СМАКУЙ ЖИТТЯ З ДИТИНСТВА

Є книжки, які хочеться читати. А є такі, які хочеться розгорнути просто на кухонному столі, забруднити борошном, загнути сторінку і разом із дитиною приготувати щось смачне. Саме такими є книги педагогині раннього розвитку, дитячої письменниці та авторки інтерактивних кулінарних книг для дітей Наталії ПРОКОПЧИК. Вона створила серію «Розвивайся смачно: приготуй життя» – чотири книжки, присвячені чотирьом порам року. У них поєдналися дитяча кулінарія, творчість і розвиток, але за простими рецептами стоїть значно більша ідея – допомогти дитині відчути: «Я можу. Я вмію. Мені довіряють». Про Кам’янець-Подільський, що назавжди залишився її малою батьківщиною, родину, з якої почалася любов до книжок і творчості, дитинство та педагогіку, роки життя в Америці, зокрема Лас-Вегасі, українську спільноту за океаном, кухню як простір для дитячого розвитку і, звичайно, про книжки «ПОДОЛЯНИН» поспілкувався з пані Наталією.

КАМ’ЯНЕЦЬ, РОДИНА І ЗАПАХ НОВОЇ КНИЖКИ

Деякі мрії народжуються дуже рано. Іноді ми забуваємо про них на роки, а потім вони раптом повертаються – вже дорослими, справжніми і навіть трохи дивовижними.

– Мені пощастило народитися в хорошій сім’ї. Мій тато Василь КОРБА – педагог, композитор, диригент, пісняр, поет, словом, відома особистість тут, у Кам’янці. Можливо, ви й бували на його авторських благодійних концертах. Мама, Тетяна КОРБА, створює умови, щоб тато міг творити. Вона дуже смачно готує, і нас, дітей, навчила. Нас четверо: у мене є двоє братів і сестричка.

– А де Ви навчалися?

– Спочатку в школі №6. Також у селищі Першотравневому була філія музичної школи імені Ганіцького, де я навчалася грі на фортепіано. Пізніше філію закрили, але я їздила в музичну школу в центр.

Любила книги з дитинства. Дорога додому часто пролягала через бібліотеку або книгарню. Пам’ятаю, як частенько заходила в «Абетку» (врешті в цьому видавництві й побачили світ мої книжки).

Не скажу, що купувала книги. Я їх просто гортала. І цей запах свіжої книжки… Він мене причаровував.

І що цікаво: коли віддала до друку «Весняну книжку», яка була другою в серії, до мене раптом повернувся спогад-мрія, в якому я ще мала дивлюся через скло вітрини і уявляю, що гортаю власні дитячі книжки, бачу себе їхньою авторкою… Як же надовго я забула про це! Мені було аж до сліз.

ВІД МУЗИКИ – ДО ПЕДАГОГІКИ

– Пані Наталіє, за освітою Ви – музикантка?

– За першою, так. Вступила до Хмельницького музичного училища імені В.І.Заремби. І там, на педагогічній практиці, завдяки своїй викладачці Елеонорі ЛЕВІАТОВІЙ, яка розгледіла в мені вміння взаємодіяти з дітьми, почала дивитися в бік педагогічного університету.

Другу освіту здобула в Києві, в педагогічному університеті М.П.Драгоманова за спеціальністю «Дошкільне виховання» (спеціалізація «Сімейний вихователь»). Тобто професійний гувернер. Паралельно ще навчалася заочно на еколога, тому можу сказати, що маю і такий досвід.

– А педагогом почали працювати одразу?

– Ще на другому курсі на лекції нам розповіли про вальдорфську педагогіку. І тоді подумала, що цікаво було б попрацювати в такому садочку.

– Пам’ятаю, – продовжує Наталія ПРОКОПЧИК, – як в університеті планувалася чергова конференція. Підходить подруга і каже: «Наташо, погоджуйся!». Навіть не розуміла, на що саме. Виявилося, що погодилася взяти участь у майстеркласі з евритмії (для конференції), репетиції якого проводилися на базі вальдорфського садочка. Нам зробили екскурсію. І я просто запитала: «А можна до вас на практику?». А після практики запитала: «Можна у вас працювати?». Перейшла на індивідуальний графік навчання і почала працювати у вальдорфському садочку. Там просто душі не чула. Мені здавалося, що це настільки моє!

КОЛИ КУХНЯ СТАЛА ПЕДАГОГІЧНИМ ІНСТРУМЕНТОМ

– Пані Наталіє, як прийшли саме до кулінарних занять із дітьми?

