Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СЕРЕДА, 23 ТРАВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

23.03.2018

ПЕТРУШЕВИЧ У КАМ’ЯНЦІ НА ПОДІЛЛІ

У попередньому числі газети ми пропонували увазі читачів уривок із роману українського письменника Євгена Куртяка (1936-1996) «Спалені обози», який змальовує перебування Євгена Петрушевича, диктатора Західноукраїнської Народної Республіки, у Кам’янці-Подільському та його зустріч із Симоном Петлюрою. Завершуємо публікацію цього уривку.

Уряд Західноукраїнської Народної Республіки під час перебування в Кам’янці-Подільському, осінь 1919 року.  В першому ряду четвертий праворуч - Євген ПетрушевичА на веранді тим часом по­явився генерал Тарнавський зі свитою: його ад’ютант сотник Дмитро Паліїв, шеф штабу Начальної команди полковник Альфред Шаманек, перекладач сотник Антон Вайда. Петрушевич мовчки, заглядаючи в очі, потис кожному руку.
- Прошу сідати, панове, - він ма­шинально глипнув на годинника. - Ви дещо випередили визначений час... Петлюри ще нема.
- Я знав, що його ще не буде, - підкреслено промовив Тарнавський. - І якраз вибрав саме такий час, аби його дійсно не було.
- Чому? У вас якісь секрети?
- Де двоє - секретів нема...
- Не розумію вашої філософії, кажіть конкретно.
- Мені донесли, що вас можуть арештувати, - Тарнавський все ще стояв. - Отже, я страхую вас, пане диктаторе.
- Мене? Страхуєте?
- Мій обов’язок...
- Можуть арештувати... За що?
- Вам ліпше знати...
Вайда стрепенувся. Чи то перелякано, чи розгублено поглянув на Шаманека - треба було перекладати на німецьку, бо ж той не знає української. Але як усе те перекладати? Шаманек, перехопивши його погляд, поволі заплющив і розплющив очі - не хвилюйтесь, мовляв, мені все те якраз і не потрібне, хай вони між собою з’ясовують свої стосунки. А могло бути інакше, тобто Тарнавський міг заздалегідь сказати Шаманеку, про що насамперед говоритиме з Петрушевичем. Так чи сяк, а Вайда заспо­коївся.
- Але хто вам сказав, що мене хочуть арештувати? - насторо­жився, однак, Петрушевич, хапаючись правицею за полу ретельно випрасуваного піджака. - Звідки такі дані?
- В армії є розвідники... - Тарнавський відказав м’яко, але з глибоким підтекстом, а ще з більшим натяком.
- Вигадуєте! - розлютився несподівано диктатор. - Ви всі вже не знаєте, що вигадувати! Арештувати! За що? За те, що я піклуюся про долю Галицької Армії, про долю всієї Галичини? За те? Чи то сон старої кобили? Чи вісті з Дунаївців?
- При чім тут Дунаївці?
- Мені сказали, що ви їздите туди ночувати!
- Признаюсь, був такий гріх...
- І все кидаєте? Армію? Штаб?
- Я хотів годинку поспати в тиші... І тільки!
- Арештувати... - буркнув Петрушевич. - Не каламутьте води!
- Мій обов’язок - попередити вас!
- Попередити... Мене не треба попереджати!
Для Вайди все було новим, а отже, цікавим - він уперше стояв так близько коло Петрушевича. Його вразили елегантність диктатора, енергія, правда, не менш вразив вибух гніву супроти Тарнавського. Адже той має ра­цію: стрілецтво нині - брага-сирівець. Збурене, люте, розбурхане. Від нього всього можна чекати, як і від наддніпрянців, котрі не конче шанобливо сприйняли диктатора. Вони воліють мати одну владу, їм примарюється, ніби галичани зазіхають на їхню свободу, козачу вольність... Об’їдять та роздягнуть... Зрештою, вирішив Вайда, я можу помилятися. Але твердо переконаний: не буде в нас затишку, спокою за Збручем. І певен, ніхто не знає, що його чекає, чим усе закінчиться. Часом аж моторошно робиться.
