ПЕРЕМОГУ НЕ ЗДОБУТИ ЧУЖИМИ РУКАМИ

1 жовтня – День захисників і захисниць України

Війна не закінчується для тих, хто повертається з неї додому. І не може залишатися справою лише тих, хто сьогодні тримає зброю. Сьогодні, в День захисників і захисниць України, ми говоримо не лише про подвиги наших воїнів, а й про те, що стоїть за ними: втому, біль, полон, втрати, силу повернутися до життя і щоденну готовність знову захищати країну. Але перемогу неможливо вибороти силами одних і тих самих людей роками. Військо потребує поповнення, а ті, хто вже пройшов через найважче, потребують не байдужого спостереження з тилу, а підтримки всього суспільства.

Ми поспілкувалися із Захисниками, щоб почути їх не мовою офіційних заяв, а просто як людей, які знають ціну війни. Їхні історії про те, що пережито, заради чого вони продовжують боротьбу і якою бачать нашу спільну дорогу до Перемоги. Бо залишити тих, хто воює, самих із війною – означає залишити наодинці з нею і саму Україну.

УЖЕ ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ НА ЗАХИСТІ

Одним із тих, хто знає ціну цієї війни не зі слів, є наш земляк, повний кавалер ордена «За мужність», молодший сержант Іван ДРОБНИЙ. Він став до лав захисників ще 2014 року, коли війна лише починалася, і через 12 років продовжує службу – нині на Донецькому напрямку. За цей час змінилися масштаби війни, зброя і технології, але незмінним залишилося головне – готовність боротися за Україну. Про перші бої, побратимів, мотивацію та необхідність постійно вчитися новому Іван Дробний розповідає далі.

– Від квітня 2014 року, тоді, коли почалися заворушення на сході нашої країни, сепаратисти за підтримки росії почали захоплювати будівлі в Донецькій і Луганській областях. Перший бій у нас відбувся… Це був не зовсім бій, а звільнення теперішнього Покровська, який тоді ще називався Красноармійськом. 11 травня 2014-го ми звільнили райвідділок поліції та будівлю мерії від російських сепаратистів, –ділиться Іван Дробний.– Нині, через 12 років, я несу службу на Донецькому напрямку, безпосередньо в районах Краматорська, Дружківки і прилеглих територій.

Якщо говорити про мене, то настрій – що на початку війни, що тепер – завжди був і залишається бойовим. Більшість хлопців, які тут і тоді воювали пліч-о-пліч зі мною, і нині тут. Усі знали і знають, що моральна складова дуже важлива в нашій війні. Тому всі стараються триматися. І тоді, і тепер усі розуміють, що не можна здаватися, не можна відступати, що потрібно боротися за нашу країну, за те, щоб її не розірвали на шматки. Що тоді, що нині настрій піднятий – настрій, який допомагає, скажімо так, боротися і продовжувати йти вперед.

– Що ж мотивує Вас продовжувати службу вже стільки років поспіль?

– Мене мотивує дуже проста, але водночас найважливіша річ – це моя країна. Я воюю не просто за територію на карті. Я воюю за право України бути вільною, незалежною і самій визначати своє майбутнє. За право моїх дітей жити у своїй державі, розмовляти своєю мовою, пам’ятати свою історію і не боятися, що хтось прийде й вирішить за них, ким їм бути. За 12 років втома, безумовно, є. Але давно вже немає запитання: «Навіщо?». Я знаю, за що стою. За близьких. За мій дім. За людей, які поруч. За тих, хто вже не може стояти разом із нами. І за тих, хто житиме після нас. Патріотизм для мене – це не гучні слова, прапор чи правильні промови. Це відповідальність. Коли важко – не відвернутися. Коли страшно – не здатися. Коли втомився – пам’ятати, заради чого починав. Мене мотивує не ненависть до когось. Мене мотивує любов до свого. Любов до України, яку я хочу залишити своїм дітям вільною. І, мабуть, найважливіше – бажання одного дня озирнутися назад і чесно сказати собі: «Я зробив усе, що міг, аби Україна залишилася Україною».