– Я ж за спеціалізацією сімейна вихователька, гувернерка, і мені завжди цікаво було спробувати себе в цій роботі. У вальдорфському садочку познайомилася з мамою Оленою, яка приводила сина і шукала няню для донечки, якій на той час було рік і 7 місяців. Так почала працювати гувернеркою Станіслави. В якийсь момент я почала супроводжувати дів-чинку в центр раннього розвитку «Квітка знань» і чекала, поки вона позаймається. Через деякий час мене «зашкребло», бо я маю освіту, а просто сиджу і очікую Стасю… Взяла блокнот і дала собі відповіді на декілька запитань: «Що вмію? Що подобається і чим хочу займатися?».

Згадалося, як щочетверга ми пекли печиво, і щоразу я відзначала для себе, наскільки ця діяльність подобається дітям. Згадувала себе і наші кулінарні родинні приготування. Як готувала з дітками в сім’ї Стасі… І пішла з ідеєю кулінарних занять до керівництва центру. Вже через два тижні проводила свої перші смачні заняття в цьому ж закладі. Це був цікавий період, і навіть не знаю, хто кого більше навчав: я дітей, чи вони мене. Усвідомила, що важливий процес приготування, а не лише результат. Вчилася відчувати дитячий темп, іти за дітьми, а не тягнути їх у розвиток. Вчилася позбавлятися амбіцій і бажання вразити батьків якимись шедеврами кулінарії та натомість забезпечувати діткам затишний момент творчості… Так поступово кулінарія для мене стала педагогічним інструментом, за допомогою якого ми готували життя.

– Що саме може розвивати дитина на кухні?

– Мені подобається думати про те, що на кухні відбувається з дитиною як з особистістю, а не лише про те, що (наприклад) «приготування їжі вчить дитину рахувати». Кухня – це цілий світ запахів, смаків, текстур, температур, кольорів і звуків. У цій смачній діяльності задіяні всі органи чуттів, і це розвиває уважність до себе і до навколишнього. Дитина починає розуміти, як влаштований світ. Помічає зв’язки: як зерно чи насіння стає борошном, а яблука – пирогом… Їжа перестає з’являтися сама по собі. Дитина починає відчувати час і усвідомлювати, що є речі, які не можеш прискорити, що для смачного результату потрібні час і певні зусилля. А дії мають наслідки. Це і про формування відповідальності… Додали борошно, тісто стало густішим; перетримали печиво в духовці – воно стало сухим чи навіть підгоріло…

На кухні світ не просто в картинках, тут усе реальне. До того ж дитина не просто грається, вона почувається частинкою сім’ї, і внесок її справжнісінький та важливий. І в цій справжності зростає дитяче «Я можу і вмію», які згодом стають впевненістю і в інших сферах життя. Розмова стає природною, не треба видумувати теми, бо спільне приготування з дитиною вже створює відчуття «ми разом» через спільний досвід, сміх, помилки, радість. Так ми показуємо приклад співпраці, вміння домовлятися, розподіляти обов’язки… І дитина розуміє, що великі справи роблять разом. У процесі приготування розвиваються самоконтроль і терпіння: знаєте, як часом важко втриматися, щоб не відкрити духовку раніше, або перестати вимішувати

тісто…

Коли дитина готує з нами разом, їй легше погодитися спробувати щось нове. Пам’ятаю, як ми нарізали з дітьми шматочки гарбуза, і вони під’їли його (добряче дивуючи цим батьків). Та й усвідомлення цінності праці зростає, коли дитина миє, чистить, замішує, розкачує, відщипує, ліпить, прикрашає… І це також про розвиток дрібної моторики, що в свою чергу впливає на розвиток мовлення… А як кухня збагачує словниковий запас! А вміння ухвалювати рішення, що розвиває самостійність мислення… Про можливості кухні можна багато говорити. Це чудовий вид терапії, він повертає в тут і зараз. Кажуть, що саме в моменті «зараз» і можливо почуватися щасливим.

«КУЛІНАРІЯ З ДІТЬМИ АБО ДЕЩО БІЛЬШЕ»

– Коли Ви зрозуміли, що хочете написати книжку?

– Хотілося, щоб справа не зникла після мого від’їзду до Штатів. Тоді постало завдання знайти людей, які б хотіли навчитися проводити такі заняття. Замість інструктажу сказала: «Почекайте, я напишу книжку!». Так з’явилася перша «Кулінарія з дітьми або дещо більше». Вона була для дорослих, які проводять кулінарні заняття з дітьми. Просто сіла і вивантажила туди весь свій досвід: рецепти, віршики, додала фотографії. Але завжди хотіла створити саме дитячу кулінарну книжку. Минуло 10 років, як це стало реальністю.

