«ЗАХИЩАЮ УКРАЇНУ ЗАРАДИ ВСІХ НАШИХ ДІТЕЙ»
– Коли я лежав поранений у закинутій водозабірній станції, за якихось 70 метрів від росіян, а над нами три доби без упину свистіли міни й кружляли FPV-дрони, думав тільки про сім’ю. Найбільше хотів повернутися живим до дружини й дітей. Але водночас не залишала думка: якщо бетонні плити не витримають, нас просто поховає під завалами, – ділиться спогадами Анатолій про свій перший штурм на Покровському напрямку.
Нині Анатолій служить у 143 Об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля». Після пережитого на передовій він міг би шукати легший шлях. Натомість обрав залишитися у війську й опанував одну з найнебезпечніших спеціальностей – сапера. Бо переконаний: кожна встановлена міна – це ще одна перешкода для ворога.
49-річний чоловік родом із Кам’янеччини. Позивний у нього – «Амбал». І це, на перший погляд, дивує. Худорлявий чоловік зовсім не схожий на кремезного силача, якого зазвичай уявляєш, почувши таке прізвисько. Та варто поговорити з ним хоча б декілька хвилин, щоб зрозуміти: справжня сила вимірюється не об’ємом м’язів. «Амбалом» він став завдяки незламному характеру, витривалості й здатності вистояти там, де, здавалося б, це неможливо.
До війни він працював на металобазі. Колись проходив строкову службу, але не був кадровим військовим. Після повномасштабного вторгнення мав відстрочку, але 2025 р. отримав повістку. Каже, що навіть не думав шукати причин, аби не йти:
– Треба – значить треба.
Після базової загальновійськової підготовки на Львівщині Анатолій потрапив до штурмового підрозділу 21 окремої механізованої бригади. Спочатку був Краматорськ, а потім – Покровський напрямок. Саме там побачив, яке жахливе обличчя війни.
– Нас завезли в село, від якого залишилися самі руїни. Там навіть вцілілого дерева не залишилося. Навколо – цегла і випалена земля. Нас заходило на штурм восьмеро військових. Щойно почали виконувати завдання, позаду стався скид боєприпасу. П’ятеро хлопців, зокрема й я, зазнали поранень. Не втрачаючи дорогоцінного часу, одразу наклав собі турнікет. Потім трохи його попускав. Згодом молодий бойовий медик затампонував мені рану. Ніколи не думав, що доведеться рятувати самого себе. Тому всім, хто мобілізується, хочу сказати одне: навчайтеся всьому. Це ваш шанс вижити.
10 днів група залишалася на позиції, оскільки евакуаційна бригада не мала змоги їх забрати. Ховалися в напівзруйнованій водозабірній станції. Колись звідси качали воду, тепер це була єдина можливість вижити.
Їжу скидали українські дрони. З водою було сутужніше, пляшки не витримували удару об землю і лопали. Три дні працювали міномети, а FPV-дрони буквально полювали за кожним рухом і всіляко намагалися залетіти всередину будівлі. Аби цього не сталося, військові замаскували двері й вікна гіллям.
Одного разу це врятувало їм життя. FPV заплутався в гілках і вибухнув на вході.
– Але, навіть попри поранення, ми пильнували кожен свій сектор. І сподівалися, що росіяни не підуть у штурм, і бетонні плити встоять під обстрілами, – зізнається Анатолій, який служить у 143 ОНТЦ «Поділля».
Росіяни, на щастя, у штурм не пішли. Одного разу біля вікна наші почули тихий шепіт: «Я свой…». Хлопці з насторогою визирнули назовні й побачили біля вікна юнака з піднятими догори руками.
– Без автомата, лише в бронежилеті та касці, – каже Анатолій. – З’ясувалося, він віз мотоциклом воду і хліб на російські позиції, що були за 70 метрів від місця, де ми ховалися. По дорозі підірвався на міні «Метелик», а зверху його ще атакував український FPV-дрон. Під час розмови він зізнався, що йому лише 20 років, він уклав контракт, сподіваючись легко заробити. Але його просто кинули на м’ясо.
При собі він мав телефон, військовий квиток і 20 гривень.
Ця коротка зустріч укотре показала різницю між нами і росіянами. Вони прийшли по гроші. Ми захищаємо своє і свої родини.
На 10 день евакуаційна група нарешті змогла вивезти наших воїнів. Анатолій лікувався у шпиталях Дніпра та Вінниці. Пройшов ВЛК і отримав вердикт: через наслідки поранення продовжувати службу в штурмовому підрозділі він уже не міг. Але й про звільнення навіть не думав.
Скориставшись програмою «Армія+», перевівся до Центру розмінування. Опанував спеціальність сапера. Каже, що ця справа йому одразу сподобалася:
– Тут потрібно дуже уважно дивитися. Поспіху ця професія не пробачає.
Відтоді вже двічі побував у ротаціях. На Сумщині разом із побратимами мінував підступи до українських піхотинців. До ворога було близько двохсот метрів. Іноді навіть до саперів долинали відголоски їхніх розмов. А недавно повернувся з Харківщини. Там уже займався розмінуванням, аби колеги могли безпечно облаштувати інженерні загородження. А попереду на «Амбала» чекає ще одне навчання. Хоче стати оператором БпЛА. Бо розуміє, наскільки безпілотники сьогодні змінюють поле бою: – Це очі війни. Вони бережуть життя наших хлопців і дуже ефективно знищують ворога.
Коли запитуєш Анатолія, що змушує його залишатися у строю після всього пережитого, відповідає без роздумів:
– Я не хочу косити від армії. А хто тоді буде захищати? Один буде косити, другий втече за кордон, третій безвилазно сидітиме вдома. А хто стане між ворогом і нашими дітьми? Тому я служитиму до Перемоги. А далі, як Бог дасть.
Бо іншого шляху просто не бачить. У нього є донька. Є син-студент, який теж уже говорить про військо. І саме заради них він продовжує службу.
– Я захищаю Україну заради своїх дітей. І заради всіх українських дітей. Бо іншого вибору в нас поки що немає. Мусимо вистояти. І мусимо перемогти!
Можливо, саме з таких простих слів і починаються великі перемоги.
Відділення комунікації 143 ОНТЦ «Поділля».
