«ОДНОГО РАЗУ В ІСТОРИЧНОМУ МУЗЕЇ»

Восени 2024 року у видавництві «Абетка» побачила світ книга «Одного разу в історичному музеї». Її авторка – краєзнавиця Валентина ВОЛКОВА, кам’янчанка в четвертому поколінні. Ця книга – про наше місто, заколисане легендами, про минулі Славу та Велич, про Стару, як земля, фортецю і музей – найстаріший в Україні, в якому і розгортаються події оповідань, пов’язаних між собою темою та часом (межа 90-х років – 2000-і роки). Дев’ять оповідань, дев’ять цікавих персонажів і фортеця – персонаж десятий.
У дні відкриття туристичного сезону в Кам’янці-Подільському пропонуємо читачам «ПОДОЛЯНИНА» ознайомитися з одним із оповідань книги.

Призабув уже Кам’янець, як був губернським і навіть обласним містом. Наразі це колоритна глибинка, заколисана легендами про минулі Велич і Славу. Гордість містечка – історичний музей та його креативні працівники.

Кажуть, що в музеї працюють фанатики або дурні. Бо ніхто, крім дурнів, не гарував би тут за ці гроші. А фанатики, люди з ідеями, готові трудитись «за так» – на голому майже ентузіазмі.

Якось раз у місцевій газеті було вміщено інтерв’ю з директором музею Стригуном під курйозною назвою «Другий в Європі». Над музеєм не посміявся тільки ледачий.
– Нехай, значить, Лувр або Прадо сперечаються за першість в Європі. Наш музей – другий. І третього не дано.
Туристичний сезон у музеї зветься «жнивами».

***

Хороший липневий ранок… Туристи клубочаться на майдані.
Черговий відчиняє фортечну браму – юрба штурмом бере музейну касу.
Їм назустріч виступають екскурсоводи, науковці, заввідділу. Ба навіть сам директор Георгій Миколайович Стригун, якого підлеглі шанували й боялися до заїкання.
По обіді потік спадав. Лише туристи-одинаки плинули до останнього дзвоника. Будь їхня воля – тинялися б й уночі фортецею.
Археолог Єва Польських, мале дівча з ясно-синіми очима, спираючись на стовбур старезної липи, провертала третю екскурсію поспіль. Сказати, що вона втомилася, нічого не сказати. Вона просто падала з ніг, відчуваючи себе автоматичною лялькою, в котрої скінчився завод.
Туристи індиферентно слухали її.
Здіймаючи вітер дужими крилами, на траву зринули дві сиві горлички; заворкотали під ногами сердито.
Жалісна жіночка в сонцезахисних окулярах розкрила ридикюль у пошуках їстівного.
– Чоловіче добрий! – звернулась до симпатичного блондина в червоній безрукавці, – Ви щось жуєте? Сплюньте пташкам!
– Таблетку жую, – скривився той. – Трохи не в формі.
– Вчора славно, мабуть, погуляли?
– Славно, ох, славно! Спочатку – в кафе, потім – на турбазі. А оковита тут міцна, як сама Україна!
Група збадьорилась – атмосфера потеплішала.
Єва відірвалась від споглядання напівзруйнованого парапету башти Рожанки, й деякі роздуми відобразились на приязнім її личку.
Туристів мало цікавлять проблеми екскурсовода. Їм давай празника, емоцій, розваг. І вони їх отримають.
– Вперед! – скомандувала собі рішуче.
Відклеїлась від дерева.
– Плечі розправлені! Волосся вимпелом віє на вітру! Мо-ло-дець!
Нехитра афірмація повернула сили, включилося друге дихання. Туристи ледь встигали за талановитою дівчиною, яка спурхнула на верхній ярус сторожової башти, ледь торкаючись поручнів.
Перед ними на скелястому острові розкинулося Старе місто, навколо якого змією повивався Смотрич.
Бозна-коли вода в річці була такою ясною, що в неї можна було дивитись, як у дзеркало. Звідти й назва ріки Смотрич.
Середньовічний Кам’янець був останнім окопом цивілізації.
З Дикого Поля сюди продирались татари, передвісники війни. Зголоднілими вовками спостерігали за маєтним, ситим містом, захищеним мурами та жовнірами. Шматували слабо укріплені околиці, села. Полонили шляхту на викуп, дівчат – у гареми, хлопців – в яничари. За що їх прозивали «людоловами».
У межах міста фортеця жила автономним життям. Тут стьобали одяг, чинили зброю, варили «рідкий хліб» – ячмінне пиво в броварні.
Побутувало навіть прислів’я: «Добре пиво – добрий гарнізон».
Туристи звеселішали – екскурсовод владував хистом посилювати образ. Симпатичний блондин вручив Єві ромашку на довгому стеблі, зірвану в квітнику біля пристінного корпусу.
– Спеціалізуємось на Середньовіччі?
– Археолог! – усміхнулась, кинувши погляд через плече.
Побачене сподобалось: підборіддя говорило про характер, очі – про розум. Звали б його Адамом, одразу пішла під вінець.
У піднесеному настрої влилася у прохолоду робочої кімнати, де за дубовим столом часів першого директора музею перебувала завідувачка відділу Антоніна Гармаш.
За відданість високим ідеалам і потужність у тілі до Антоніни Гаврилівни вчепилось прізвисько «Червона хустина» (на честь радянських пролетарок, котрі носили підхожий головний убір).
Навпроти неї, на стільці зі шкіряною високою спинкою, сидів музейний художник Андрій Донець. Не сидів, а маявся всією фігурою.
Обличчя в нього нервове, кістки рук – худі. Волосся в мальовничім безладі спадає на чоло.
– Привіт, з ким не бачилася! – зраділа Єва.
Художник зірвався зі стільця.