– «Розвивайся смачно» – це одразу задумувалося як чотири книги?

– Ні. Спочатку мала бути одна велика книжка на 52 рецепти – по одному на кожен тиждень року. Але, коли почали її створювати, захотілося додати ілюстрації, завданнячка, загадки і віршики… Книжка ставала дедалі товстішою. І, звісно, якщо ця книжечка житиме на кухні, й нею користуватимуться діти, вона швидко прийде в непридатність. Тож вирішили розділити на чотири. Так з’явилися «Зима», «Весна», «Літо» й «Осінь».

– Чому саме за сезонами?

– Мабуть, тут далася взнаки і моя любов до музики (усміхається). У Вівальді є свої «Чотири пори року» – тепер і в мене є свої. Але якщо серйозно, то діти надзвичайно уважні до світу: вони помічають перший сніг, калюжі після дощу, маленький паросток навесні, пташку, яка в’є гніздо. Мені хотілося підтримати цю природну дитячу спостережливість і додати до неї трохи усвідомленості. У книжках простежується такий принцип: спочатку помітити щось у світі навколо, а потім продовжити це у спільній творчості. Побачивши пташине гніздо, можна разом приготувати кексики-гніздечка і зробити маленькі яєчка з мастики чи цукерок. Побувати на гарбузовій фермі, перенести ці враження на приготування або творчу активність. І, думаю, вальдорфська педагогіка з її увагою до природного ритму року, сезонних змін теж вплинула на це рішення.

ПРАВИЛО ТРЬОХ «П»

– А як правильно почати готувати з дитиною, якщо раніше цього не робили?

– Я думаю, тут доречним буде правило трьох «П»: плавно, поступово, постійно. Можна почати з того, що ви дозволяєте дитині спостерігати за вами на кухні, бути поряд. Потім додати маленькі посильні доручення (щось помити/насипати/ відміряти/перемішати…). Зазвичай маленькі діти хочуть бути поряд із дорослими на кухні, їм цікаво допомагати… Треба лише впіймати цей момент, підтримати і направити. І тут важливо створити умови, атмосферу, де вам обом добре разом, де ви не контролер, який ще й робить постійні зауваження, а де «ми разом». У книжках серії, до речі, навіть рецепт написаний словами на -мо: «відміряємо, насипаємо, перемішуємо». Вибір правильного рецепту теж важливий (і я рекомендую не перекладати відповідальність вибору на дитину, бо «київський» торт дуже апетитний, а готувати його непросто і можна легко відбити бажання). Можна почати з приготування кексиків. Там усе просто: відміряли сухі інгредієнти, відміряли вологі, з’єднали їх і наповнили форму. Якщо обирати приготування печива, то я б рекомендувала починати з того, яке формують кульками, бо з малою дитиною замісити тісто і потім розкачувати та вирізати трохи складніше. Важливо за цим процесом закріпити емоцію задоволення і радості творчості, щоб хотілося ще.

– А з якого віку можна починати?

– Потихеньку можна навіть із двох років, а іноді й раніше – маленькими кроками. Головне – не знецінювати темп і шлях. Десь доручили дитині покласти лавровий листочок у суп і пораділи разом; потім дитина допомогла просіяти борошно чи розбити яйце… І ось ви вже бачите, як вона самостійно замішує тісто. Будь-яка навичка формується в декілька етапів. Я роблю – ти спостерігаєш. Я роблю – ти допомагаєш. Ми робимо разом. Ти робиш – я поруч. Ти робиш самостійно. А вже темп – це індивідуально.

– Чи є у Ваших книжках рецепти з дитинства?

– Є. Як мінімум один – тертий пиріг з абрикосами. Це рецепт, якого мене навчила мама. Взагалі я дуже рано почала готувати – приблизно в сім років.

– У Вашій родині була традиція готувати разом?

– Так. Не скажу, що в нас була традиція готувати разом у певний день, та ми дітьми любили допомагати на кухні, а підготовка до свят нас особливо об’єднувала. Мама була з тих, які не закривають кухню від дітей. Пам’ятаю, як вона замішувала дріжджове тісто, і ми разом пекли багато штруделів або булочок, давала нам до школи, і ми ще друзів пригощали. А іноді навіть не хотілося йти спати, бо хотілося ще трохи побути разом. Мені здається, що сучасні батьки втрачають багато, намагаючись відгородити дитину від відповідальності чи хатньої роботи. Якось спілкувалася з підлітком, який сказав, що найбільше йому сподобався табір, де він був волонтером, тобто не його розважали, а він робив щось для інших.

