СТАРІСТЬ – ЦЕ ЄДИНИЙ СПОСІБ ДОВГО ЖИТИ
1 жовтня – Міжнародний день людей похилого віку!
Довжоцький будинок-інтернат для людей похилого віку та інвалідів відвідувала неодноразово – писала про виступи творчих колективів під орудою Миколи Мельника, Ольги Підгородецької, Юрія Савчука… Шукала серед мешканців ліквідаторів аварії в Чорнобилі, людей рідкісних професій, переселенців-біженців. Приїжджала на різдвяні колядки, та ніколи не чула запаху, котрий пов’язують з особами після 60-70 – запаху старості.
Бувало, що приходила без будь-якого попередження (хай простить мене адміністрація), але завжди вражали, я би сказала, ідеальна чистота, зручно й акуратно одягнені підопічні закладу, серед яких є, між іншим, і «візочники». В кімнатах – повний порядок, спокій, атмосфера затишку…
Ось і наразі йду територією інтернату повз садок, де з гілок звисають стиглі червонобокі яблука, збігаються до лавочок доріжки, палахкотять розмаїттям фарб яскраві клумби. І отут я насправді чую надзвичайно приємні запахи – аромати квітучих жоржин, чорнобривців, троянд…
Моїм візитам не дивуються: гостей тут не бракує – самодіяльні артисти, майстри поетичного пера, бібліотекарі та представники релігійних громад, дітвора (щоправда, останні нині нечасто навідуються через тривоги). Та й спонсорів, як зазначає директорка Галина ЖЕЛІЗНИК, як не дивно, у складний для країни час не поменшало, а трапляються взагалі дивовижні речі – так одного разу біля входу з’явилися ящики із фруктами, потім знову і ще раз… Загадкові благодійники не вважають за потрібне «проявлятися». Хоча, з іншого боку, добро може й не афішуватися, воно твориться непомітно, без зайвого галасу. Чи не так?
Неурізаний Держбюджет і допомога суспільства відчуваються в усьому: коридори з поруччями, аби безпечно пересуватися, кухня з альтернативним обладнанням, щоб нічого не завадило п’ятиразовому харчуванню, прекрасна, світла, із сучасними меблями їдальня, кімнати гігієни, кабінет лікаря з «начинням», що відповідає стандартам сьогодення, бібліотека, укриття… Енергопостачальне питання вирішено на сто відсотків, адже такі заклади не можуть залишатися без освітлення.
Свою команду працівників Галина Дмитрівна вважає героїчною і висококваліфікованою, чим і пишається. Звідси не звільняються, хіба що на пенсію чи за якихось особливих обставин. Це при тому, що зарплата в персоналу, м’яко кажучи, вельми скромна. Отож, на посадах залишаються найвідповідальніші, найнадійніші, найлюдяніші.
Звісно, не могла не поцікавитися в директора, скільки триває її місія?
– Ось уже п’ятнадцять років.
– Галино Дмитрівно, Ви відповідаєте за 35 осіб із непростими долями, з тягарем минулих історій, у більшості – негативних, із важкими втратами… Не хотілося змінити щось у своєму житті, аби не 24/7, без дзвінків пізнього вечора або ж і вночі?
– Ви про те, чи не були в мене шанси влаштуватися так, щоб о 17.30 бути вже вдома, забути про всі події дня і насолоджуватися відпочинком? Безумовно, такою можливістю могла би скористатися… З історії ми знаємо, що ще в дожовтневий період існували так звані «богоугодні» заклади. Як Вам це сполучення? Особисто я не жалкую про свій вибір, бо «догоджати Богові», погодьтеся, досить складно і водночас дуже почесно. Бо це й означає, що догоджаєш і людям у їхній найскладніший період існування гідно пройти його.
– Чи не забагато на Вас обов’язків?
– Вистачає. Кадри, матеріальне забезпечення, зв’язки із громадськістю, дієтолог, психолог… Є чим займатися.
– А, до слова, де психолог?
– Кількість мешканців не дозволяє утримувати ставку фахівця.
– Так у нашому університеті Огієнка є цілий факультет профільний – соціальна робота і практична психологія.
– Є. Зверталася, але…
– А якби така практика була введена в програму навчання, який багатющий досвід могли б набути студенти – майбутні спеціалісти!
– Цілком погоджуюся, а як це здійснити?
– Ну, хай би і на громадських засадах це відбувалося – теж варіант.
Раніше моя співбесідниця зауважила, що для окремої категорії літніх людей здавалося катастрофою потрапити до інтернату – адаптація відбувалася довго і болісно. Деякі намагалися повернутися до звичного життя вдома та самі ж із часом переконувалися у власній неспроможності залишатися наодинці з хворобами, необлаштованістю побуту… і приїжджали знову до інтернату, оцінивши переваги нового життя.
З Антоніною Д. розмовляємо в її кімнаті. П’ятнадцятирічна дівчинка, закінчивши сім класів, нарівні з дорослими доглядала телят на фермі, трудилася на «нормі» в ланці до повного виснаження.
– Важко навіть уявити Ваше тодішнє життя?
– Так, було дуже нелегко, але й радісно.
– Бо Ви були молодою…
– Авжеж.
– До міста не хотілося виїхати?
– Уявіть, не тягнуло ніколи.
– Незважаючи на труднощі?
– Так… А куди, я з села – село моє!
І все ж довелося на дев’ятому десятку кардинально змінити все, до чого так прикипіла серцем.
А ось 67-річний Ігор Борисович, колишній спеціаліст – оператор газових котелень, залишившись самотнім, важко захворів, а відтак сам попросився до закладу.
