Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 24 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

03.11.2017

ШКОЛА ІМЕНІ КОСТЮКА НА ВУЛИЦІ ІМЕНІ КОСТЮКА

Григорій Костюк«Село Боришківці, в семи кілометрах від Кам’янця-Подільського, це та точка на земній кулі, де 1902 року 12 жовтня за старим, а 25 жовтня за новим календарем я вперше побачив світ». Так у книжці спогадів «Зустрічі і прощання» починає розповідь про себе український літературознавець, критик, публіцист і суспільно-громадський діяч Григорій Костюк.

115-річчю від дня народження вченого була присвячена Міжнародна наукова конференція «Григорій Костюк та його доба», що відбулася 26-27 жовтня в Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка. Співорганізаторами також виступили Міністерство освіти та науки України, Українська вільна академія наук у США, структурні підрозділи нашого університету – факультет української філології та журналістики й кафедра історії української літератури та компаративістики.

Серед учасників конференції передусім відзначимо сина Григорія Костюка - американського астрофiзика українського походження Теодора Костюка. Він вільно і без акценту говорить українською мовою, хоч і народився за кордоном (12 серпня 1944 року в німецькому місті Плауен). Теодор уже не вперше в нашому університеті та на батьківщині батька.
З Люблінського університету імені Марії Кюрі-Склодовської прибув доктор філологічних наук Ігор Набитович. Ще живими бачили Григорія Костюка, побувавши у відрядженні в США, доктор філологічних наук Володимир Панченко та кандидат філологічних наук, заступник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка Сергій Гальченко. Зокрема, Володимир Панченко поділився таким спогадом (подаємо за його вступним словом до першого тому п’ятитомника Григорія Костюка):
Теодор Костюк і Надія Баштова«8 травня 2000 року. У Вашингтоні - пізній вечір. У приміщенні посольства України щойно закінчилося прийняття з нагоди візиту до США прем’єр-міністра нашої держави Віктора Ющенка. Серед іншого, програма передбачала вручення Шевченківської пре-
мії видатному літературознавцю Юрію Шевельову. Напередодні нам із Леонідом Куценком зателефонував виконувач обов’язків Генерального консула у Нью-Йорку Сергій Погорельцев і запропонував скласти товариство професору Шевельову, себто - супроводити його (92-річного!) в дорозі з Нью-Йорка до Вашингтону і на зворотному шляху. Ми з Леонідом тоді перебували у науковому відрядженні (працювали з архівами УВАН та Колумбійського університету), часу мали вдосталь, тож охоче погодилися. Тим паче, що й сама нагода поспілкуватися із легендарним Юрієм Шевельовим видавалася нам подарунком долі...
І ось тепер, коли урочистості у посольстві відшуміли, поруч із Шевельовим залишилося п’ятеро: президент УВАН Олекса Біланюк, професор Альберт Кіпа, син професора Григорія Костюка Теодор і ми, двоє прибульців із «великої України». Можна було повертатися до Нью-Йорка. Проте в Теодора Костюка виникла ідея відвідати його батька, який жив у власному будинку на околиці Вашингтона. Ніхто не заперечував, окрім... Юрія Григорій Костюк за роботоюШевельова. Він довго відмовлявся, хоча йшлося про зустріч із другом, з яким вони не бачилися багато років (по дорозі додому Юрій Володимирович після довгої мовчанки скаже характерну сумно-іронічну фразу, що пояснить його сумніви: «Природа знущається над людьми різними способами, тож довго жити не варто, а понад дев’яносто, як ось ми з Костюком, просто непристойно»).
Теодорові усе ж вдалося умовити професора Шевельова, - і треба було бачити цю зустріч у вашингтонській домівці 98-річного Костюка! Він пережив кілька інсультів, осліп, йому важко було говорити. Але, коли Григорій Олександрович тис руку Юрі, на його обличчі світилася майже дитинна радість. І було імпровізоване застілля, і господар, за звичаєм, підняв чарку і сказав слово...
На двох їм тоді виповнилося 190 років».
До свого 100-літнього ювілею Григорій Костюк не дожив усього 22 дні. Помер він 3 жовтня 2002 року в містечку Сільвер-Спрінг (штат Меріленд, США).
Усе про славного літературознавця знає Надія Баштова - уродженка Боришківців, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Вона 2002 року захистила дисертацію «Григорій Костюк - історик літератури та літературний критик», 2008 року видала монографію «Григорій Костюк: літературознавець, критик, публіцист», 2015 року у видавництві «Смолоскип» побачив світ перший том п’ятитомника вибраних праць ученого, упорядником якого теж була Надія Баштова. Першою же звернула пильну увагу на постать Григорія Костюка Людмила Третяк із нашого університету (тоді ще педагогічного інституту). 

