БАГАЖ, ЩО НЕ ОБТЯЖУЄ
Мінісюжет з інтернету – батько грізно нависає над зіщуленим дитям.
– Ну-у-у, і який знак тут потрібно ставити?
Синок (невпевнено): «П-п-люс… чи м-м-мі-нус…».
Тато (не стримуючи люті): «Ви ділення проходили у школі?!».
Хлопчик (із надією): «А-а-а, виділення треба поставити…».
Не знаю, як вам, читачі, мені особисто зовсім не смішно. Зате як усе прекрасно розпочиналося: залите вересневим сонечком шкільне подвір’я, квіти, оркестр, святкові привітання, усміхнені обличчя… Учням того дня зичили щасливої путі, та щось трапилося на цій дорозі до чарівної Країни знань…
Непередбачуване? А певно, що ні. Я не маю наміру узагальнювати, і все ж… Не так уже багато в нас родин, де б школярик із нетерпінням очікував на ранок, щоб нарешті бігти до школи.
Мені можуть закинути про суворі реалії воєнного часу (і це так), але ж ми всі знаємо, що інтерес до навчання дуже «просів» не сьогодні й не вчора…
Нині в цьому зазвичай звинувачують заклади освіти, та не поспішаймо з цим висновком.
Науковці й досвідчені педагоги стверджують, що світогляд дитини, цікавість до навколишнього середовища і оточення (а це, між іншим, рушій прогресу в глобальному сенсі) закладаються до шести років. Ніхто не сперечатиметься з тим, що маленький саджанець потребує ретельного догляду, аби згодом милувати наше око красивими, здоровими плодами.
Отож, і виходить, що першими вчителями майбутніх учнів є батьки. Відомо, що кожна дитинка мало не з пелюшок хоче всюди встромити свого носика – їй цікаво і в татовому гаражі, і в бабусиному курнику, її ваблять великі калюжі та ліс, кортить побувати з дідусем на риболовлі або розібрати будильник, зліпити самостійно вареника чи попилососити кімнату… І це чудово й цілком нормально, та, на жаль, дитину частенько зупиняють на цій шляхетній стежині пізнання: «Де ти вимастився?! Навіщо розсипала борошно по всій кухні?! Хто тепер ремонтуватиме пилосос? Яка риболовля, ти маєш встати о третій ночі?!».
Справді, найпростіше посадити дитя в кутку з айфоном, щоб нікому не заважало, щоб нікуди не бігло, було під рукою, під наглядом – так безпечніше й зручніше.
Але картинки в телефоні чи ігри аж ніяк не загрожують дитині самостійністю, бодай найменшим мислительним процесом, осяванням фантазії чи якихось ідей. А дитячий мозок тим часом прагне високої активності, подолання хоча б найменших труднощів задля його ж розвитку! Яка вже тут цікавість?! Монітор миготить щосекунди новими пропозиціями, «успішно» гальмуючи розвиток уяви, вміння аналізувати, розрізняти головне і другорядне… Отак поступово народжується «кліпова свідомість», яка блокує пам’ять, увагу, вміння зосереджуватися, концентруватися на важливому. З цим цей малючок і піде до школи – погана перспектива… Чи не так?
А ще в окремих сім’ях наразі остаточно «поховали» художню книгу. Мовляв, діти не тягнуться до неї – насправді дорослі самі збайдужіли до друкованого слова. От і вся розгадка. Моя сусідка тринадцяти років на запитання, чи ходить вона до бібліотеки, категорично заявила: «Смієтеся? Та туди ходять одні дурні й пенсіонери!». І тут я замислилася: «А хто ж тоді я? Мабуть, і те, і інше…».
Прикро, що самі батьки свідомо чи несвідомо власноруч зачиняють віконце у «світ широкий», адже книга дає нам необмежені знання, формує політ фантазії, спонукає до творчості, навчає життєвим правилам, а часом і впливає на вибір професії. Так, одесит Валентин Глушко, котрий в юності віртуозно грав на скрипці, після знайомства з романами Жуля Верна став конструктором ракетних двигунів (працював разом із Корольовим).
І до відома батьків – інформація на папері сприймається у 16-20 разів швидше, ніж на моніторі (генетика!). Недаремно нині в багатьох країнах Європи терміново заміняють електронні джерела у школі на паперові підручники.
Десь років ще п’ятнадцять тому прочитала, що дослідники вважають книгу одним із найпотужніших антидепресантів, упевнена, що ніхто не заперечуватиме актуальність цього – психологічного відновлення сьогодні потребує практично кожний.
Якби книга зайняла в кожній оселі чільне місце, то нині дев’ятикласник із доволі пристойними оцінками в табелі не питав би мене, що таке «фюзеляж» (йому доручили написати доповідь про пілотів-героїв), а десятикласниця (сумна історія) вміла б визначати час на настінному годинникові.
Цих бешкетників зустріла у громадському місці, а щоб вони не зайшли далеко у своїх пустощах, попросила подумати, як у трьох клітинах розмістити слово «мишоловка» (умова – одна буква в одній клітинці).