АМЕРИКА: ПЛАНУВАЛА НА РІК, А ЗАЛИШИЛАСЯ НА ДЕСЯТЬ

– Наталіє, а як Ви опинилися в Америці?

– Я мала можливість виїхати до США на постійне місце проживання. Але на той момент зовсім не була налаштована залишитися. У Києві було своє життя, робота, заняття з дітьми. Тому для себе вирішила: поїду на рік, спробую, а там буде видно. Першим містом став Сакраменто, де жив мій брат. Там було багато вихідців з України та інших країн колишнього Радянського Союзу, і це полегшило мою адаптацію. Досить швидко з’явилося коло знайомих, а згодом – і перші учні по фортепіано. Незабаром почала і там займатися кулінарією в дитячих садочках та вдома.

– А як Вам давалася англійська?

– В університеті отримала певну базу, але знати мову з підручників і спілкуватися нею щодня – зовсім різні речі. Пам’ятаю кумедну історію з перших тижнів. У мене був бірюзовий велосипед із кошиком. Якось їхала, і хтось на ходу сказав мені: «I like your bike!». Я хотіла сказати: «Мені теж подобається», але англійська спрацювала швидше за мене – і я відповіла: «I love you too!». А потім зрозуміла, що саме сказала (сміється).

Є великий прогрес, але, якщо чесно, з англійською я й досі у процесі.

А ПОТІМ БУВ ЛАС-ВЕГАС…

– А як у Вашому житті з’явився Лас-Вегас?

– Там жили мої друзі, і коли я приїхала до них у гості, познайомилася зі своїм чоловіком – Юрієм ПРОКОПЧИКОМ. Так Лас-Вегас поступово перестав бути для мене просто містом, куди приїхала на декілька днів, і згодом я переїхала туди.

І, якщо вже говорити про Юрія, то без його підтримки мені важко уявити й історію цієї серії. Він вірив у мене і в ці книжки, підтримував мої ідеї й допомагав у їх реалізації. За кожною книжкою стоїть дуже багато

моєї роботи, але поруч із нею – і його підтримка, віра та готовність вкладатися в те, що для мене важливо. Тому я справді відчуваю, що в появі цієї серії є і його великий внесок.

– Для більшості людей Лас-Вегас – це яскраві вивіски, казино й розваги. А яким бачите це місто Ви, коли живете тут щодня?

– Туристична частина справді така, якою її всі уявляють: величезні готелі, казино, вогні, постійний рух. Але коли живеш у Лас-Вегасі, бачиш зовсім інше місто. Основна його частина – це звичайні житлові райони, переважно невисока забудова, школи, парки, магазини, сім’ї, які живуть своїм повсякденним життям.

Ми й самі буваємо в туристичній частині переважно тоді, коли до нас приїжджають гості, й хочеться показати їм Лас-Вегас, або коли з’являється щось нове й цікаве. Наприклад, у Bellagio декілька разів на рік змінюють сезонні інсталяції в ботанічному саду – тоді цікаво приїхати й подивитися.

ІЛЮСТРАЦІЇ У КНИЗІ ОЖИВАЮТЬ

Окремою важливою людиною в історії книжок стала ще одна українка, яка живе у США.

– Як Ви знайшли ілюстраторку?

– Мій улюблений художник – Томас КІНКЕЙД, у картинах якого багато світла, затишку і тепла. Коли я уявляла ілюстрації до книжок, хотіла, щоб від них віяло таким же добром і світлом. На той час я спостерігала за творчістю Анастасії ЖЕЛІК, дружини мого друга дитинства, теж кам’янчанина, до речі. Пам’ятаю, що мене вразив її розпис стін у дитячому садочку. І в момент, коли вже «ніщо не могло зупинити ідею, час якої настав», ми зідзвонилися, я розповіла про задумане, сказала, що хочу сім’ю ведмедиків, і надіслала рецепт. Уже перші ілюстрації – то була любов. Здавалося, Настя відчувала з пів слова. І так сторіночка за сторіночкою з’явилися чотири книжечки. Радію нашому тандему.

– Як побудована книжка?

– В основі книжки – рецепти: ліворуч подані інгредієнти, праворуч – процес приготування. Але навколо них вибудовується значно більше: великі сюжетні ілюстрації, які можна розглядати, обговорювати, є теми для розмов, цікаві завдання (лабіринти, знайди пару чи відмінності…). В українському виданні є також вірші й загадки педагогині та поетеси з Бердичева Наталії МАРИНЯК – вони дуже органічно доповнили серію.

Це не просто збірка рецептів і завдань, а простір, у якому одна тема може проживатися дитиною по-різному. Ця серія для батьків із дітьми, створена для проведення часу разом, для проживання сезону сімʼєю, вона надихає на спільну творчість.