– І тоді, і нині я завжди радив хлопцям не зависати, а рухатися, вчитися нового, –продовжує молодший сержант Іван ДРОБНИЙ. – Побачив якусь невідому для себе зброю – візьми, вивчи. Припустимо, це гвинтівка – вивчи, як вона стріляє, вивчи балістику. Якщо це якесь артилерійське озброєння – вивчи, як воно працює. Простіше орієнтуватися у війні, коли маєш багаж знань, коли знаєш, як усе працює. Чи ті самі дрони… Я нині, перебуваючи на зовсім іншій посаді, вивчаю і вчуся керувати дронами, літати. І бачу, що ця війна ведеться в руслі безпілотних систем. Тому все важливо: пішов, узяв, купив собі пульт, купив дрон, увімкнув комп’ютер – і літаєш.

«ІШОВ ВОЮВАТИ ЗА ДІТЕЙ, ЗА ДЕРЖАВУ…»

Наступним свою історію в цій війні розповідає військовослужбовець, командир першої ремонтної роти 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила лейтенант Андрій СОЛОВЕЙ, уродженець Староушиччини. До повномасштабної війни він уже мав досвід строкової служби, але 2022 року знову став до строю – цього разу добровольцем. Сьогодні Андрій продовжує служити:

– Я проходив строкову службу в Хмельницькому, у спецпідрозділі. А коли почалася повномасштабна війна, пішов добровольцем. Мотивація була велика – йшов воювати за дітей, за державу. Я розумів, за що стою і заради кого це роблю.

Перші місяці війни для нього були зовсім іншими, ніж сьогодні. Та час змінив погляди.

– Я двічі важко поранений. Але, надивившись на ставлення держави, особливо інших людей, уже не знаю, за що воюємо, вже не розумію. Я тепер уже не знаю, хто ми, захисники, для людей.

Перше важке поранення – під Лисичанськом, біля населеного пункту Спірне, під НПЗ. У мене розірвалася міна. Була важка реабілітація. Потім знову повернувся до служби. Другого поранення зазнав на Херсонському напрямку, за Інгульцем. Ми йшли на Безіменне, знали, що москалі на тому березі. До другого поранення мотивація ще трималася. А коли почав їздити по лікарнях, коли почалися важкі операції, важка реабілітація після поранення, тоді вже багато чого зрозумів. Коли через це проходиш, ти вже зовсім по-іншому дивишся на багато речей.

Попри все пережите, Андрій залишається військовим. Більше того – отримав офіцерське звання і нині командує ротою.

– Не той уже настрій, але служу. Отримав бойового офіцера, я – живий лейтенант. Керую ротою. Пішов добровольцем, але нині розумію, що мені тут, «на гражданці», немає що робити. Мене тут, крім рідних, ніхто не чекає. І немає, по-перше, реабілітації для таких, як я. А там я свій серед своїх. Там тебе розуміють, бо всі через щось пройшли. Продовжую службу до кінця війни, бо якщо воювати – значить, до кінця.

«ПОДУМАЙТЕ, В ЯКІЙ УКРАЇНІ ВИ ХОЧЕТЕ ЖИТИ»

Для когось війна починається зі страху і невпевненості, а згодом перетворюється на усвідомлення особистої відповідальності за свою країну. Саме так змінилося ставлення до служби нашого земляка Володимира БУЙНІЦЬКОГО, який нині виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку. До лав ЗСУ Володимир Броніславович долучився 15 січня 2025 р. Під час оновлення військово-облікових даних отримав повістку, пройшов ВЛК і був направлений на базову військову підготовку. Після її завершення, за розподілом, військовослужбовець потрапив до військової частини, де й досі несе службу.