Якоїсь миті вони притихли: «Хм-м, це неможливо, адже в «мишоловці» он скільки букв…». Згодом найстарший (12 р.) хитро примружився: «А я зараз у «джіпіті» спитаю…». І був розчарований, коли не отримав відповіді.
«Ну, от бачите, ШІ не завжди під силу те, з чим впорається людський мозок…» – гадаю це було для хлоп’ят показовим уроком.
То, може, досить нашим дітям «харчуватися» дофаміном – легким, безтурботним, безсистемним, аби не скотитися у прірву цифрової залежності.
Я не за заборону, я – за розумне поєднання живого і екранного життів.
А загальний розвиток (у комплексі з книгами, спортом, гуртками, сімейними походами, екскурсіями, залученням до вирішення побутових питань) – це перша сходинка до подальших успіхів. Це щось на кшталт, якщо хочете, трьох китів, на котрих, за давніми віруваннями, стоїть земля. Або ж фундамент. Зрозуміло, що можна поставити стіни, дах і без нього, тільки все це буде хитким та ненадійним, а головне – недовговічним.
Коли чую від матусь: «Як добре, що канікули закінчилися, і малий (мала) йде до школи, бо вже несила вдома з ним (нею)», я думаю, а чи насправді це вони про власних дітей кажуть, і стає трохи лячно. В такому разі хочеться відкрити для них невеличкий секрет: на другій сходинці розвитку, тобто у школі, відповідальних двоє: мама (тато) і вчитель. Без чесної та нелегкої співпраці розраховувати на успіх марно. І якщо сучасна мама буде за будь-яких непорозумінь вмикати «Я ж мати» (кидати неприємні пости, погрози на адресу шкільних наставників), будьте певні: операція «успішність» провалена. Найлегше скинути вину із себе, навіть не розібравшись у суті справи.
Я не на боці вчителів. Вони бувають дуже різні – з Великої букви і ті, хто випадково потрапив на цю стезю. Або «вигорів». Але я за зв’язку – мама (тато) – вчитель. Так можна долати будь-які перепони.
Так, учитель може вирішити долю майбутнього громадянина в хорошому сенсі, залишитися в пам’яті навіть декількох поколінь випускників.
Я прийшла до першого класу молодшою за всіх на рік. І перші місяці нудилася, не зовсім усвідомлюючи, що тут роблю. Могла посеред уроку зібрати портфель і вийти з класу, кинувши: «Я додому. До побачення!». Та моя вчителька завжди зберігала спокій і ніколи не кричала, не обурювалася. І трапилося диво: десь ближче до кінця семестру я почала швидко і виразно читати – рівних у цьому мені не було (в ті часи батьки не готували дітей до школи).
Якби це відбувалося сьогодні, думаю, що мене через нестандартну поведінку одразу б відправили до психолога, як мінімум…
До чого це я? А до того, що вчителям не треба поспішати з висновками і ставити на дитині умовний «хрестик». Я не відкидаю, що буває необ’єктивне оцінювання (учитель – жива людина), трапляється й неприязнь до конкретного учня, котру наставник часом не може пояснити і собі.
А загалом праця вчителя – надзвичайно складна з багатьох причин. І ось тут йому вкрай потрібна підтримка батьків, але не така, як у цьому прикладі (знову з інтернету):
Мама: «Сину, в тебе багато сьогодні уроків?».
Син: «Ой, мамо, тобі доведеться довго репетувати..».
І знову сміх крізь сльози. І… та ж безвихідь. Чому? А тому що батьки не цікавляться причинами небажання дитини навчатися. Дивно, адже причинами підвищення температури цікавляться, відсутністю апетиту також – лікарів піднімають на ноги, енциклопедії читають, а тут… Або виконують самі «домашку», або «репетують», або пускають це питання «за вітром»… «Домашка» є яблуком розбрату досить часто – це справді проблема, в котрій необхідно розібратися.
Згадую, як однокласниця боялася повертатися додому з четвіркою. Перекос? Ще й який! Уявіть моральний стан цієї дівчинки!
Улітку у ФБ розгорнулася серйозна дискусія щодо включення чи невключення математики в НМТ як основного предмета. Я розсудила по-своєму. Не всім бути Лобачевськими – згадайте про неоднаковий розвиток півкуль мозку. Чисто з фізіологічних причин неможливо всім засвоїти предмет на всі сто. А чому не поділити клас на підгрупи, як на іноземній. І група з меншим потенціалом навчається за спрощеною програмою. Звісно, останнє в компетенції МОН(а), але ж це можливо. Більше гнучкості у вирішенні цих питань допомогло б і вчителю, і учневі, і батькам.
А щодо оцінок, «червоних» атестатів чи дипломів – набагато простіше. У пріоритеті – реальні знання, котрі китайці так вдало називають «скарбами», і котрі завжди з людиною.
Знання – це найлегший багаж, але значимість його переоцінити неможливо: вони допомагають у найважчих ситуаціях, а буває, що й рятують фізично, а ще й відкривають можливості, до котрих людина завжди прагне і буде прагнути.
Леся СНІЖКО.