– Пані Наталіє, чи обов’язково готувати з дитиною щодня?

– Ні! Навіть не радила б починати з «тепер ми щодня разом готуємо». Для когось це може перетворитися на примус. Найкраще – раз на місяць, раз на тиждень, але зробити так, щоб вам було добре разом. І дуже важливо зупинитися там, де ще хочеться продовжувати. Трошки менше, ніж хочеться. Тоді наступного разу дитина захоче ще.

І ЗНОВУ – ДО КАМ’ЯНЦЯ

Попри тисячі кілометрів, рідне місто виявилося зовсім поруч – у пам’яті, рецептах, родинних історіях і тепер уже в надрукованих книжках.

– Що для Вас означає, що «Розвивайся смачно» друкується саме в Кам’янці?

– Надзвичайно приємне усвідомлення, в ньому є щось більше, дещо патріотичне. І для мене це особливе відчуття – ніби частинка мене повернулася додому.

– Які головні життєві уроки Ви закладаєте в ці кулінарні книжки, крім самих рецептів?

– Мабуть, насамперед – це жити усвідомлено і з вдячністю: помічати, що відбувається навколо і всередині нас, прислухатися до своїх відчуттів, дивуватися тому, наскільки прекрасно ми створені. Через усю серію проходить і тема росту. Як маленьке зернятко потребує часу й турботи, так і наші вміння розвиваються поступово – завдяки практиці, підтримці та власним зусиллям. І як же важливо дати дитині відчути: «Я можу! У мене виходить!». А ще мені хочеться, щоб діти відчули смак творчості (й не лише кулінарної!). Бо творити можна не тільки на кухні. Ми творимо традиції, спогади, світ навколо себе і, зрештою, власне життя.

Сюзанна СИРОТЮК.- Пам’ятаю, – продовжує Наталія ПРОКОПЧИК, – як в університеті планувалася чергова конференція. Підходить подруга і каже: «Наташо, погоджуйся!». Навіть не розуміла, на що саме. Виявилося, що погодилася взяти участь у майстеркласі з евритмії (для конференції), репетиції якого проводилися на базі вальдорфського садочка. Нам зробили екскурсію. І я просто запитала: «А можна до вас на практику?». А після практики запитала: «Можна у вас працювати?». Перейшла на індивідуальний графік навчання і почала працювати у вальдорфському садочку. Там просто душі не чула. Мені здавалося, що це настільки моє!

КОЛИ КУХНЯ СТАЛА ПЕДАГОГІЧНИМ ІНСТРУМЕНТОМ

– Пані Наталіє, як прийшли саме до кулінарних занять із дітьми?

– Я ж за спеціалізацією сімейна вихователька, гувернерка, і мені завжди цікаво було спробувати себе в цій роботі. У вальдорфському садочку познайомилася з мамою Оленою, яка приводила сина і шукала няню для донечки, якій на той час було рік і 7 місяців. Так почала працювати гувернеркою Станіслави. В якийсь момент я почала супроводжувати дівчинку в центр раннього розвитку «Квітка знань» і чекала, поки вона позаймається. Через деякий час мене «зашкребло», бо я маю освіту, а просто сиджу і очікую Стасю… Взяла блокнот і дала собі відповіді на декілька запитань: «Що вмію? Що подобається і чим хочу займатися?».

Згадалося, як щочетверга ми пекли печиво, і щоразу я відзначала для себе, наскільки ця діяльність подобається дітям. Згадувала себе і наші кулінарні родинні приготування. Як готувала з дітками в сім’ї Стасі… І пішла з ідеєю кулінарних занять до керівництва центру. Вже через два тижні проводила свої перші смачні заняття в цьому ж закладі. Це був цікавий період, і навіть не знаю, хто кого більше навчав: я дітей, чи вони мене. Усвідомила, що важливий процес приготування, а не лише результат. Вчилася відчувати дитячий темп, іти за дітьми, а не тягнути їх у розвиток. Вчилася позбавлятися амбіцій і бажання вразити батьків якимись шедеврами кулінарії та натомість забезпечувати діткам затишний момент творчості… Так поступово кулінарія для мене стала педагогічним інструментом, за допомогою якого ми готували життя.

– Що саме може розвивати дитина на кухні?

