ДИТЯЧА МІСЬКА ПОЛІКЛІНІКА

1874 року зі зведенням Новопланівського мосту міська дума здійснювала заходи із забудови новорозпланованих кварталів у межах новозатвердженого плану губернського Кам’янця.

1875 року купець Абрам ФРИНКЕЛЬ переуступив дружині колезького асесора ЛЕВИЦЬКІЙ Ідалії Каспровній земельну ділянку на Новому плані під №21 у 592 кв. сажні: «за одноразовий платіж, 900 карбованців сріблом, утверджений за ним Фринкелем. Указом Подільського губернського управління від 16 травня за №2300, в рахунок яких Фринкель сплатив 90 карбованців, які записані з Думи та приход 18 листопада 1894 року під ст.1569, а Ідалія Левицька внесла в Думу останні 810 карб., а тому земля ця віддається їй, Ідалії Левицькій, у вічне користування та родове користування з тим, що Левицька зобов’язана протягом трьох років вибудувати остаточно будинок з такого матеріалу, який по Височайшому плану в цьому кварталі повинен бути. У протилежному випадку земля ця буде від неї відібрана і повернута у відання міста… термін забудови на даній ділянці рахується від 9 липня 1875 року».

Грунтові води на землях, що розміщувалися в бік Руських фільварків, залягали близько до поверхні, що змушувало забудовників зводити одноповерхові будівлі, а в бік Польських фільварків – глибоке залягання вод, що дозволяло споруджувати великі будівлі. Ідалія Левицька, за прикладом інших власників, яким дано дозвіл на забудову означених кварталів, до 1878 року завершила будівництво одноповерхового з підвальним поверхом будинку, флігелем і дерев’яними господарськими приміщеннями.

Із приходом радянської влади здійснено націоналізацію значної кількості будинків у місті, в тому числі Ідалії Левицької. В її заяві від 16 березня 1922 р. до відділу Управління нерухомим майном при Кам’янецькому комгоспі вказано: «Прошу зареєструвати моє володіння (будинок Петроградська вулиця №45) в число майна, яке повертають власникам у приватну власність. Так як я не маю купчої-крепості (цей документ знаходиться у сина мого, проживаючого в Бесарабії), я представляю перше – план мого будинку, і друге – квитанцію про сплату державного податку на нерухоме майно за 1917 рік по окладному листі №1069».

На початку вересня 1922 р. Ідалія Левицька повторно звернулася в Кам’янецький комгосп із проханням: «признати (будинок) по Петроградській вул. №45 моєю власністю. Документом доказующіе моє право на етот дом, находяться в комхозі… других документов у меня нет».

При цьому в комгосп вона надіслала розписку від 23 вересня 1922 р., в якій зобов’язується тримати будинок у справному стані, а за 33 статтею «Житлового закону» не належала до осіб: «колишніх поліцейських, жандармських службовців, провокаторів, колишніх службовців, ворожих контрреволюційних розвідок, і рівно осіб, признаними ворогами трудящих, та осіб, які придбали домоволодіння після 1 січня 1919 р.».

Таким чином, 29 листопада 1922 р. в посвідченні Управління нерухомого майна при Кам’янецькому відділі комунального господарства: «на підставі примітки 2-ї до ст. 1-ї Жілзакону УССР від 1-го листопада 1921 року повернене Левицькій як приватна власність на підставі представлених нею документів, а саме купчої-крепості 1875 року… платню за денаціоналізацію в сумі 9600 карб. у грошових знаках 1922 року внесені до каси комгоспу під квіток Ч.9666. Гербовий та канцелярський збори (100 карб.) внесені під квіток Ч.9665».

Та на початку 1923 р. для нарахування податку на садибу технік МАНУЇЛОВ на підставі розпорядження Завпродкомгоспу здійснив обстеження та подав рапорт завідуючому У.Н.І. Окркомгоспу, в якому оцінив вартість будівель, а саме будинок під гонтовим дахом 121.67 куб. сажня х 33 карб. = 4015 карб., та флігель під залізною бляхою 45.33 куб. сажня х 33 карб. = 1495. 89 карб. Разом = 5510.00 карб.: «під желізним дахом дом виходить на Резервуарну вулицю і проданий гр.ГЕНДЕЛЬМАНУ, а тому фактично домоволодіння втратило оцінку на вартість».

