­ганді, якою ж і сам займався від початку війни ще з 2014 року і на початку пов­номасштабного вторгнення. Нині по­трібно зберегти церкву та об’єднати її, створивши нову церкву, незалежну від москви.

І відразу постає запитання: «Про що ж ідеться?». Про створення чи приєднання когось до когось, якщо в Україні є православна церква – ПЦУ, яку визнав світ, якій надано томос.
На зустрічі з журналістами у Львові (11 квітня 2019 року) Глава української православної церкви наголосив, що надання синодального патріаршого томосу Україні з рук Вселенського Патріарха Варфоломія про автокефалію Православної церкви України засвідчує незалежність автокефальної помісної православної церкви у статусі митрополії. То про яку нову церкву і єднання казав отець своїм парафіянам у Баговиці?

Наразі це виглядає так, що декларування того, що УПЦ відділяється від московського патріарха, до слова, колишнього КДБіста, – позірне, тому що наративи, які прозвучали, викликали ще більше запитань і бажання, аби Баговицька, Врубловецька та Фурманівська громади, де досі діють парафії МП, які є в духовному підпорядкуванні Петра Галишича, проявили більше ініціативи щодо переходу до ПЦУ і відмови від ключової складової «руского міра» (заснованого на ідеї російської монархічної доктрини, яка опирається на православіє, народность і самодєржавіє).

Наратив перший. Отець каже, що йому сумно через те, що «старший брат» напав на нас і здійснює нелюдську агресію.
Наче в другій частині речення все добре, але про якого «брата» йдеться? Чия це війна проти кого? Якою ж є істинна позиція отця, якщо він вдається до таких кремлівських тез про «старшебратство»?

Якщо вже говорити про державне стар­шинство, то варто нагадати отцю, що перша згадка про Русь, наголошую (!) – Київську Русь, – 882 рік. А Володимир освятив Київ – 988. Що ж до москви, то «брехнею є те, що москва заснована Юрієм Довгоруким 1147 року. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237-1238 pp.) і другому (1254-1259 pp.) поселення москва не згадується», – писав історик Ярослав Дашкевич.

Наратив другий. На моє запитання-­спонукання про те, що він як настоятель храму має взяти ініціативу в свої руки і пояснити громаді, що настав час покінчити з московським патріархатом не лише формально, а й фактично. А разом із тим відмовитися від ворожої мови та системи думання й нав’язування ідеологем, що стали причиною того, що десь у кремлі мають підставу використовувати для пропаганди це православне єднання. На це отець відповів, що він «маленька людина», яка нічого не вирішує і не може вплинути на думку громади.
І у цій думці є два аспекти.

Перше, що я заперечила отцю Петрові, то це те, що в Україні немає «маленьких людей»: 15-річний хлопчик керує дроном і знищує ворожу колону танків, яка рухається на Київ, чим допоміг зу­пинити наступ на столицю; люди голіруч зупиняють танки; чоловік на ходу зістрибує з велосипеда, кидає його під танк; 10-річна дівчинка-чемпіонка з шашок грає з усіма охочими, збирає 21 тисячу гривень заради Перемоги і передає їх у благодійний фонд; чоловік пенсійного
віку на Харківщині вночі розбирає ворожі танки, щоб ті вдень не могли рухатися; а в тимчасово окупованому Маріуполі юнак виходить до зруйнованого Драм­театру з українським стягом на плечах.

У нас немає «маленьких людей»! Кожен – на своєму місці й робить те, що має робити. «Маленькі люди» там – у росії.
Другий аспект полягає в тому, що отець став заручником своєї ж пропаганди і того, що він «вливав» у вуха прихожанам роками. І тепер виглядати недолуго не дуже вже й хочеться, а навіть трохи й лячно за наслідки. Варто нагадати отцю одинадцяту заповідь Божу: «Не бійся!». Не боятися жити у свободі від тих догм, що десятками років робили з вас рабів чужого світогляду та ідеології, – це подвиг і те, чого вимагають обставини.

Наратив третій. У час війни не на часі роз’єднувати людей на релігійному грунті. І тут варто наголосити не лише отцю, а й усім парафіянам не лише трьох за­значених вище громад, що це найкращий час, аби позбутися всього, що стало причиною цієї кривавої війни. Ті, за кого так ревно тримаються парафіяни московського патріархату, знищують храми, монастирі переважно московського патріархату.

Саме час війни дає можливість звільнитися від мови, якою розмовляє окупант, відійти від канонів, укладених цією ворожою церквою, заборонити ворожій релігійній групі користуватися громадськими ділянками, що вже й ініціював міський голова Хмельницького Олександр Симчишин (http://bug.org.ua/news/u-hmelnyczkomu-vlada-zabere-zemelni-dilyanky-u-moskovskoyi-czerkvy-672403/).

Не буде кращого часу, ніж тепер, аби звільнитися від того, що роз’їдає українську державу зсередини, знищує її право на самостійне існування без вигаданих історичних міфів. Настав час повернути вкрадену історію, плекати українську мову та творити національну культуру, а разом із тим об’єднувати людей у єдиній, помісній, визнаній світом православній церкві.

Тетяна СЛОТЮК,
доцентка ЛНУ ім.Івана Франка (м.Львів), уродженка м.Кам’янця-Подільського.