П'ятница, 20 Листопада 2026 р.
19 Листопада 2026

«КОЛИ ГОВОРИШ УКРАЇНСЬКОЮ, ПОЧИНАЄШ КРАЩЕ ЧУТИ СЕРЦя ЛЮДЕЙ»

Днями до редакції газети «ПОДОЛЯНИН» надійшов лист від Міндаугаса ЙОНУШАСА (позивний «Чек») – добровольця з Литви, військовослужбовця ЗСУ і санітарного інструктора. Він розповів нам про дві ініційовані ним громадські справи: безкоштовне навчання цивільних домедичної допомоги і створення мандрівного музею української вишиванки, який покликаний зберігати історії родин та культурну спадщину різних регіонів. Що стоїть за цими проєктами та до чого тут Кам’янеччина – детальніше ми поспілкувалися з їхнім ініціатором.

УКРАЇНА, ЯКА СТАЛА РІДНОЮ

– Пане Міндаугасе, до того, як зв’язатися з нашою редакцією, що Ви знали про Кам’янець-Подільський? Можливо, те, що в одній із легенд про заснування Кам’янця фігурують литовські князі Коріатовичі, й достеменним є факт надання ними місту Магдебурзького права?

Можливо, те, що містом-побратимом Кам’янця-Подільського від 1991 року в Литві є Укмерге? До речі, в Кам’янці є вулиці Князів Коріатовичів і Укмергеська. А ще колишня президентка Литви Даля Грибаускайте має свій портрет на фоні кам’янецької фортеці, який отримала в подарунок 2014 року під час візиту до України (намальована картина воїном АТО)?

– Кам’янець-Подільський для мене – це насамперед місто з великою історичною пам’яттю. Але завдяки спілкуванню з вами я по-новому відкрив для себе тему литовських князів Коріатовичів, зв’язки з Укмерге та історії, які живуть у назвах вулиць, пам’ятках і людських спогадах. Я вдячний вам за ці деталі й хотів би глибше ознайомитися з їхніми джерелами.

Мене особливо зворушує, що між Литвою і Україною є такі давні нитки. Іноді здається, що ми зустрічаємося вперше, а насправді наші народи давно знають один одного. Саме тому я хотів би, щоб Кам’янець-Подільський став не просто назвою в листуванні, а місцем живої співпраці – і в навчанні домедичної допомоги, і в збереженні культурних історій.

– Розкажіть трохи про себе. Де Ви народилися, чим займалися до повномасштабної війни, і яким було Ваше життя в Литві?

– Я – литовець. До повномасштабної війни моє життя було пов’язане з Батьківщиною, але нині  дивлюся на прожиті роки трохи інакше. З часом  зрозумів: людину визначають не лише місце народження, професія чи документи, а й рішення, які вона ухвалює тоді, коли іншій людині боляче.

– Військова служба для мене не нова, нинішня є вже третьою в моєму житті, –продовжує Міндаугас Йонушас, доброволець з Литви, військовослужбовець ЗСУ.– Із 7 грудня 2024 року служу в Збройних силах України. Сьогодні я – санітарний інструктор, бойовий медик. Не вважаю себе особливим. Просто одного дня зрозумів, що не можу залишатися осторонь, коли людей убивають, руйнують їхні домівки та намагаються відібрати майбутнє. І вирішив бути там, де можу принести користь.

– Коли у Вашому житті з’явилася Україна? Як вивчили українську мову?

– Хоча народився не в Україні, але саме тут народилося моє серце, коли воно відкрило для себе можливість по-справжньому любити. Для мене Україна – це не просто країна на мапі. Це люди, їхня гідність, співчуття, пісні, мова, здатність підтримувати одне одного навіть після найстрашніших втрат.

Українська мова для мене – теж частина цієї любові. Я продовжую її вчити, бо мову неможливо опанувати раз і назавжди. Її потрібно слухати, відчувати, не боятися помилятися і поважати. Коли розмовляєш українською, починаєш краще чути серця людей.

Є одна думка, яку я дуже хочу передати: для мене важливо повернути Україну додому. Не тому, що вона кудись зникла з географічної карти, а тому, що Україна має повертатися в кожен дім, у родинну пам’ять, у повагу до власної мови, культури і коріння. Україна повинна бути вдома – в серцях її людей.