– Службу проходжу на Запорізькому напрямку. Коли відбулося повномасштабне вторгнення, настрій був негативний, але водночас розумів, що коли настане час стати на захист Батьківщини, то я це зроблю без вагань. Тепер настрій інший. Коли вже несеш службу, розумієш, що від тебе багато чого залежить. Це твій внесок у захист своєї землі. І мотивація вже – захистити свій дім, рідних, весь український народ і завершити цю криваву війну нашою Перемогою. Так, як мріяли побратими, яких, на жаль, уже немає з нами.

– Пане Володимире, щоб Ви порадили хлопцям і дівчатам, які вагаються долучитися до ЗСУ?

– Насправді це їхня справа – долучатися чи ні. Але ми повинні розуміти: коли хтось прийшов би до тебе, аби забрати твій дім, твоє подвір’я, то я, більш ніж упевнений, що ніхто просто так не віддав би своє. Тому тут аналогічно. Наша країна – це наш дім і наше подвір’я. І, якщо ми не зможемо захистити наше, то автоматично не зможемо захистити своє.

Щодо страху – це нормально. Просто потрібно навчитися його контролювати. Плюс є таке поняття, як колектив. На війні побратими – це як друга сім’я. Ти вже розумієш, що не один. І все, що ви робите, робите пліч-о-пліч, разом. Це вже і психологічно, і фізично набагато легше.

Тому, хлопці й дівчата, не потрібно слухати, що вам там кажуть: потрібно йти на захист Батьківщини чи не потрібно! Дослухайтеся до свого серця і подумайте, в якій Україні ви хочете жити. Бажаю вам усім миру, спокою і найшвидшої Перемоги.

«МОБІЛІЗАЦІЯ – ЦЕ КОМПЛЕКС ДІЙ»

Чому одні люди добровільно приходять до війська, а інших доводиться оповіщати, хто сьогодні потрібен Збройним силам і чому мобілізація – це не лише піхота та передова? Про це говоримо з керівником Кам’янець-Подільського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Віталієм КНЯГНИЦЬКИМ.

– Мобілізація має працювати як повністю комплексний механізм. Це не тільки територіальний центр комплектування. Це органи місцевого самоврядування, установи, організації, підприємства і Нацполіція. Усі мають працювати спільно, – пояснює Віталій Вікторович.– Функції територіального центру комплектування полягають, зокрема, в тому, що ми даємо розпорядження головам тергромад щодо оповіщення військовозобов’язаних для проходження військово-лікарської комісії чи уточнення даних. Якщо військовозобов’язаний не прибув за повісткою, яку йому вручили відповідно до розпорядження тергромади, тоді ми звертаємося до поліції. Поліція має здійснити доставлення. Але щоб не було цих суперечок, негативу, всього того, що сьогодні виникає навколо процесу мобілізації, люди повинні самі приходити. На жаль, це не так.

Був один випадок за моєї каденції, приблизно рік тому. Прийшов молодий чоловік, близько 30 років, і сказав: «Я хочу служити». Усі здивувалися, тому що це раніше люди самі приходили, а тепер такого практично ніхто не робить. Каже: «Я замучився чотири роки вдома сидіти. Дружина працює на двох роботах, а я користі не приношу». Він просто пішов служити. Наскільки мені відомо, вже приносив користь нашій державі, приїжджав у відпустку, повністю задоволений, усе нормально.

– Чи змінюють люди думку про мобілізацію після того, як потрапляють у військо?

– Так. Дуже велика кількість людей зрештою знаходять себе у Збройних силах. Вони розуміють, що це потрібно, і виконують свій конституційний обов’язок.

Люди, які не хочуть приходити, висловлюють свій негатив на наших колег, на поліцію, на органи місцевого самоврядування. А після того, як стають корисними, вже самі розуміють, що все правильно ми робимо.