Раптова перевірка змусила Ідалію Левицьку подати в березні 1923 року заяву такого змісту: «в 1917 році я була власницею будинку з флігелем, оціненим у 5510 карбованців. В 1918 році флігель проданий купцю Гендельману. В теперішньому часі я володію одним будинком. Прошу розпорядження про переоцінку мого одного будинку, враховуючи податки, нараховані в попередній оцінці з двох будинків».

Очікуючи майже три місяці повторної переоцінки, нарешті 8 червня 1923 року той самий технік окркомгоспу Мануїлов склав акт на обстежений будинок заявниці. З’ясовано, що: «домоволодіння складається з будинку з підвальним поверхом, критий гонтом, вимагаючого ремонту… та відповідає 4015 карб. золотом».

Документи прямо не зафіксували, чи здавала протягом 1919–1924 років Ідалія Левицька житло в оренду. Відомо, що після підтвердження власності на будинок, сплати всіх зборів і встановлення справедливості з нарахування податку на будинок на її ім’я виписано повідомлення без зазначення дати видачі, але вказано про негайну явку 13 серпня на 12 годину в Окрмістгосп у справі на її домоволодіння. Та на звороті цього повідомлення здійснено відпис: «Левицька 4 березня 1924 року вже померла. В комгосп по цьому відношенню ніхто не явиться, так як дом залишився безхозний».

Також відомо, що 14 липня 1924 року на основі наказу Окрмістгоспу за №111 від 9 липня 1924 року на будинок Левицької Ідалії комісія у складі представника міськкому ГОРОДЕЦЬКОГО, жилінспекції КОЗЛОВСЬКОГО і Окрмістгоспу техніка ЮЩЕНКА здійснили повторно обміри будинку і прибудов із нарахуванням за 1 куб. сажень уже 47 карб., а за 1 куб. сажень сараю – 10 карб., що склало в сумі 8774 карбованці. Тоді ж в акті вже було вказано, що домоволодіння безхазяйне: «Домовласниця гр.Левицька в березні місяці поточного року вмерла, і в даний час домоволодіння експлуатується жильцями».

Оскільки померла Ідалія Левицька не явилася 13 серпня 1924 року, на 12 годину, в Окрмістгосп, то юрисконсульт ЦЕРМАН склав висновок, а секретар Окрмістгоспу поставив підпис у тому, що: «так як майно вважається безхозним, коли власник невідомий, і в даному випадку воно може бути виморочене на підставі 431-433 статей Громадянського кодексу і постанови ВУЦИКа від 9 грудня 1923 року / С.У.1923 р. №43 ст.553/ Г А Д А Ю: негайно запросити Нарсуд 2-ї ділянки Камокругу та Фінвідділ, чи прийняті заходи про збереження спадкового майна, що залишилось після померлої в березні місяці 1924 року Левицької, і хто є наслідником такого».

Залишається нез’ясованим, хто орендував в Ідалії Левицької кімнати. Більш імовірно, що протягом осені 1924 р. звільнені площі від власниці заселили інші мешканці, а тому в будинку проживали представники союзу «Совработнік», «медсанітар» та «строїтєль». Саме вони були об’єднані в один житловий кооператив «Совработнік» із метою належного догляду за комунальним будинком.

В акті від 30.06.1925 р. на з’ясування щодо проведення капітального ремонту будинку встановлено, що його зношеність складала 20%, а в будинку і флігелях проживали 8 сімей, а саме квартира Шапіро, Векшнейна, Везнесюка, Шемнецького, Цвиліковської, Ковальської, Картузова, Тектелева. Загальна кількість мешканців – 18. Тоді ж нарахована сума комунальної плати на весь будинок. Зокрема ремонт, рента і страховка – 19.77 карб.; двірник – 36 карб.; охоронець – 18 карб.; вивезення нечистот – 36 карб.; вивезення сміття – 24 карб.; % відчислення – 10 карб. 14 коп.; за електричне освітлення вулиці – 19.20 карб.