- Ну добре, я зважу, пане генерале, на ваше застережен­-
ня, - Петрушевич посмирнів, навіть зніяковів, позизувавши оком на притишених старшин, котрі по­кам’яніли на стільцях. - Нам зараз про інше слід помислити. На нас ціла гора звалилася, отже...
Не встиг він докінчити, як двері відчинилися і ввійшов Петлюра - застібнутий по горло френч, упевнений крок, вивірені рухи.
- Слава Україні!
- Героям слава... - промимрив Петрушевич.
Слідом за Головним отаманом з’явилася колоритна фігура його ад’ютанта сотника Крушинського - буйне волосся, пишні вуса, а зростом на голову вище од свого патрона. Останнім зайшов ота­ман Юрко Тютюнник, якого Петлюра ставив високо і який возив із собою портрет Наполеона...
Перекладати і називати імена тих, хто перед Шаманеком, не було потреби - полковник усіх знав, і Вайда не зводив очей з прибульців. Надто - з Петлюри. Досі він бачив його хіба що на портретах, у натурі - все інакше... Нижчий від Петрушевича... І посмішка його квола... І лице зморене та бліде... А казав же Грицан, що про нього рекли «наш Гарібальді», коли, скинувши гетьмана Скоропадського, в’їхав у Київ. Який же з нього Гарібальді?.. Певне, на портретах усі вожді гарні... А чи спотворені? В усякому разі, на Вайду Петлюра особливого враження не справив. А його самовпевненість аж дратувала. Вайда цінив упевнених, а не самовпевнених, як і простих, а не простаків...
- Перейдемо, панове, до кімнати, - сказав Петрушевич після того, як усі поручкалися, а незнайомі - познайомились.
Так, Вайді було інтересно, проте не роззявляв рота, як дітвак. Йому вже тридцять п’ять, і пожив, і повоював. Самого Франца-Йосифа у Відні видів, у товаристві Івана Франка мав щастя бути. Івана Франка! Вожді приходять і відходять, а Франко зостанеться навіки в людських душах, як і його книжки. Власне, своїми писаннями й житиме.
Антоне! І він зрозумів сам
себе: треба було сісти поруч з Шаманеком і перекладати йому слово в слово, про що говори­тиметься за круглим столом. І навпаки. Шаманек усміхнувся йому:
- Зараз почнеться справжня робота...
- Хоч би не посварилися...
- Не допустимо.
Петлюра сів і затарабанив по столу блідими пальцями з мало не сизими нігтями, а далі звично схрестив на грудях руки і, граючи голосом і мило всміхаючись, патетично заговорив:
- Я певен, я глибоко переконаний, що ми дійдемо спільної думки. Кожен за цим столом розуміє, що хвиля критична і відповідальність наша перед нацією виняткова. Я майже не сплю... Час не буде нас чекати. Історія також не може чекати. А доля історії зараз у наших руках.
Обкладинка роману Євгена Куртяка  «Спалені обози» (Київ, видавництво «Український письменник», 1993)- Що ви пропонуєте? - дипломатично спитав Петрушевич,
готуючись в разі потреби до відсічі.
- Я, здається, висловлювався не раз, - Петлюра знизив, при­глушив тон, - треба остаточно вирішити справу щодо спільних наших дій, - тепер голос звучав невдоволено, похмуро. - Нам негайно треба брати Київ! Негайно! Зволікати не можна. Ми самі собі шкодимо. А на нас звернуті погляди всього світу! Я хочу почути ваше остаточне слово, пане Петрушевич.
Остаточне слово... Легко йому, Петлюрі, казати! А звідки він, Пет­рушевич, знає, яке має бути те остаточне слово? Йдеш ніби по канаті... Бач, арештувати надумали... Вони й вбити можуть, вони ж бо, стрільці, роз’ярені, та й Петлюри не терплять, вважають запроданцем.