Якось працювала група оповіщення, і перехожі почали розповідати, що ми щось неправильно робимо разом із поліцією. А повз ішла жінка, років близько 65, і каже: «А от мій син там уже півтора року і не був у відпустці». Вона вже зовсім по-іншому дивиться на ситуацію.

Також дуже багато молодих українців 20-25 років, які ще не досягли мобілізаційного віку, приходять самі, укладають контракти, вибирають собі військові частини і йдуть служити.

– А чи готові військовослужбовці ТЦК самі повернутися на передову?

– Якби нині зібрати весь територіальний центр комплектування Кам’янець-Подільського району, весь особовий склад, поставити у стрій і запитати, хто хоче в бойову частину (а в нас багато людей звідти), вони всі до одного піднімуть руки і підуть. Я в тому числі. Бо наша робота в тилу не легша, ніж на лінії бойового зіткнення. Чомусь усі знають права, але ніхто не хоче виконувати свої конституційні обов’язки.

ДВА НАПРЯМИ РОБОТИ ТЦК

За словами Віталія Княгницького, мобілізація – лише один із великих напрямів роботи територіального центру комплектування.

– У нас є два основні завдання. Перше – це виконання заходів із мобілізації: як військового особового складу, так і техніки та всього, що потребують різні військові частини. Приходять бойові розпорядження: наприклад, частина потребує автомобіль, запасні частини чи інше майно. Ми виконуємо ці мобілізаційні розпорядження спільно з органами місцевого самоврядування і військовою адміністрацією.

А другий напрямок – дуже важкий: робота, пов’язана із загиблими військовослужбовцями та їхніми сім’ями. Ми проводимо роботу щодо всіх поховань військових, які загинули або померли. Плюс документація: всі виплати, питання поранень, направлення на реабілітацію, пенсії, допомога сім’ям, де батько, чоловік, син віддали життя за нас, за нашу країну, за наш суверенітет.

«ВІЙСЬКО – ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ПІХОТА»

Одним із поширених страхів людей залишається думка, що після мобілізації кожен неодмінно опиниться безпосередньо на передовій. Начальник ТЦК наголошує: потреби війська значно ширші.

– Щоб отримати лінію фронту, нам потрібні люди. Але люди чомусь думають: якщо їх мобілізують, то всі обов’язково підуть на лінію бойового зіткнення. Ні, це неправда. Є люди, які мають відповідні знання і навички, – продовжує Віталій Княгницький.– Є айтішники, які можуть працювати із дронами, програмами, технологіями. Є люди, які вміють ремонтувати автомобілі. Тобто, перебуваючи навіть у Кам’янці-Подільському, людина може виконувати необхідну для війська роботу. У нас є навчальні центри. Це не означає, що всі їдуть у піхоту. Навпаки, війську потрібні люди різних професій і спеціальностей.

Люди повинні розуміти: військо – це не тільки піхота. Потрібні водії, механіки, медики, оператори дронів, фахівці з техніки, зв’язку, IT та багато інших спеціалістів. Кожен може бути корисним там, де його знання і вміння потрібні найбільше. Але головне – щоб розуміли: армії потрібні люди. Бо, якщо ми хочемо Перемоги, якщо хочемо зберегти державу, нам потрібно не тільки говорити про це, а й робити свій внесок. Сьогодні хтось уже воює. Хтось ремонтує техніку. Хтось працює із дронами. Хтось займається забезпеченням. Хтось допомагає сім’ям загиблих. У кожного своя ділянка роботи. Але все це – заради однієї мети. Якщо людина може служити, їй варто подумати, якою вона хоче бачити Україну завтра. Бо це наша країна. І захищати її маємо всі разом.

