• ДОПОМОЖІТЬ

Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ВІВТОРОК, 17 ЛИПНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

15.06.2018

ГАРТ ВІДБУВСЯ В КАМ’ЯНЦІ

7 червня в національному університеті ім. Івана Огієнка відбулася зустріч із доктором політичних наук, професором, учасником бойових дій на сході України, випускником вишу 1989 року Миколою Лазаровичем. У її рамках проведено презентацію його книги «Російсько-українська війна (2014-2017 роки): короткий нарис», що побачила світ торік в Івано-Франківську у видавництві «Лілея-НВ».

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

Микола Лазарович у рідному вишіВідкрив захід декан історичного факультету Володимир Дубінський. Він звернув увагу на найцікавіші моменти життєпису Миколи Васильовича, подарував йому низку книжок. Далі з яскравою доповіддю виступив гість, розлого відповів на запитання. Свої міркування про російсько-українську війну висловив і подякував автору за його позицію доктор історичних наук Валерій Степанков.

Студент історичного факультету Максим Сльозкін детальніше розпитав автора про його книжку. Микола Васильович пояснив: «Узятися за написання книжки про російсько-українську війну спонукало прагнення хоча б коротко пояснити причини війни та окреслити основні події війни на Сході: узаконити назву події - війна, а не АТО чи ООС. У книжці викладено короткий огляд російсько-україн­ської війни і визначено її головні причини та передумови, ідеологічні засади, наведено чимало прикладів військових ситуацій. Наголошено в книжці й на процесі відродження українського війська, описано його перемоги та поразки. Звертаю увагу також і на роль волонтерсь­кого руху в зміцненні обороноздатності нашої країни. Узагальнено в книжці також й особливості і тенденції щодо реакції міжнародної спільноти на порушення територіальної цілісності та суверенітету України, з’ясовано характер політики санкцій щодо РФ. У додатках подано понад десяток інтерв’ю автора, вміщених у друкованих та електронних виданнях, про його участь у російсько-українській війні як вояка-добровольця, командира взводу 14-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. У книжці багато світлин».

ДО КАМ’ЯНЦЯ

Розповімо детальніше про автора книжки. Для цього скористуємося нарисом доктора історичних наук Олександра Федь­кова, статтями самого Миколи Васильовича.

Микола Лазарович народився 17 березня 1963 року в селі Баня-Березів Косівського району Івано-Франківської області. Батько Василь Григорович (1934-2005) ще в дитинстві став ін­валідом другої групи: навесні 1948 року йому відірвало праву руку, коли намагався ознайомитися з принципом дії однієї з повоєнних мін. Він закінчив Чернівецький фінансово-економічний технікум, працював завідувачем сільського клубу, секретарем та головою сільради, фінансовим інспектором. Батько напам’ять знав «Кобзар» Шевченка, «Співомовки» Руданського, безліч пісень, віршів, легенд. Значною мірою під впливом батька Микола перечитав чимало книжок, насамперед історичних, - спочатку із сімейної бібліотеки, яка нараховувала кілька тисяч томів, пізніше із шкільної та сільської.

Мати Ганна Василівна народилася 10 червня 1942 року. Життя присвятила сім’ї, передусім дітям - Василеві, Миколі, Ганні. Будучи прекрасною майстринею з виготовлення гуцульських килимів, вона виткала їх не одну сотню, а також навчила цього ремесла дітей.

Діти Василь та Ганна названі на честь батьків, а Микола - на честь стрия (батькового брата). Той (псевдо «Недоля») був ку­леметником сотні «Мороза» в Україн­ській повстанській армії. 20-річним під час бою поблизу Яремчі він пораненим потрапив у полон і 1946 року засуджений на 25 років таборів. Тривалий час сидів в одиночній камері, відтак йому заборонили повертатися до рідного краю. Помер доволі молодим. Усі, хто знав його, кажуть, що Микола Васильович дуже схожий на стрия, має таку саму вдачу.

1978 року, закінчивши в рідному селі восьмирічну школу з похвальною грамотою, Микола вступив на механічний відділ Коломийського технікуму механічної обробки деревини (нині Коломийський політехнічний коледж Національного університету «Львівська політехніка»). На четвертому курсі проходив прак­тику на Берегівському мебельному комбінаті. Про піврічне перебування на Закарпатті у нього залишилися найкращі спогади. Успішно завершивши навчання 1982 року, працював старшим майстром Балтського мебельного комбінату.

3 1982 до 1984 року Микола служив у армії - в роті почесної варти Прикарпатського військового округу в Львові: був старшим сержантом, заступником командира взводу. Разом із ротою побував у багатьох містах України. За сумлінну службу не­одноразово відзначений грамотами та подяками командування, публікаціями у військовій пресі, позачерговою відпусткою додому. Його фото як найкращого кулеметника були розклеєні по всіх ротних кімнатах відпочинку.

СТУДЕНТ

Після демобілізації Микола вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського пед­інституту. Першою пробою сил юнака на науковій ниві стала праця над дипломною роботою «Соціальні відносини в Україні у середині XVII століття», яку він виконав і успішно захистив під керівництвом доцента (нині професора) Валерія Степанкова.

У травні 1986 року він одружився зі своєю одногрупницею Наталкою Кушнір. На весіллі, яке відбувалося в Карпатах, гуляла вся група. Медовий місяць молодого подружжя проходив… у будівельному загоні. Через рік, 21 березня 1987 року, в них народився син Олег.