- Ми пропонували наступати всіма силами на Галичину, зайняти простір Стрий - Лавочне, щоб мати вихід у світ, як це планувалося при Чортківській офензиві, - Петрушевич відстоював свою стару думку. - Якщо відіб’ємо Галичину, зможемо взятися за Київ.
Петлюра скривився. Його дратувало саме слово «Галичина», йому потрібен був Київ, трон!
- Більшовики в Проскурові, вони вдарять нам у спину, - нервово промовив отаман Тютюнник. - Чекайте, чекайте - дочекаєтеся, що вони й вам ударять в спину.
- Такого не буде! Більшовики не підуть на Галичину, - рішуче заперечив Петрушевич. - Їм там нема що робити. Галичина бідна. То вам не Донбас, не Кривий Ріг і не пшеничні лани України! Більшовикам на Збручі достатньо стати.
- Якщо, звичайно, поляки не підуть на них, - додав Тарнавський.
- Хотів би я знати, а з ким битися в Києві? - аж тепер сказав своє слово Шаманек. - З більшовиками чи з денікінцями? Найліпша операція - на Одесу. Насамперед легше буде туди дістатися, не буде сильного ворожого опору. Та й дорога коротша, ніж на Київ. Над Чорним морем клімат лагідніший, ніж над середнім Дніпром, і з цією об­ставиною погано екіпірована
Галицька Армія мусить рахуватися.
- Пан Шаманек має рацію, - підтвердив Тарнавський. - 3 Одеси можна сконтактуватися зі світом, найти посередників, щоб за пшеницю і цукор купити заморську зброю.
- Дурне! Купити можна без Одеси, що ми й робимо! - Петлюра поблід, ним трусило. - Брати треба Київ... Київ! Київ! Тільки Київ! І між нами повинен бути добрий союз, бо кожна держава, поділена в собі, розлітається!
- Але ж ви зв’язалися з поляками, ведете з ними перегово­-ри, - вколов Петрушевич. - А гали­чанам краще бути з більшовиками, аніж з Польщею. - Він одразу уточнив, поправив себе: - Ка­жу про те, що бродить між стрі­лецтвом.
- Наш договір з поляками не такий, як ви собі малюєте, - Петлюра пробував спростувати Петрушевича. - Це лише припинення боїв, а не політична акція. І я певен, я глибоко переконаний...
- Ми з ними воюєм, а ви цілуєтесь! - вигукнув Шаманек.
- Неправда! - Петлюра й собі викрикнув. - Ми ввели до Директорії пана Петрушевича, ми ство­рили Міністерство галицьких справ...
- Воно якраз не потрібне! - перебив його Тарнавський.
- Ми його скасуємо, як воно вам так допікає...
- А таки допікає!
- Ви вважаєте Галичину своєю провінцією! - збадьорений підтримкою, випалив Петрушевич
і відразу злегка почервонів: заява видалась йому надто сміливою...
- Але ж існує акт злуки між нами!
- Зрозумійте, Галичина... - почав Тарнавський.
- Галичини зараз нема! - вирвалось в отамана Тютюнника. - Там, перепрошую, порядкує зараз армія Галлера.
- Так буде! Буде! Буде Галичина! Ми її відвоюємо!
- Хіба маєте достатньо сил?
- Маємо! Нам тільки потрібна деяка поміч.
- Так-так, лишень трохи помочі! - закивав Петрушевич в уні­сон своєму генералу.
- Пане Петрушевич, ви годитеся, аби обидві армії були підпорядковані Головному отаманові чи ні? - руба спитав отаман Тютюнник. - Не випадає такому солідному чоловікові, як ви, отак себе поводити. Пробачте за деяку відвертість, але то якісь несерйозні торги...
- Це не торги, а позиція, - захистив диктатора Тарнавський.
- Позиція... - спохмурнів Петлюра. - Але певен, я глибоко переконаний...