«КОНЦЕПЦІЯ «ПРИМУСУ» ОСТАТОЧНО ВИЧЕРПАЛА СЕБЕ»

Що потрібно змінити в системі комплектування, чому примус не може бути основою мобілізації, та яким має бути ставлення суспільства до тих, хто сьогодні захищає країну, – з «ПОДОЛЯНИНОМ» ділиться Герой України
Віктор ІЛЬЧУН:

– Колись в Україні були люди, яких називали АТОвцями… Дехто з них досі живий. Я, наприклад. А декого вже немає. Це ті хлопці, що у квітні 2014-го, не знаючи, що їх чекає, пішли не на ВІЙНУ. Дехто пішов пізніше, але пішов. Цей вчинок назавжди змінив життя. Але ми пішли, розуміючи, що нині можуть знищити нас і наші сім’ї, бо треба було захищати Україну. Ми поверталися додому в агресивний світ, який нас не чекав і ненавидів, підсвідомо відчуваючи страх і сором через те, що не пішли з нами. А хтось залишився воювати і воює досі.

Усі справжні АТОвці тримали вдома зібраний рюкзак чи навіть зброю. Після дембеля багато хто собі її придбав, бо знали… І зранку 24 лютого 2022-го всі були під військкоматами. Де отримати зброю і куди їхати – це все, що потрібно було знати. Решту зробив набутий досвід. У перші дні й місяці полягло дуже багато АТОвців. Вони дали час іншим здобути найцінніше – бойовий досвід.

Найбільша наразі проблема – нестача людей у підрозділах, як із цим жити і, головне, перемагати.

Уявіть собі дві бойові бригади на одному напрямку. В одній достатня кількість людей для того, щоб створити нормальну, людиноцентричну систему ротацій. Людина декілька днів працює на визначеній ділянці, а потім має можливість відійти в тил, відпочити в нормальних умовах, виспатися. У них є час на злагодження і навчання. А інший підрозділ критично недоукомплектований. Командир ледве знаходить людей, щоб просто фізично утримувати позиції від прориву. Повноцінної ротації на рівні батальйонів чи рот фактично не існує місяцями. Одні й ті самі люди безперервно виконують бойові завдання. Це виживання на межі людських можливостей. Знаю на власному досвіді, що таке підрозділ, у якому критично не вистачає людей. Знаю, що таке дивитися на кожного нового бійця не як на бойову одиницю для розвитку успіху, а як на єдину надію нарешті відпустити в тил того, хто на позиції вже 100 діб. І знаю, що коли боєць зазнає важкого поранення, але його ніким замінити на точці, це вже давно не про військову науку чи ефективність.

Нині ми багато і натхненно говоримо про рекрутинг. Це правильно, це сучасний підхід, і так має бути. Саме тому бригади створюють рекрутингові центри, вибудовують комунікації в соціальних мережах, знімають професійні відео, показують своїх військовослужбовців, тренування на полігонах, облаштований побут, спорт, якісне харчування і
систему відновлення. Це потрібно. Новобранці та військовослужбовці отримують можливість обирати конкретну спеціальність і бригаду без ризику потрапити на неукомплектований напрямок не за фахом.

Головний акцент сучасної армії – збереження життя воїнів, швидка евакуація, якісна медицина і реальне навчання за стандартами НАТО перед відправленням на завдання. Концепція «примусу» остаточно вичерпала себе і завдала шкоди як іміджу Збройних сил України, так і обороноздатності країни. Сервісні центри рекрутингу мають прийти на заміну ТЦК. Ми маємо розділити Збройні сили, які ведуть важкі бої на фронті, та систему цивільного комплектування. Коли цивільні бачать піксель на вулицях міст і відчувають страх замість поваги – це системна помилка. На мою думку, чого бояться так звані «ухилянти»? Турбуються за власне життя. Але, не виконуючи обов’язок із захисту своєї країни і сім’ї сьогодні, штовхають своїх дітей та внуків у майбутньому взяти до рук зброю, щоб виправити помилки батьків… Форма ЗСУ має залишатися виключно символом честі воїнів на фронті.

Сюзанна СИРОТЮК.