Меморіальна дошка на школіХмельницьку гуманітарно-педагогічну академію представляв доктор філологічних наук Віталій Мацько. Були також кандидати філологічних наук із Києва. 
Приймали гостей кандидат філологічних наук, декан факультету української філології та журналістики Борис Коваленко та доктор філологічних наук, завідувач кафедри історії української літератури та компаративістики Олег Рарицький.
Відкрив пленарне засідання проректор із наукової роботи, доктор фізико-математичних наук Іван Конет. Далі було заслухано низку доповідей. Зокрема, Теодор Костюк поділився спогадами про батька, відзначив його оптимізм, Володимир Панченко зробив доповідь «Григорій Костюк як фундатор винниченкознавства». Того ж дня діалог про вченого було продовжено на секційному засіданні.
Володимир Панченко, Надія Баштова й автор цих рядківНасиченим був і наступний день - 27 жовтня. Зранку проведено три круглі столи в навчальних закладах міста: коледжі Подільського аграрно-технічного університету, спеціалізованій загальноосвітній школі №5 та міському ліцеї. Їх провели відповідно Сергій Гальченко, Ігор Набитович та Володимир Панченко. В університеті відбулася відкрита лекція із циклу щорічних лекцій пам’яті першого ректора вишу Івана Огієнка. Її тема: «Праця моя - це не амбіція»: літературний портрет Григорія Костюка у контексті епохи». Прочитали лекцію Надія Баштова та Теодор Костюк. Якщо Надія Григорівна більшу увагу приділила біографії літературознавця, то син знову поділився спогадами про батька. Хоч Теодор виростав у середовищі майстрів слова (його хресними батьками були лінгвіст і літературознавець Юрій Шевельов та письменник Улас Самчук), батьки його не примушували займатися літературою, і він став астрофізиком. Якось Теодор розговорився з американським астрономом, астрофізиком і видатним популяризатором науки Карлом Едвардом Сейгагом (1934-1996). Виявилося, що його батько Самуїл (1905-1979) народився в Кам’янці-Подільському. Справді, світ тісний, а багато його доріг ведуть до міста над Смотричем.
Далі гості вшанували пам’ять про ювіляра на його батьківщи-ні - у селі Боришківці. Слобідсько-Кульчієвецький сільський голова Руслан Нестеров оголосив, що Боришковецькій школі І-ІІ ступенів надано ім’я Григорія Костюка. У зв’язку з цим було відкрито пам’ятну дошку вченому. Приклала руку до цього і член-кореспондент Української вільної академії у США Тамара Скрипка.
Обкладинка першої книжки спогадів «Зустрічі і прощання», виданої 1987 року  в ЕдмонтоніУчні школи підготували літературний монтаж, присвячений видатному землякові. До речі, головна вулиця села, на якій розташована школа, ще раніше названа іменем Академіка Костюка (Григорій Олександрович 1992 року став іноземним членом Академії наук України, яка від 1994 року стала Національною).
Учасники конференції також відвідали садибу Костюків. У спогадах Григорій Олександрович писав: «Батьки мої - селяни. Батько Олександр, син Трохима, успадкував дві десятини (або чотири шнури, як у нас тоді казали) поля, а згодом докупив ще одну десятину. І до революції 1917 року це становило весь його господарський статок. Мали ми маленьку (дідову) хату, гарний сад, з копанкою, городом і невеличким грабовим та дубовим ліском, що його називали корчами. Господарство наше мало постійно (принаймні до 1930 року, далі - не знаю) одну, інколи - дві корови, кілька овець, пару свиней, курей і гарну пасіку. На коней і плуга батько ніколи не доробився. Жили ми бідно, сутужно, але не голодували й не ходили обдерті. Це вже був секрет нашої дбайливої і працьовитої мами. Батько й мати (Ганна, дочка Данила Судука з нашого ж села) були письменні. Зокрема батько вважався на селі едукованим. Він підвищив свою письменність у війську царя Олександра III, «тішайшого». На військовій службі, разом з «дійсною» і «сверхсрочною», батько прослужив, правдоподібно, до 10 років. Вийшов у відставку в чині унтер-офіцера (три срібних личка на погонах). Цим він, до речі, інколи пишався. Саме тому, мабуть, батька постійно обирали в селі на ту чи іншу громадську посаду. Був він церковним старостою, довго й кількаразово старостою села. Брав активну участь в організації сільського споживчого кооперативу і був її постійним рахівником-касиром».
Розповідає Григорій Костюк і про своїх братів та сестер: «Було нас п’ятеро дітей. Двоє братів і троє сестер. Мій старший брат Іван (Яньо) помер від якоїсь дитячої хвороби, коли мені було не більше трьох років. Так я став єдиним старшим сином в родині. Сестри були молодші за мене. Теця - народилася 1906 p., Дарця - 1910 p., Маня - 1913 р.».
Згадує автор і золотий край свого дитинства: «Поділля моїх дитячих років запам’яталось так: горби, яри, скелі, у скелях більші і менші печери, страшні, таємничі, привабливі. Звивисті й покручені на високих пагорбах дороги і стежки, а поруч, - урвища й провалля, дивлячись у які аж дух забивало від цікавості й страху. Великі ліси, часом гарні, як уявні райські сади, а часом - густі, чорні, дикі й непролазні, як джунглі, як тайга. Весняні, літні й осінні дні виповнені золотим сонцем і теплими цілющими дощами. Ночі - ясномісячні або темнозоряні, і такі до божевілля гарні, що здавалося ніби вся природа, навіть каміння навколо, співала. Але на цей чарівний кадр насувається інший: широчезні, на сотні десятин розлогі й гойні лани пшениці, жита, кукурудзи, буряків - пані Рокосовської і пані Шлягурської. Ми їх ніколи не бачили. Вони, як боги, жили десь поза нашою уявою: чи то в своєму палаці, який ми обходили далеко, або десь по чужих світах. Але безмежні лани їх квітнуть пишними врожаями.
І тут же, на узбіччях панських ланів, по кутках і пагорбках - дрібненькі смужки селянських нивок. Оце і все про моє «золоте Поділля».


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку