ТРИМОР’Я НЕ АЛЬТЕРНАТИВА, АЛЕ МОЖЛИВІСТЬ

Літо видається для нашої країни насиченим на налагодження міжнародних зв’язків. Увага громадськості була прикута насамперед до процесу отримання Україною статусу кандидата на вступ до ЄС. Але 20-21 червня сталася ще одна цікава подія – президент України Володимир Зеленський узяв участь у ризькому саміті Ініціативи трьох морів, де нам надали статус партнера-учасника, хоч і не зробили повноцінним членом об’єднання. «Подолянин» вирішив розібратися в тому, що це за союз, та яке місце в ньому зай­матиме Україна. Допомогли нам у цьому експерти Валерій КЛОЧОК і Сергій ГЕРАСИМЧУК.

ІЗ ЧИМ МИ МАЄМО СПРАВУ?

Ініціатива трьох морів, або Тримор’я, та її користь для України обговорюються у віт­чизняних ЗМІ не так часто, як ЄС чи НАТО. Недивно. Оскільки все було започатковано недавно – 2015 року. На додачу ще й ініціатива виходила не від лідерів «Великої сімки», а від президентів Польщі Анджея Дуди та Хорватії Колінди Грабар-Китарович.
Наступного року, на першому саміті, що проводився в хорватському Дубровніку (наразі їх відбулося сім), усе подавалось як ідея створення партнерського блоку від Балтійського до Чорного та Адріатичного морів задля поглиблен­ня інтеграції країн Центральної та Східної Європи. Долучити­ся туди пропонували й Україні, і не на правах «парт­нера-учас­ника», а пов­ноцінного члена нового союзу. Проте українсь­ка влада 2016-го на пропозицію не відповіла.

Зате долучилися 12 країн-­членів ЄС: Австрія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Хорватія та Чехія. Тоді ж основний акцент Ініціативи вирішено було зробити на розвиток спільних інфраструктурних проєктів.

Тепер, коли ми чинимо опір повномасштабному вторгненню рф, співпраця в напрям­ку розвитку інфраструктури є особливо важливою для Украї­ни. На цьому в своїй промові перед учасниками саміту в Ризі наголосив і Володимир Зеленський, який не поїхав до латвійської столиці, але поспілкувався із представниками інших країн за допомогою відеозв’язку:

– Тримор’ю судилося стати ефек­тивним тилом для будь-якої країни нашого регіону, якщо і їй, не дай Боже, загрожуватиме росія. Коли приходить ворог, усе має значення: дороги, залізниця, порти, енергосистема, швидкість на кордонах, навіть звичка працю­вати разом. Ось чому наш обов’язок – поглиблювати всі зв’яз­ки в цьому просторі. Саме ці зв’язки – це наша безпека зрештою.

ДБАТИ ТРЕБА ПРО БЕЗПЕКУ, А НЕ ГРОШІ

Аби детальніше розібратися з тим, що ж таке Тримор’я, і які в нього перспективи, ми звернулися до політичного та еконо­мічного експерта, голови БФ «Но­ва дорога» Валерія КЛОЧКА.

– Пане Валерію, ідея створення Ініціативи виходила від Польщі та Хорватії. Чому саме ці країни виявилися зацікав­леними в появі такого об’єднання?
– Я поєдную та підтримую створення різного типу союзів, але гадаю, що не варто прив’я­зуватися до країн. Наприклад, недавно в промові Бориса Джонсона йшлося про співпрацю Украї­ни, Британії, Польщі та країн Балтії, але якщо говорити про час до початку вторгнення, то тоді йшлося про партнерство всіх країн, які розташовані між Балтійським і Чорним морями, а також Туреч­чину. А це ж класичний Балто-­Чорноморський союз (за угодою 1919 року, до нього входили Польща, Україна, Фінляндія, Есто­нія, Латвія та Литва. – Прим. ред.), ідея якого бере початок ще з кінця ХІХ ст.
Так, поява ідеї Тримор’я йшла від Польщі, але такі проєкти від них також не нові. У 20-х роках минулого століття концепцію Міжмор’я відстоював польський маршал Юзеф Пілсудський. Підтримували її і в УНР. Але для нас це було не настільки важливо, як для наших сусідів, адже в той момент була велика проблема з Кримом (події після Кримської операції 1918 року, коли контроль над півостровом перейшов спочатку від УНР до німецьких військ, а зго­-дом – до більшовиків. – Прим. ред.).
Щодо місця Хорватії в цьому проєкті, то її інтерес пов’язаний насамперед з Адріатичним морем, – каже Валерій Клочок. – Але, разом із тим, усі країни дещо дотичні до нього. Тут діє правило «хто перший встав, того і капці», що логічно, оскільки «чому б не очолити такий процес?».