– Мені подобається думати про те, що на кухні відбувається з дитиною як з особистістю, а не лише про те, що (наприклад) «приготування їжі вчить дитину рахувати». Кухня – це цілий світ запахів, смаків, текстур, температур, кольорів і звуків. У цій смачній діяльності задіяні всі органи чуттів, і це розвиває уважність до себе і до навколишнього. Дитина починає розуміти, як влаштований світ. Помічає зв’язки: як зерно чи насіння стає борошном, а яблука – пирогом… Їжа перестає з’являтися сама по собі. Дитина починає відчувати час і усвідомлювати, що є речі, які не можеш прискорити, що для смачного результату потрібні час і певні зусилля. А дії мають наслідки. Це і про формування відповідальності… Додали борошно, тісто стало густішим; перетримали печиво в духовці – воно стало сухим чи навіть підгоріло…

На кухні світ не просто в картинках, тут усе реальне. До того ж дитина не просто грається, вона почувається частинкою сім’ї, і внесок її справжнісінький та важливий. І в цій справжності зростає дитяче «Я можу і вмію», які згодом стають впевненістю і в інших сферах життя. Розмова стає природною, не треба видумувати теми, бо спільне приготування з дитиною вже створює відчуття «ми разом» через спільний досвід, сміх, помилки, радість. Так ми показуємо приклад співпраці, вміння домовлятися, розподіляти обов’язки… І дитина розуміє, що великі справи роблять разом. У процесі приготування розвиваються самоконтроль і терпіння: знаєте, як часом важко втриматися, щоб не відкрити духовку раніше, або перестати вимішувати

тісто…

Коли дитина готує з нами разом, їй легше погодитися спробувати щось нове. Пам’ятаю, як ми нарізали з дітьми шматочки гарбуза, і вони під’їли його (добряче дивуючи цим батьків). Та й усвідомлення цінності праці зростає, коли дитина миє, чистить, замішує, розкачує, відщипує, ліпить, прикрашає… І це також про розвиток дрібної моторики, що в свою чергу впливає на розвиток мовлення… А як кухня збагачує словниковий запас! А вміння ухвалювати рішення, що розвиває самостійність мислення… Про можливості кухні можна багато говорити. Це чудовий вид терапії, він повертає в тут і зараз. Кажуть, що саме в моменті «зараз» і можливо почуватися щасливим.

«КУЛІНАРІЯ З ДІТЬМИ АБО ДЕЩО БІЛЬШЕ»

– Коли Ви зрозуміли, що хочете написати книжку?

– Хотілося, щоб справа не зникла після мого від’їзду до Штатів. Тоді постало завдання знайти людей, які б хотіли навчитися проводити такі заняття. Замість інструктажу сказала: «Почекайте, я напишу книжку!». Так з’явилася перша «Кулінарія з дітьми або дещо більше». Вона була для дорослих, які проводять кулінарні заняття з дітьми. Просто сіла і вивантажила туди весь свій досвід: рецепти, віршики, додала фотографії. Але завжди хотіла створити саме дитячу кулінарну книжку. Минуло 10 років, як це стало реальністю.

– «Розвивайся смачно» – це одразу задумувалося як чотири книги?

– Ні. Спочатку мала бути одна велика книжка на 52 рецепти – по одному на кожен тиждень року. Але, коли почали її створювати, захотілося додати ілюстрації, завданнячка, загадки і віршики… Книжка ставала дедалі товстішою. І, звісно, якщо ця книжечка житиме на кухні, й нею користуватимуться діти, вона швидко прийде в непридатність. Тож вирішили розділити на чотири. Так з’явилися «Зима», «Весна», «Літо» й «Осінь».

– Чому саме за сезонами?

– Мабуть, тут далася взнаки і моя любов до музики (усміхається). У Вівальді є свої «Чотири пори року» – тепер і в мене є свої. Але якщо серйозно, то діти надзвичайно уважні до світу: вони помічають перший сніг, калюжі після дощу, маленький паросток навесні, пташку, яка в’є гніздо. Мені хотілося підтримати цю природну дитячу спостережливість і додати до неї трохи усвідомленості. У книжках простежується такий принцип: спочатку помітити щось у світі навколо, а потім продовжити це у спільній творчості. Побачивши пташине гніздо, можна разом приготувати кексики-гніздечка і зробити маленькі яєчка з мастики чи цукерок. Побувати на гарбузовій фермі, перенести ці враження на приготування або творчу активність. І, думаю, вальдорфська педагогіка з її увагою до природного ритму року, сезонних змін теж вплинула на це рішення.

ПРАВИЛО ТРЬОХ «П»

– А як правильно почати готувати з дитиною, якщо раніше цього не робили?