– Як ся маєш? Як ся спалось? – смачно поцілував її в губи.
Дівчина зашарілась, розсердившись сама на себе. Як усі рудоволосі, червоніла скрізь і всюди.
– Андре! – крутонула на пальці бурштиновий кулон. – В археологію ідола привезли. Антропоморфного! Анотацію напишеш? – підняла очі, схвильована й повна підйому.
Донець служив у музеї на пів ставки: малював схеми, плакати, писав етикетаж, оголошення, розвішував картини. Тому був потрібен:
– Усім! Тут! Зараз! І негайно!
Гармаш відмахнулась від дівчини, як від тої настирної мухи, що в повітрі літала туди й сюди.

– Твій антропоморфний ідол, Польських, – рознеслося зміїне її сичання, – тисячу років лежав у землі… без анотації! Простоїть без неї ще тиждень. А в нас творча робота вимальовується, відповідальна навіть. Пересувну виставку до початку Вітчизняної клепаємо!
Андрій смутно посміхнувся, розвів руками. Мовляв, радий допомогти, але… Єва примружилась.
– Ля-ля-ля! – проспівала солоденько. – Ті самі чорно-білі фото, документи, що в експозиції, то й на виставці… І це в нас творчою роботою зветься… відповідальною навіть!
Рухи стали розкутими. Поставила ромашку в вузьку вазу на один бутон. Озирнула з гордістю стіл – втішилася. Однотумбові в усіх, у неї він двотумбовий. Дістала з шухляди потертий зошит із написом «Щоденник» і хитнулася на задніх ніжках стільця. Відхилившись до критичної точки, той із шумом убув на підлогу.
У Гармаш характер не цукор. Рухнула грізно бровою й розродилась довжелезною тирадою, суть якої зводилася до того, що одна некультурна особа шкодить робочому процесу: гакає, тарахкає, ще й сама з собою бесідує. І ця особа – Єва Польських. Ось хто!