– Тут тричі на день прибирають кімнати, персонал уважний. Із товаришами, котрі поруч, чудово комунікуємо. У вихідні до мене навідуються друзі, знайомі. Я не знаю, що таке нудьга. А головне – я не боюся за завтрашній день, удома мені його ніхто не міг гарантувати.
Мабуть, найстарша тут Марія Михайлівна, котрій нині 93. Уродженка Великої Слобідки на пам’ять не скаржиться, та й Марію ЛІСОВУ пам’ятають сотні, а то й тисячі мешканців району – Баговиця, Привороття, Добропілля, Врублівці, Яруга і Станіславівка, Лука-Врубловецька.
Дівча зі звичайної сім’ї (батько – колишній сільський голова – загинув на фронті, мати гарувала в колгоспі) раптом виявило великий інтерес до анатомії. Кріль, наприклад, здох чи кошеня загинуло під авто, кидалася обстежувати внутрішні органи тваринок. Ненька дивувалася: «Патки мої, та навіщо, дитя, тобі той непотріб?!». Але Марійка давно вирішила для себе: «Буду медиком». Після десятого класу вступила до училища на акушерське відділення, бо на фельдшерів брали тільки після восьмирічки. Мама невдоволена: «Де будеш ті нерви брати, аби приймати роди? Ну, на фельдшера ще куди не йшло…».
Із дипломом акушерки організовувала пологові відділення в малих селах. Ні вдень, ні вночі спокою не мала: діти народжувалися безперервно, а Марійка була щасливою з того. Її, юну рятівницю, дуже поважали. І сама вона зізнається: «Для мене всі були рідними!». Метикувата і вправна, із золотими руками, могла замінити будь-якого фельдшера, тож деякі колеги, котрим не вдавалося колоти у вену, радили пацієнтам: «До Маші, до Маші йдіть, вона все зробить…».
Навідуючись до незаможних родин, обов’язково брала подаруночок для дітей, яких просто обожнювала.
На жаль, її власні діти (дочка в 16, а синок – чотирнадцятирічний талановитий музикант) померли через несподівані хвороби. Як не зламалася – не знає. Жінка з головою поринула в роботу, котра тепер рятувала її. Сорок сім почесних грамот за сорок сім років, цінні подарунки… Коли нагороджували золотим іменним годинником, зал мало не встав розгублено, на що завідувач облздраву усміхнувся: «Сідайте, сідайте, Марія Лісова на це заслужила…». Коли перевалило за шістдесят, зібралася на пенсію, щоб поступитися місцем молодим, на що начальство відреагувало своєрідно: «Маріє, не поспішай, ти нам усім потрібна!..».
Сьогодні вона згадує: «Я була скрізь, любила малювати, організовувала хори, писала сценарії та брала участь у виставах…». Недаремно весь час, коли навіть уже не працювала, до неї йшли із вітаннями, гостинцями, по поради: «Ви ж – наша!».
Марія Михайлівна на хвильку замислилася: «Не знаю, якби сьогодні щось трапилося незвичайне, я змогла б прийняти нову людину на цей світ. Ні, я не втомилася від улюбленої професії».
Із Максимом ГРЕБЕНЮКОМ (37 р.) ми зустрілися як старі знайомі. 2022-го бабуся привезла внука, хворого на ДЦП, до Кам’янця – подалі від війни: у Часовому Яру ставало з кожним днем небезпечніше. За пів року її не стало, тож інтернат замінив молодому чоловікові сім’ю.
З обличчя не сходить усмішка. «А я один візок уже зламав, – повідомив, – бо активно рухаюся!».
– «Дай, Боже, – відказую, – щоб Ви встали на ноги. Для цього не шкода зламати ще парочку візків».
Говоримо про сьогодення, і в мене складається таке враження, що мій співбесідник без перебільшення міг бути експертом із міжнародних питань. Йому цікаво все: питання війни та миру, гарячі новини, події на фронті та в умовному тилу. А ще переймається долею безпритульних тварин, яких побільшало з війною, і ще багато чим, що відбувається навколо.
«Після Перемоги – додому?» – запитую.
«Ні! – категорично. – На Донбас не повернуся. Залишуся тут – дуже це файне місце».
У приватній розмові з підлеглими чи, скажімо, на виробничих нарадах Галина Желізник завжди підкреслює, що контингент інтернату – це насамперед люди, котрі мають свій внутрішній світ, багато чого розуміють, хоча часом не демонструють це через емоції, тому належить цим керуватися в роботі з підопічними.
Показовий приклад: коли президент дарував пенсіонерам по тисячі, більшість інтернатівців виявили бажання передплатити на цю суму пресу – найрізноманітнішу. Читати хочуть усі, байдужих до подій у країні чи світі важко знайти. А є й такі, що, наприклад, привозять нагороди зі змагань: один став переможцем серед шашкістів, той же Максим посів І місце в армреслінгу, здолавши досвідченого спортсмена, а ще один мешканець щоранку робить спеціальну гімнастику, мужньо ведучи боротьбу з недугою (двічі на тиждень його возять до лікарні на гемодіаліз). А ще був любитель, який вирощував на грядці фантастичні помідори… Тому життя триває.
Саме слово «похилі» мені відверто не подобається, бо якщо придивитися до цієї верстви соціуму уважніше, розумієш, що ці люди не поспішають схилятися перед роками.
Урешті-решт, є гарна новина і для поважних людей, і зовсім поки що молодих. Щоправда, це не я придумала, а один дуже веселий і знаменитий француз Шарль Гуно, але це круто: «Старість – це єдиний спосіб довго жити». Про всяк випадок запам’ятаємо.
Леся СНІЖКО.