– Ви маєте позивний «Чек». Як він у Вас з’явився?

– Мій позивний «Чек» – це пам’ять про Ірину ЦИБУХ, українську доброволицю і парамедикиню з позивним «Чека». Я обрав його із глибокої поваги до неї та до всіх, хто віддав життя, рятуючи інших.

Для мене цей позивний – це не прикраса і не випадкове слово. Це нагадування про відповідальність. Коли чую «Чек», згадую, що не маю права бути байдужим. Людина може піти, але її світло може продовжити жити в рішеннях і вчинках інших.

КОЛИ КОЖНА ХВИЛИНА МАЄ ЗНАЧЕННЯ

Військова служба і досвід бойового медика дали Міндаугасу Йонушасу розуміння того, наскільки важливими можуть бути перші хвилини після поранення. Саме це спонукало його започаткувати ініціативу, яка допоможе цивільним не розгубитися у критичній ситуації.

– Пане Міндаугасе, Ви служите санітарним інструктором. Що входить у Ваші обов’язки, і наскільки важливою є ця робота в умовах війни?

– Моя робота – бути поруч із життям тоді, коли воно найбільш уразливе. Санітарний інструктор і бойовий медик мають уміти швидко оцінити стан пораненого, надати необхідну допомогу, підготувати до подальшої евакуації та навчати інших базових рятувальних дій. У таких умовах важливі не красиві слова, а знання, спокій, практика й відповідальність.

Я обрав медичний напрям, бо хочу, щоб військовослужбовці поверталися додому живими. До матері, дружини, чоловіка, дітей, до людей, які чекають. Навіть одне врятоване життя – це цілий світ, який не зник. Саме цей досвід поступово привів мене до думки, що рятувати потрібно вчити не тільки військових.

– Як виникла ідея створити проєкт «Можливість жити»? Чому вирішили навчати домедичної допомоги саме цивільних?

– Я бачив, наскільки важливими бувають перші хвилини після поранення. Часто поруч із постраждалим спочатку опиняється не лікар, а звичайна людина: сусід, студент, водій, учитель чи перехожий. Вона може дуже хотіти допомогти, але не знати як. І тоді страх забирає дорогоцінний час.

Так народилася «Можливість жити» – ініціатива безкоштовних практичних занять із домедичної допомоги для цивільних. Мені важливо, щоб людина не просто почула лекцію, а змогла власними руками потренувати необхідні дії. І щоб знання не залежали від того, чи є в неї гроші на навчання.

Навіть коли ворог хоче відібрати наші життя лише за те, що ми живемо, в наших силах робити все можливе, аби зберегти одне одного. Назва проєкту дуже проста, бо кожна людина заслуговує на можливість жити.

– Чого насамперед навчаєте учасників? Які навички можуть стати вирішальними у критичній ситуації?

– Ми починаємо з безпеки: насамперед треба не стати ще одним постраждалим. Далі – як викликати допомогу, оцінити стан людини, розпізнати небезпечну кровотечу, правильно застосувати турнікет, притиснути рану і відпрацювати інші базові дії відповідно до ситуації. Там, де це передбачено програмою, говоримо і про базову підтримку життя.

Мене цікавить не кількість красивих сертифікатів, а те, чи зможе людина діяти, коли почує вибух або побачить пораненого. Наша мета – не зробити всіх медиками. Наша мета – допомогти звичайній людині не розгубитися і не втратити той час, коли її дії можуть урятувати життя.

– Чи плануєте проводити навчання в Кам’янці-Подільському і навколишніх громадах? Як установи й організації можуть долучитися?

– Так, я дуже хотів би, аби «Можливість жити» прийшла до Кам’янця-Подільського і навколишніх громад. Особливо важливо залучати молодь, освітян, працівників транспорту, волонтерів, місцеві організації – всіх, хто щодня перебуває поруч з іншими людьми.

Навчання для учасників безкоштовні. Для організації потрібні контактна особа, письмове звернення, група, зазвичай приблизно від шести до двадцяти людей, і придатне безпечне приміщення з можливістю укриття. Дати і формат погоджуємо окремо, зважаючи на безпекову ситуацію і мою військову службу. Я відкритий до співпраці з міською радою, закладами освіти, громадськими та культурними осередками.