– Я думаю, тут доречним буде правило трьох «П»: плавно, поступово, постійно. Можна почати з того, що ви дозволяєте дитині спостерігати за вами на кухні, бути поряд. Потім додати маленькі посильні доручення (щось помити/насипати/ відміряти/перемішати…). Зазвичай маленькі діти хочуть бути поряд із дорослими на кухні, їм цікаво допомагати… Треба лише впіймати цей момент, підтримати і направити. І тут важливо створити умови, атмосферу, де вам обом добре разом, де ви не контролер, який ще й робить постійні зауваження, а де «ми разом». У книжках серії, до речі, навіть рецепт написаний словами на -мо: «відміряємо, насипаємо, перемішуємо». Вибір правильного рецепту теж важливий (і я рекомендую не перекладати відповідальність вибору на дитину, бо «київський» торт дуже апетитний, а готувати його непросто і можна легко відбити бажання). Можна почати з приготування кексиків. Там усе просто: відміряли сухі інгредієнти, відміряли вологі, з’єднали їх і наповнили форму. Якщо обирати приготування печива, то я б рекомендувала починати з того, яке формують кульками, бо з малою дитиною замісити тісто і потім розкачувати та вирізати трохи складніше. Важливо за цим процесом закріпити емоцію задоволення і радості творчості, щоб хотілося ще.

– А з якого віку можна починати?

– Потихеньку можна навіть із двох років, а іноді й раніше – маленькими кроками. Головне – не знецінювати темп і шлях. Десь доручили дитині покласти лавровий листочок у суп і пораділи разом; потім дитина допомогла просіяти борошно чи розбити яйце… І ось ви вже бачите, як вона самостійно замішує тісто. Будь-яка навичка формується в декілька етапів. Я роблю – ти спостерігаєш. Я роблю – ти допомагаєш. Ми робимо разом. Ти робиш – я поруч. Ти робиш самостійно. А вже темп – це індивідуально.

– Чи є у Ваших книжках рецепти з дитинства?

– Є. Як мінімум один – тертий пиріг з абрикосами. Це рецепт, якого мене навчила мама. Взагалі я дуже рано почала готувати – приблизно в сім років.

– У Вашій родині була традиція готувати разом?

– Так. Не скажу, що в нас була традиція готувати разом у певний день, та ми дітьми любили допомагати на кухні, а підготовка до свят нас особливо об’єднувала. Мама була з тих, які не закривають кухню від дітей. Пам’ятаю, як вона замішувала дріжджове тісто, і ми разом пекли багато штруделів або булочок, давала нам до школи, і ми ще друзів пригощали. А іноді навіть не хотілося йти спати, бо хотілося ще трохи побути разом. Мені здається, що сучасні батьки втрачають багато, намагаючись відгородити дитину від відповідальності чи хатньої роботи. Якось спілкувалася з підлітком, який сказав, що найбільше йому сподобався табір, де він був волонтером, тобто не його розважали, а він робив щось для інших.

АМЕРИКА: ПЛАНУВАЛА НА РІК, А ЗАЛИШИЛАСЯ НА ДЕСЯТЬ

– Наталіє, а як Ви опинилися в Америці?

– Я мала можливість виїхати до США на постійне місце проживання. Але на той момент зовсім не була налаштована залишитися. У Києві було своє життя, робота, заняття з дітьми. Тому для себе вирішила: поїду на рік, спробую, а там буде видно. Першим містом став Сакраменто, де жив мій брат. Там було багато вихідців з України та інших країн колишнього Радянського Союзу, і це полегшило мою адаптацію. Досить швидко з’явилося коло знайомих, а згодом – і перші учні по фортепіано. Незабаром почала і там займатися кулінарією в дитячих садочках та вдома.

– А як Вам давалася англійська?

– В університеті отримала певну базу, але знати мову з підручників і спілкуватися нею щодня – зовсім різні речі. Пам’ятаю кумедну історію з перших тижнів. У мене був бірюзовий велосипед із кошиком. Якось їхала, і хтось на ходу сказав мені: «I like your bike!». Я хотіла сказати: «Мені теж подобається», але англійська спрацювала швидше за мене – і я відповіла: «I love you too!». А потім зрозуміла, що саме сказала (сміється).

Є великий прогрес, але, якщо чесно, з англійською я й досі у процесі.

А ПОТІМ БУВ ЛАС-ВЕГАС…

– А як у Вашому житті з’явився Лас-Вегас?

– Там жили мої друзі, і коли я приїхала до них у гості, познайомилася зі своїм чоловіком – Юрієм ПРОКОПЧИКОМ. Так Лас-Вегас поступово перестав бути для мене просто містом, куди приїхала на декілька днів, і згодом я переїхала туди.