Дівчина спалахнула. Ще трохи – з неї іскри посипляться. Це вона некультурна особа? Та її бабця покійна в інституті шляхетних дівиць навчалася. А вона сама – в Київському університеті. Це вам не хухри-мухри! Не Кам’янецький педагогічний інститут! А на День музею, до речі, грамоту отримала.
Великим пальцем ткнула за спину.
– Во!
– Ха-ха! – прокоментувала Антоніна Гаврилівна. Стала б вона грамотами стінки в робочій кімнаті обвішувати, у клозеті процес завершувала.
Під час роботи в музеї подибувалось їй чимало рудих дівуль, готових улаштувати цирк на голім місці. І що? Та нічого, як є нічого.
Люди зникають і з’являються, ніби нізвідки. А вона при портфелі. Квітне й пахне, як кажуть у народі! І дуже не любить, коли грають проти.
Донець із живим інтересом спостерігав за дискусією. Мадам «Червона хустина» – запекла й сувора. Втім гудзики на кофтинці дрижать, два розстебнуті. Не відкидає, значить, мадам тих маненьких радощів, що надсилає життя.
А Єва, Єва – чудне створіннячко. Лише очі, рот і гарячий норов. І колір волосся приємний, рудявий. Рудяві – вони йоржисті, так просто не здаються!
Узагалі жіночий колектив, як водойма з крокодилами. Немає нічого спокійнішого, кажуть аборигени, доки хтось першим не завдасть удару. Малював химер із жіночими лицями, а думками був ген-ген далеко.
У Донця багато ідей і задумів – жодне не здійснилось. Допоки!
Місяця не залишилося до вступних іспитів у художнє училище імені Івана Труша у Львові, куди вступав й не проходив два роки.
Вступав і не проходив. Тепер буде все інакше. На що вказують карти Таро, різні знаки, яким надавав символічного значення.

Плентається якось він із «синьої далечіні» вранці додому. Бач, на узбіччі папірець красивого зеленуватого кольору зіжмаканий. На обрії дрібненька бабуня в помаранчевій робі оперлася на мітлу, в три рази більшу від себе. Крок до папірця. Бабця туди ж.
Мітла – в повітрі. Він рухливіший!
50 доларів! Чим не знак? Не сигнал йому зверху?
Двері відчинилися на сантиметр.
– Там пошта прийшла… Її до вас, чи в бібліотеку відразу?
З-під густої гривки блимнули веселі очиці.

Єва витягнула з газетної купи журнал «Пам’ятки України». Пробіглася по змісту й затримала подих. Прочитала текст раз, глянула вдруге. Підкреслила декілька абзаців червоним олівцем зі словами:
– Читайте, цікаво! – поклала журнал на стіл Гармаш.
Донець підлетів на стільці, як на розпеченому вугіллі.
– Про що пишуть? – цікавиться він. – Про любов, певне, пишуть? Гармаш закинула на потилицю руки.

– В історичнім журналі? А чував наш допитливий хлопчик про таку дивовижу, як Бурштинова комора? Під час війни фашисти вивезли її з Царського Села під Ленінградом до Німеччини. Так ось автор стверджує, що у вересні 1943 року ящики з бурштиновим панно, а також скрині з 835 малярськими роботами та 222 іконами прибули, – ефектно понизила голос, – у кам’янецьку фортецю, що було зафіксоване в документах. Супроводжувала скарб Поліна Кульженко, дружина знаного свого часу мистецтвознавця.