Проте співрозмовник дещо скептично ставиться до майбутнього Тримор’я. За словами Валерія Клочка, в сучасних реаліях це політичне утворення має великий недолік:
– Ініціатива трьох морів – це швидше про економіку, але її проєкти, попри гучні назви, все ще не отримали розвитку. До того ж у ній відсутня безпекова складова, без якої це марна трата часу і нервів. Так, ми маємо успішний приклад ЄС. Це економічний союз, але він утворений за зразком 50-х рр. ХХ ст., коли з’явилася «Європейська спільнота з вугілля та сталі». Тоді говорили про конкуренцію, а ініціатори Тримор’я – про об’єднання виробничих потужностей. Але нині час диктує інші правила.

– А як усе потрібно переформатувати, аби з’явилася перспектива?
– Я б краще повертався до Балто-­Чорноморського союзу, але з домінуванням у ньому Великобританії. Оскільки вона і у військовому плані, і в фінансовому дуже потужна. «Туманний альбіон» має хорошу історію: непогані стратегічні плани та дії за часів правління Вінстона Черчилля. Наприклад, британці недарма вважають, що Другу світову війну виграли вони. Кажуть: «Це ми, бо якби не ми, то не було б лендлізу», і це певною мірою правда. Так, применшувати значення США не можна, але ж Великобританія потім сплачувала за цю допомогу «живими грішми» ще протягом наступних 60 років.

Аби втілити таку ідею, спів­праця має містити і оборонну безпекову складову. Адже російсько-українська наша війна показала, що просто економічні союзи втрачають сенс. Тому, на думку експерта, учасникам об’єднання потрібно обмінюватися знаннями у сфері оборонної промисловості:
– Я не є фахівцем із військової справи, але вважаю, що важливіший не сам факт виготовлення зброї, а наявність технології її створення. В Україні є те, що нині активно працює, – ПТРК «Стугна-М». Але через невідомі причини ми не зробили її виробництво надпотужним.
Якщо ж говорити про росію, то вона має дуже серйозні проблеми щодо створення високоточної зброї. Ті зразки, які вони розробили, перебувають на етапі прототипів. Україна в цій частині більш успішна.

– Тобто, аби такі ініціативи існували, потрібно налагоджувати співробітництво на зразок України та Польщі, які недавно підписали великий контракт на постачання нам зброї, а також домовилися налагодити її спільне виробництво?
– Так, але, крім цього, потрібен консенсус і розуміння, що нас будуть підтримувати країни НАТО, бо, якщо ми говоримо про Балто-Чорноморський союз, то це утворення «аля» НАТО.
Деякі країни, які можуть до нього ввійти, – члени альянсу, інші – ні. І поява такого нового утворення змінила б політичний дискурс у світі. Тому треба знайти відповідний консенсус із керівництвом Північноатлантичного альянсу й домовитися про те, щоб вони дали добро на виробництво зброї та поширення технологій у військовій галузі.

БУДЕМО БУДУВАТИ ШЛЯХИ ТА ВЧИТИ ІНШИХ

Чи набуде Тримор’я обороноздатності, побачимо згодом. А поки переходимо до обговорення місця України в цьому політичному утворенні. Про це спілкуємося з директором програми Регіональних ініціатив і сусідства Ради зовнішньої політики «Українська призма» Сер­гієм ГЕРАСИМЧУКОМ.

– Пане Сергію, свого часу керівництво нашої держави вирішило не доєднуватися до Ініціативи. Чому?
– Я вважаю, що існувало декілька причин. По-перше, тоді було важко оцінити перспективи Тримор’я. Оскільки, попри бажання Колінди Грабар-Китарович і Анджея Дуди втілювати спільні проєкти, не було зрозуміло, хто робитиме інвестиції та чиїм коштом усе це буде реалізовано. Тому Україна Ініціа­тиву трьох морів сприйняла як дуже ефемерний проєкт.
По-друге, в президента Польщі були розбіжності з Брюсселем і Берліном. Натомість наша держава розглядала європейську інтеграцію й відносини з Єврокомісією та німецьким канцлером Ангелою Меркель як пріоритетні. До того ж ми залежали від позиції Німеччини і в мінському переговорному процесі. А оскільки в Німеччини та Польщі відносини були натягнутими, перші розглядали ініціативу пана Дуди як новий регіональний альянс, що має на меті розколоти ЄС та об’єднати «нові держави Євросоюзу». І ось, озираючись на це, українська влада намагалася уникнути звинувачень у цьому.
Згодом ситуація вирівнялася. Уже починаючи із саміту в Бухаресті (третій із семи, що відбувся у вересні 2018-го. – Прим. ред.), Німеччина представлена в Тримор’ї на рівні президента або очільника МЗС, також вона отримала статус країни-спостерігача. Але, коли нас запрошували, цього ще не було.