ВИШИВАНКА, В ЯКІЙ ЖИВЕ РОДИННА ПАМ’ЯТЬ

Інша ініціатива Міндаугаса має зовсім інший напрям, але не менш важливу мету – зберегти українську ідентичність. За кожною вишиванкою, як переконаний він, стоїть не просто орнамент, а людська доля, родинна історія і пам’ять, яку важливо передати наступним поколінням.

– Ваш другий проєкт має інший напрям – збереження української культурної спадщини. Як народилася ідея створити мандрівний музей вишиванок?

– Мене дедалі більше хвилювало одне запитання: що буде з пам’яттю, яку несуть звичайні речі, якщо ми не встигнемо її зберегти? Вишиванка може лежати в шафі багато десятиліть. Але вона пам’ятає більше, ніж здається: чиї руки її вишивали, в який день одягали, кого чекали, кому передавали у спадок.

Так народилася «Вишиванка незламності. Мандрівний музей українського духу». Ми хочемо збирати не просто красивий одяг і предмети традиційної культури, а живі свідчення людей та родин. І показувати їх у різних містах України, а згодом – за кордоном.

Музей для мене – це не про мовчазні вітрини. Це про зустріч із власними коренями. Про те, щоб дитина побачила стару вишиванку і запитала: «Чия вона? Хто її беріг?» А дорослі не втратили можливості відповісти.

– Чому саме вишиванка стала центральним символом? Що вона означає особисто для Вас?

– Тому що вишиванка – це річ, яку можна притиснути до серця. У ній є праця рук, родинна ніжність, пам’ять і гідність. Це не тільки святковий одяг. Іноді це остання річ, яка залишилася від близької людини. Іноді – обіцянка передати історію далі.

Я хочу, щоб ми навчилися бачити за орнаментом людину. Не просто казати: «Який гарний узор», а запитувати: хто його створив, для кого, чому саме так? Для мене вишиванка – це спосіб сказати, що ми були, ми є, і ми будемо. Українська культура – це не музейний пил. Вона жива, поки ми її любимо і передаємо.

– Які вишиванки вже вдалося зібрати? Чи є серед них особливі історії?

– Музей лише починає свій шлях, але перші речі вже прийшли до нас. Особливо символічно, що серед перших експонатів є річ із Гуцульщини – зі своєю історією, переданою разом із нею. Наступною надійшла вишиванка з Києва: світла тканина, червоно-чорна геометрична вишивка, червона зав’язка біля горловини. Її передано для музею назавжди.

Я тримав ці речі й думав про довіру. Люди передають не просто тканину. Вони віддають нам частинку пам’яті, за яку ми тепер відповідаємо. Тому кожна історія має бути записана уважно, без вигадок і прикрашання. Мене зворушує не вартість речі, а те, що за нею стоїть чиєсь життя.

– Чи маєте критерії відбору? Чи можуть до колекції потрапити сучасні вишиванки, створені місцевими майстрами?

– Безумовно. Ми відкриті і до старовинних родинних речей, і до сучасних вишиванок, які створюють майстрині та майстри сьогодні. Для мене важливо показати, що українська традиція не застигла в минулому. Вона продовжується в нових поколіннях.

Нас цікавлять також рушники, хустки, традиційні прикраси, окремі елементи одягу й інші предмети, пов’язані з українською культурою. Основний критерій – автентична історія і можливість належно зафіксувати походження речі. Ми поважаємо як сімейну пам’ять, так і авторську працю сучасних майстрів. Питання передачі, збереження та можливості експонування узгоджуємо із власниками окремо.

– Як плануєте розвивати проєкт? Де хотіли б організувати перші мандрівні виставки?

– Нині найважливіше – зібрати колекцію, належно описати кожен експонат і його історію, знайти надійних партнерів та забезпечити відповідальне зберігання речей. Уже є зацікавлення з боку музеїв, культурних середовищ, майстрів і громад. Це дає надію, що задум не залишиться лише моєю мрією.

Хочу, щоб перші покази відбувалися в українських громадах, а згодом колекція подорожувала за кордон, зокрема за підтримки культурних інституцій і у співпраці з українськими дипломатичними установами. Але конкретні дати і міста називатимемо лише тоді, коли все буде узгоджено. Мені важливо не поспішати заради гарної афіші, а гідно зберегти те, що нам довірили.