І, якщо вже говорити про Юрія, то без його підтримки мені важко уявити й історію цієї серії. Він вірив у мене і в ці книжки, підтримував мої ідеї й допомагав у їх реалізації. За кожною книжкою стоїть дуже багато

моєї роботи, але поруч із нею – і його підтримка, віра та готовність вкладатися в те, що для мене важливо. Тому я справді відчуваю, що в появі цієї серії є і його великий внесок.

– Для більшості людей Лас-Вегас – це яскраві вивіски, казино й розваги. А яким бачите це місто Ви, коли живете тут щодня?

– Туристична частина справді така, якою її всі уявляють: величезні готелі, казино, вогні, постійний рух. Але коли живеш у Лас-Вегасі, бачиш зовсім інше місто. Основна його частина – це звичайні житлові райони, переважно невисока забудова, школи, парки, магазини, сім’ї, які живуть своїм повсякденним життям.

Ми й самі буваємо в туристичній частині переважно тоді, коли до нас приїжджають гості, й хочеться показати їм Лас-Вегас, або коли з’являється щось нове й цікаве. Наприклад, у Bellagio декілька разів на рік змінюють сезонні інсталяції в ботанічному саду – тоді цікаво приїхати й подивитися.

ІЛЮСТРАЦІЇ У КНИЗІ ОЖИВАЮТЬ

Окремою важливою людиною в історії книжок стала ще одна українка, яка живе у США.

– Як Ви знайшли ілюстраторку?

– Мій улюблений художник – Томас КІНКЕЙД, у картинах якого багато світла, затишку і тепла. Коли я уявляла ілюстрації до книжок, хотіла, щоб від них віяло таким же добром і світлом. На той час я спостерігала за творчістю Анастасії ЖЕЛІК, дружини мого друга дитинства, теж кам’янчанина, до речі. Пам’ятаю, що мене вразив її розпис стін у дитячому садочку. І в момент, коли вже «ніщо не могло зупинити ідею, час якої настав», ми зідзвонилися, я розповіла про задумане, сказала, що хочу сім’ю ведмедиків, і надіслала рецепт. Уже перші ілюстрації – то була любов. Здавалося, Настя відчувала з пів слова. І так сторіночка за сторіночкою з’явилися чотири книжечки. Радію нашому тандему.

– Як побудована книжка?

– В основі книжки – рецепти: ліворуч подані інгредієнти, праворуч – процес приготування. Але навколо них вибудовується значно більше: великі сюжетні ілюстрації, які можна розглядати, обговорювати, є теми для розмов, цікаві завдання (лабіринти, знайди пару чи відмінності…). В українському виданні є також вірші й загадки педагогині та поетеси з Бердичева Наталії МАРИНЯК – вони дуже органічно доповнили серію.

Це не просто збірка рецептів і завдань, а простір, у якому одна тема може проживатися дитиною по-різному. Ця серія для батьків із дітьми, створена для проведення часу разом, для проживання сезону сімʼєю, вона надихає на спільну творчість.

– Пані Наталіє, чи обов’язково готувати з дитиною щодня?

– Ні! Навіть не радила б починати з «тепер ми щодня разом готуємо». Для когось це може перетворитися на примус. Найкраще – раз на місяць, раз на тиждень, але зробити так, щоб вам було добре разом. І дуже важливо зупинитися там, де ще хочеться продовжувати. Трошки менше, ніж хочеться. Тоді наступного разу дитина захоче ще.

І ЗНОВУ – ДО КАМ’ЯНЦЯ

Попри тисячі кілометрів, рідне місто виявилося зовсім поруч – у пам’яті, рецептах, родинних історіях і тепер уже в надрукованих книжках.

– Що для Вас означає, що «Розвивайся смачно» друкується саме в Кам’янці?

– Надзвичайно приємне усвідомлення, в ньому є щось більше, дещо патріотичне. І для мене це особливе відчуття – ніби частинка мене повернулася додому.

– Які головні життєві уроки Ви закладаєте в ці кулінарні книжки, крім самих рецептів?

– Мабуть, насамперед – це жити усвідомлено і з вдячністю: помічати, що відбувається навколо і всередині нас, прислухатися до своїх відчуттів, дивуватися тому, наскільки прекрасно ми створені. Через усю серію проходить і тема росту. Як маленьке зернятко потребує часу й турботи, так і наші вміння розвиваються поступово – завдяки практиці, підтримці та власним зусиллям. І як же важливо дати дитині відчути: «Я можу! У мене виходить!». А ще мені хочеться, щоб діти відчули смак творчості (й не лише кулінарної!). Бо творити можна не тільки на кухні. Ми творимо традиції, спогади, світ навколо себе і, зрештою, власне життя.

Сюзанна СИРОТЮК.