- Ваша певність нам боком лізе!
- Пане Тарнавський! - Петлюра тильною стороною долоні машинально змахнув піт з чо­-
ла. - Моя думка тверда: найправильніше, наймудріше буде наступати на більшовиків, відкинути їх звідси, взяти Київ, а тоді брати вашу Галичину!
- Армія знесилена, - спробував переконувати Петлюру полковник Шаманек. - Ми поведемо людей на явну погибель, ми загубимо армію! Невже Головний отаман не спроможний збагнути? І вам дивуюсь, пане Тютюнник!
- І чому ви думаєте тільки про себе? - ощетинився Петлюра. - Чому не думаєте про всю Україну? Що за постановка питання?
Цими словами він якоюсь мірою доконав Петрушевича. Справді, була ж у січні злука, прийняті ж відповідні документи, ухвали. Що тепер подумають люди? Як сприймуть? Петрушевич сліпим, здавалось, поглядом обвів усіх під загальну німу, камінну тишу - вони чекали... Навіть свої. Чекали його слова - слова диктатора. А він усе вагався, - треба було зважити й на думку власної опозиції... А вона ж бо за єдину Україну. І треба врахувати всі наслідки. Відмовитись від договору злуки - ще більше нажити собі ворогів. Ні, він на таке не міг пуститися.
- Що ж, хай буде по-вашому, пане Головний отамане... - тяжко підвів голову, наче вона була наповнена чавуном. - Разом, обома арміями підемо в наступ на більшовиків... На Київ.
- Вашу руку, пане диктаторе! - схопився Петлюра.
- Досить мого слова...
- Отже, на Київ! - Петлюра витер спітнілу долоню об штани. - За Києвом - Галичина! Тепер нам залишилось створити спільний штаб, з належною кількістю представників від обох сторін.
- Хай людей визначать військові, а ми затвердимо.
- Згоден, пане Петрушевич, - Петлюра аж зарум’янився.
- То - все? - Диктатор озирнувся, наче щось загубив.
- Так, усе - час діяти! Ввечері військові засядуть за стіл.
Вони обидва гречно попрощалися. Коли за отаманом Тютюнником, Петлюрою та його ад’ю­тантом Крушинським зачинилися двері, Петрушевич довго стояв замислено. Тарнавський не дивився на нього, сидів похнюплено, як і Шаманек, ад’ютант Паліїв, перекладач Вайда.
- Пане Тарнавський, я виджу, ви не схвалюєте мого рішення, - Петрушевич врешті не витримав цієї гнітючої мовчанки. - Одначе армія буде автономна, і ви її поведете...
- Що чути зі Львова - від Шухевича? - зовсім про інше спитав генерал. - У даній ситуації це вельми важливо.
- Зі Львова? - Петрушевич дещо розгубився, навіть сконфузився. - І все ж ви, пане генерале, не відповіли на моє пряме запитання: що ви думаєте про моє рішення?
- Нас розсудить час, - невизначено відказав Тарнавський, поволі підводячись. - Дозвольте відбути в Начальну команду?
- Тільки визначте представників у головний штаб.
- Одного я вже визначив - полковник Шаманек.
- Дуже добре, - схвалив Петрушевич.
- Якщо повернеться місія Шу­хевича, пошлю туди Поточняка.
- А не замолодий?
- Хоч раз проявіть гнучкість, пане диктаторе...
- Добре, добре, - Петрушевич замахав блідими долонями, наче хотів спекатися Тарнавсько­-го. - Дійте на власний розсуд.
- Між іншим, коли цар Петро Перший, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, проїжджав через ворота Кушнірської брами, з його голови вітер скинув капелюха... - генерал Тарнавський вклонився і, не чекаючи, як зреа­гує на його слова диктатор, квап­но рушив до дверей.
«Все це не для мене! - потягнувшись за Тарнавським, рішуче подумав Вайда. - Не годжусь я для політики... На фронті легше».


Повернення до списку