Проте експерт додає, що керів­ництво нашої країни «тримало руку на пульсі» та згодом намагалося вступити в об’єднання:
– Насправді Україна досить швидко зрозуміла, що ця ініціати­ва є перспективною, і ми дуже хотіли взяти участь у другому саміті у Варшаві. Тим більше, що в той момент у польській столиці перебу­вав і Дональд Трамп. Тож тодішній президент України Петро Порошен­ко дуже хотів там бути. Але йому від­мовили.
У Бухаресті держави-учасниці оголосили про створення власного інвестиційного фонду, який фінансується з бюджетів членів. Ідеться про сотні мільйонів доларів, але потреби на реалізацію проєктів дуже високі. Десь до трильйона доларів, аби втілити всі ініціативи в життя.
У Румунії також започаткували бізнесфорум Тримор’я, і потрібно віддати належне стороні, яка приймала, – вона пропонувала Україні долучитися. Зокрема, профільному віцепрем’єру, але з невідомих мені причин він не був присутнім. Там був лише наш посол у Румунії Олександр Баньков, який нині є державним секретарем МЗС України.

– Те, що нас запрошували на перший саміт, а згодом розглядали хіба як країну, з якою можна співпрацювати, – реакція на небажання української влади підтримати Ініціативу одразу чи оцінка спроможностей Украї­ни?
– Це, насамперед, поява нового неписаного правила: починаючи із зустрічі у Варшаві, до Тримор’я входять лише держави-члени ЄС. Можливо, в майбутньому це обмеження буде скасоване, але тепер ситуація виглядає саме так. Наразі Україна є партнером-учасником Ініціативи, що можна прирівняти до кандидатства.

– Що цей статус може дати нам у практичному сенсі?
– Можна говорити про великі наміри. Флагманським є планований автотранспортний маршрут «Via Carpathia» – сполучення міжкар­патським трактом півночі та півдня Європи. Це великий інфраструктурний проєкт, який сьогодні для України стає ще актуальнішим, адже в умовах війни може дати можливість для транспортування наших товарів до Європи. А також може допомогти покращити й українську інфраструктуру в точках, де пролягатиме цей шлях.
Під час формування маршруту була ідея, щоб його частина пролягала через територію України, адже в цьому є вигода – шлях через нашу країну був би коротшим. Проте нині актуальність цього питання знизилася, адже інвестиційна привабливість держави, на території якої триває війна, неодмінно зменшується.
Другий проєкт, вартий уваги, – залізниця «Rail-2-Sea», яка має сполучати польський Гданськ із румунською Констанцою. На саміті в Бухаресті йшлося про те, що це матиме подвійне призначення: насамперед – транспортне, але також може слугувати й інструментом для швидкого перекидання військ. Додаткової актуальності цьому надає той факт, що країни Тримор’я фактично є східним флангом НАТО. Також президент Польщі неоднора­зово казав про можливість створення окремої гілки цього потоку – до Одеси.
Третій корисний для нас аспект – енергетична безпека. Зокрема, сьогодні починає працювати газовий інтерконектор між Польщею та Литвою. Він забезпечує поставки газу з півночі на польський ринок, ­а через інші інтерконектори може допомогти Україні в процесі диверсифікації джерел постачання газу.

Також експерт зазначає, що така співпраця має майбутнє і є ефективною не лише для нас, оскільки існують галузі, в яких Україна може повчити й міжнародних партнерів:
– Крім транспортної та енергетичної сфер, Україна має високу вартість ще й у діджиталізації. Ми досить непогано просунулися цим шляхом і маємо проєкти, що ви­переджають наших сусідів з ЄС. Наприклад, Естонія зі своїм елект­ронним громадянством є зразком для інших. Але вони зізнаються, що це було заточено під роботу на комп’ютері, а Україна зі своєю «Дією» оптимізувала ці функції під смартфон. І самі естонці кажуть, що це заслуговує на поширення.
Інший момент – безпековий. Ми вже давно стаємо об’єктом кібер­атак із боку рф і навчилися з ними боротися. У цьому контексті Україна може ділитися досвідом з іншими, як працювати над кібербезпекою у великих проєктах і втілювати їх навіть з урахуванням російських хакерських атак.

Олександр ЩЕРБАТИХ.