КАМ’ЯНЕЧЧИНА МОЖЕ СТАТИ ЧАСТИНОЮ ВЕЛИКОЇ ІСТОРІЇ

Міндаугас Йонушас сподівається, що до створення мандрівного музею долучаться й жителі нашого краю. Адже старовинні сорочки, рушники, родинні світлини і спогади можуть розповісти про Кам’янеччину значно більше, ніж здається на перший погляд.

– Історична і культурна спадщина Кам’янця-Подільського та навколишніх громад може стати частиною експозиції. Чим Вас зацікавив наш край?

– Ваш край особливий тим, що тут можна побачити, як різні історичні шари не знищують один одного, а розмовляють між собою. Мені цікаво, як живе пам’ять про родину в місцевому одязі, у вишитому рушнику, в старій світлині та переказах старших людей. Тут могли б народитися дуже сильні історії для нашого мандрівного музею.

Для мене було б великою честю, якби жителі Кам’янця-Подільського і навколишніх громад долучилися – передали або надали для тимчасового експонування речі, розповіли про майстрів і родини, допомогли віднайти історії, які ризикують загубитися. Я хочу, щоб люди з різних областей і навіть інших країн побачили, наскільки багатоголосою є Україна.

ДВА ПРОЄКТИ – ОДНА МЕТА

– На перший погляд, навчання домедичної допомоги і збирання вишиванок – зовсім різні справи. Що об’єднує ці дві ініціативи?

– Для мене це одна справа, просто в неї два серця. «Можливість жити» – про те, щоб зберегти людське тіло, дати людині шанс дожити до Перемоги і повернутися до близьких. «Вишиванка незламності» – про те, щоб зберегти душу, пам’ять і тяглість народу. Одна ініціатива допомагає людині залишитися живою, інша – не загубити відповідь на запитання, заради чого жити.

Я все ще іноді не почуваюся гідним тримати у своїх руках такі великі за змістом проєкти. Але, мабуть, важливі речі починаються не з упевненості у власній величі, а зі щирого бажання бути корисним.

І я повторю: для мене важливо повернути Україну додому – в її родини, мову, пісню, пам’ять, відчуття власної гідності. Навіть коли ворог хоче відібрати наші життя лише за те, що ми живемо, він не повинен відібрати в нас здатність любити. Бо поки ми здатні рятувати одне одного і берегти своє коріння, Україна житиме.

– Яку інформацію про вишиванку бажано надати разом із нею?

– Найцінніше – історія. Якщо відомо, просимо зазначити ім’я майстра або майстрині, регіон і населений пункт походження, приблизний час створення, кому належала річ, за яких обставин її носили і як вона збереглася. Дуже допомагають старі фотографії, родинні спогади, розповіді про передачу з покоління в покоління.

Якщо якихось відомостей немає – це не біда. Краще чесно написати «невідомо», ніж заповнювати прогалини вигадками. Також важливо узгодити спосіб передачі, дозвіл на публічне використання історії й зображень та оформити документи про отримання експоната. Ми хочемо, щоб довіра дарувальників була захищена.

– Як кам’янчани можуть зв’язатися з Вами, щоб передати вишиванку, поділитися родинною історією або долучитися до проєкту?

– Найзручніше написати мені на електронну адресу renginysukrainai@gmail.com або в Instagram: @medce.k. У повідомленні можна коротко розповісти, що саме хочете передати, звідки походить річ, чи є її історія, та додати фотографії, якщо вони є. Так само можна звертатися щодо співпраці музеїв, шкіл, університетів, громадських організацій і проведення безкоштовних навчань.

Я звертаюся до мешканців Кам’янця-Подільського: іноді річ, що роками лежить у вашій шафі, може стати голосом цілого покоління. Не дайте цій історії замовкнути. Ми разом можемо зберегти не лише вишиванку, а й любов, із якою її створили.

Можливо, саме завдяки вашій родинній реліквії хтось дізнається про унікальні традиції Кам’янеччини. Адже, зберігаючи такі історії, ми зберігаємо пам’ять про тих, хто був до нас, і передаємо її тим, хто прийде після.

Сюзанна СИРОТЮК.