Станом на 24.06.1930 р., користувачі житлових приміщень власниці будинку покійної Ідалії Левицької були об’єднані в житловий кооператив «Травень».

На плані 1936 року будинок зберігав свій об’єм із часу побудови протягом 1875-1878 рр.

На німецькій аерофотозйомці 1944 року будинок уже зображений Т-подібної форми.

Із розповідей очевидців відомо, що їх допитували в одній із кімнат, а саме на другому поверсі – теперішня зала, тобто в будинку протягом 1941-1944 років розташовувалася воєнна комендатура, проте документів наразі не виявлено.

Оскільки Новопланівський міст був підірваний у перші дні відступу радянських військ, окупаційні війська нацистів використовували теперішню вул.Лесі Українки як одну з головних вулиць, на якій здійснювалося зведення, перебудова і прилаштування будівель для розміщення в них німецько-фашистських структур з управління містом і округою. Припускаємо, що у 1941-1942 рр. здійснено перебудову об’єкта для розміщення німецької комендатури. Типова будівля за таким самим проєктом була збудована в м.Вінниця, де розміщувалася фашистська комендатура.

На плані 1948 року будинок зберігав свій об’єм, як на німецькій аерофотозйомці 1944 року.

Станом на 1967 рік, будівля перебувала у власності Кам’янець-Подільської міської ради. Тоді ж виготовлено креслення поверхів, де зафіксовано перебудову під дитячу міську поліклініку.

1976 року здійснено повторне обстеження стану приміщень і виготовлено креслення поверхів із метою з’ясувати, чи витримають конструкції будівлі надбудову третього поверху та добудову крила з північного боку (Рис. 15). Проте реалізація проєкту не була здійснена. Станом на 1990 р., планувальна структура зазнала змін у порівнянні з планами поверхів 1976 року.

На історико-архітектурному опорному плані м.Кам’янця-Подільського 2012 р. приміщення будинку виділено коричневим кольором, що відповідає експлікації як «Значна історична будівля».

На незатвердженому історико-архітектурному опорному плані Кам’янця-Подільського, що розроблений станом на 2017 рік, приміщення будинку позначено №50 і виділено зеленим кольором, що відповідає експлікації як «Значна забудова» на вул.Лесі Українки, 41.

Із витягу Державного реєстру речових прав від 16.10.2023 року: за типом об’єкта будівля – «Дитячий медичний центр» загальною площею 1203 кв. м», власником є Кам’янець–Подільська міська рада.

Будівлі Нового плану надалі зберігають свої таємниці. Кожна садиба з її розплануванням, чи масивна споруда, чи невелика садиба, зводилися за певними правилами і філософськими поглядами означених епох. У ХХ ст. ці маленькі одноповерхові садиби потрапили під жорнова спочатку сталінської репресивної системи, а потім – нацистських окупаційних військ. У післявоєнний період – під радянську архітектурно-будівельну машину, яка стирала «хрущовками» прекрасні будівлі у стилі модерну та історизму. З 1991 року над їх існуванням нависла ще значуща катастрофа. Вони не стають фактором історичного пізнання і збереження для нащадків, а розглядаються як «ВЕЛИКІ ШМАТКИ ЗЕМЛІ» та джерело фінансового збагачення із залученням якомога більшої кількості осіб і структур, аби зменшити кримінальну відповідальність за наслідки руйнації.

Будівля міської дитячої поліклініки пройшла всі три етапи, з часу побудови як маленької садиби, наглої націоналізації в часи становлення радянської влади і перебудови в окупаційний період із набуттям нового статусу в післявоєнний час.

Перший вдалося дослідити більш–менш достовірно. Воєнний період слід досліджувати з німецькими істориками. Епоха будівлі дитячої поліклініки, яка і далі твориться, є окремою сторінкою в історії комплексу….

Руслан НАГНИБІДА, молодший науковий співробітник НІАЗу «Кам’янець»