Андрій, впираючись руками у віконну раму, вдивлявся в щось знайоме тільки йому. Перевів погляд на нове місце. Напружився.
– З якою метою?
– Правильне запитання, правильна відповідь… Головне тут!
– Асоціативне мислення! – гаркнула Польських.
– Конкретизація причинно-наслідкових зв’язків, – виправила її Антоніна Гаврилівна.
А художник суворо так пригрозив пальцем:
– Ну-ну, Єво! – скорчив строгу гримасу.
– Вантаж під конвоєм, – розтовкмачувала Гармаш, – слідував транзитом Київ – Житомир – Кам’янець – західні кордони. Раптом зупиняються тут. І справді, навіщо?
Єва, як у школі, високо підняла руку.
– Для ремонту… Шлях неблизький, тому вирішили влаштуватися у фортеці, за міськими мурами. Підремонтувалися і двигнули далі.
– Ну, а потім? – Андрій, який готовий був повірити в казки та ангелів, загальмував посеред кімнати. Намагався, щоб голос не видавав зацікавленості.
– Що сталося з бурштиновою коморою потім?
Темне пасмо впало на бліде чоло.
Гармаш розвела руками:
– Сліди загубилися десь у східній Польщі.
Очі художника загорілись провідницьким світлом.
– А що коли колекцію з фортеці нікуди не вивозили? І лежить вона в підземеллі десь у нас під ногами? Як вам така… моя версія?
– Дуже, – підтримала його Гармаш. – І має право на існування. – Навела на нього око поверх окулярів. – Стара фортеця – це море незвіданого.
Звідси чудеса, фантазії, таїни!
– Які чекають свого розкриття! – в голосі художника ще та завзятість. Випнув круте підборіддя. Темне волосся впало на чоло, прикриваючи очі.
– Робота для супермена!
Почувся сміх і тупіт, немов коридором пронеслася череда парнокопитних. Двері штурхнули, вона відкинулася від стіни, й у кімнату ввірвалися подруги Ганя й Валя у спалахах небесно-синього і зеленкуватого.
Живі, тривожні, світловолосі, дівчата здавались сестрами, хоча це було не так. Привіталися в унісон, защебетали кожна про своє.
– Я змерзла, – стрекотіла Ганя, природне життєлюбство якої било через край. – У баштах протяги, в підземеллях сирість. Ніхто не повірить, але я захрипла!
Валя засміялась: в ній було щось не таке, як треба. Сміялась і реготала, знаходячи щось кумедне в речах, зовсім непотішних.
Сиділа нога на ногу, демонструючи гарні босоніжки на білій танкетці.
– А я, – внесла в повселюдний галас і свою лепту, – водила туристів із Краматорська. Заявили мої екскурсанти, що не бояться доторкнутися до матінки-землі. Примостились під галереєю. Стою перед ними, як на подіумі. Добре, що хоч мешти нові наділа!
Побачивши Донця, подруги загорланили разом, не слухаючи одна одну:
– Андрушку! Сонечко! На Північному дворику черешеньки достигають. Візьмемо драбинку… Полізеш на дерево. Ми потримаємо!
Донець застогнав: подібна живість характеру – щось трохи занадто. Подивився на годинник: побігла секундна стрілка.
– Cьогодні працюємо без обіду, чи як?
Завідувачка усувала зі столу товстий талмуд:
– Як можна! Обід – то святе!
– А давайте й винця до канапок купимо! – вкинула пробний шар Валя, в якої на умі одні хихоньки та хахоньки. – Пляшечку-дві «Агдаму», щоб життя таким сумним не здавалося.
– Непогана ідея, – Гармаш не проти. – Нумо!
Дівчата заторохкали долонями, неначе кастаньєтами, заплигали навколо столу.
– Надішлемо ми Донця, щоб купити нам винця!
І засміялись, хоч жарт був із бородою, ще й на довгій гумці.
Не встигли вони покраяти три великі бутерброди з ковбаскою та огірком на дев’ять малих канапок, як із Підзамча прибіг розхристаний художник. Витяг із сумки вино місцевого діла: червоне кріплене, що в народі звалося «чорнилом», та біло-міцне – «біоміцин»…
Обкрутився до стільця і впав, безпорадний.
– Накрився обід наш, колеги! Зі сходу на фортецю хмарою насувається дитяча турбаза «Лісова пісня».
От-от будуть на Турецькому мості.
Роздалися смішки, швидкі репліки хором:
– А хто їх веде? Супроводжує групу хто?
– Жіночка такого ось зросту, – художник зобразив рукою – якого. – Однакова, що вдовж, що вшир… В брилі з маками!
Валя заливисто засміялась:
– Насмішник!

– Тихше! – заспокоїла всіх Ганя, яка виучувала методики і практики міських гідів, у бажанні стати номером один у своєму ремеслі. – Зараз на мості вона зупиняється, щоб розповісти журливу легенду… Хочете розповім вам також? Про Юрася, безталанного сина Богдана Хмельницького, якого турки задушили шовковою мотузкою і скинули в прірву. Час є, – голос задзвенів на високій ноті. – У межах восьми-десяти хвилин! – Атакувала свій бутерброд.
Андрій розкоркував пляшки:
– Потім, усе потім розкажеш, а зараз – винце. Якого дами бажають спочатку сьорбнути? Білого, червоного? – підняв чашку з музейним логотипом.
– За ваше! – цокнувся з Гармашем.
– За нас, – відредагувала та, – за фанатиків музейної справи!
– За музей! – дружно закричали всі, високо здвигаючи чашки.

Більше історій про музей читайте у книзі Валентини Волкової.