Під час навчання в інституті Ми­кола Лазарович упродовж кіль­кох років був старостою групи.

ДЕПУТАТ

21 червня 1987 року Лазаровича обрали депутатом Кам’янець-Подільської міської ради. Серед 250 депутатів було три студенти: крім Миколи, це Людмила Сверенюк із педінституту та Валентин Собіщанський із сільгоспінституту. Миколин округ №189 складався всього з п’яти поверхів (із п’ятого до дев’ятого) багатоповерхового будинку №42 на вулиці Ленінської «Искры» (нині Драй-Хмари). На сусідньому окрузі №188, що
охоплював перший-четвертий поверхи вказаного будинку, народним обранцем була асистент пед­інституту Людмила Третяк.

Микола Лазарович входив до депутатської комісії з питань будівництва, яку 4 липня, на першій сесії міськради, очолив директор реставраційної майстерні Станіслав Токар. Микола чимало вільного часу приділяв ознайомленню з умовами проживання молодих сімей, прагнув допомогти їх поліпшити.

«ПЛАНЕТА»

Обкладинка книжки1985 року з ініціативи студента другого курсу історичного факультету Сергія Бабія було зорганізовано дискусійний політичний клуб «Планета», який діяв до 1989 року. Туди, крім самого ініціатора, ввійшли його однокурс­ники Юрій Байдюк, Микола Лазарович, Валерій Нестеренко, Костянтин Тимчук. Виступаючи в багатьох колективах міста та об­ласті, члени клубу гостро критикували партійно-державне керівництво республіки, передусім першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, яке не лише пленталося у хвості демократичних змін, але й чинило їм всілякі перепони, ознайомлювали з «білими плямами» української історії, засуджували дискримінаційну політику щодо української мови.

Діяльність «Планети» не могла не зацікавити КДБ, який відстежував виступи її членів. На нараді комсомольського активу міста начальник місцевого відділення КДБ звинуватив клуб «в ідейно невитриманих вчинках у висту­пах перед учнівською молоддю». Найбільше обурення викликали деякі вислови Миколи Лазаро­вича. Так, під час одного із засідань клубу на запитання, що таке СРСР, студент зауважив, що ця абревіатура поки що не відповідає змістові, бо владу радам ще тільки збираються повертати, дійсний соціалізм несумісний із командно-адміністративними методами господарювання, та й статус республік як державних одиниць вельми невиразний. Нелояльною з погляду кадебіста була й відповідь Лазаровича на запитання про віру в Бога: «Кожна людина в щось вірить. І добре, коли це віра у щось величне і світле. Я глибоко переконаний, що краще віра в Бога, ніж зневіра й цинізм». Спроби присутнього на нараді Лазаровича захистити свої переконання та вступити в дискусію були проігноровані опонентом.

ВИСТУП НА СЕСІЇ

Доволі сміливим кроком Лазаровича став його виступ як депутата на сесії міськради 17 черв­ня 1988 року. Микола з болем говорив про русифікацію життя Кам’янця, про те, що на більшості установ вивіски написані лише російською мовою, а більшість чинов­ництва воліє розмовляти тільки по-російськи. На­віть вивіски з назвами вулиць, написаними українською мовою, почали міняти на нові, російськомовні. На репліку одного з «батьків» міста про те, що пробле­ми української мови в місті немає, молодий депутат іронічно зауважив: «Цікаво, чи цієї проблеми взагалі не було, чи ви вже вирішили її».

По завершенні виступу, який із дозволу більшості депутатів тривав значно довше, ніж дозволяв регламент, Лазаровича звинуватили у всіх можливих гріхах. Особливо старалися перший секретар міськкому КПУ Володимир Козлов, голова міськвиконкому Володимир Крилов, директор заводу «Електроприлад» Марат Вараниця та деякі інші де­путати. Володимир Козлов, обурившись закликами студента розмовляти по-українськи, своє ставлення до проблеми висловив так: «...Я сам украинец. Десять лет учился в украинской школе. Разговариваю на том языке, на котором удоб­но, и не собираюсь ничего менять. Буду говорить и писать на русском языке».

У місцевій пресі про нашу­мілий виступ не згадувалося жодним словом: газета «Прапор Жовтня» 22 червня написала, що депутат Лазарович узяв участь в обговоренні проблем міського будівництва.

НА РИНКУ

Думка про організацію акції на захист мови визріла в Лазаровича після того, як він 1 жовтня 1988 року перевівся на індивідуальний графік навчання і одночасно став працювати завідувачем бібліотеки Чемеровецького медучилища. Маючи вдос­таль вільного часу, студент ретельно опрацював необхідну літературу, підготував звернення. Напередодні акції він повернувся до Кам’янця, скликав у гуртожитку студентську вечірку, на яку зійшлося до 10 осіб, і повідомив про свій план. Усі присутні погодилися його підтримати. Щоправда, участь в акції взяли лише двоє - сам ініціатор і його товариш Вадим Якубовськнй, також студент п’ятого курсу історичного факультету.

Недільного ранку 27 листопада 1988 року студенти вийшли на міський ринок Кам’янця. Ставши при вході, вони розклали на столику чисті листки паперу, ручки і плакат: «Ініціативна група студентів історичного факультету Кам’янець-Подільського пед­інституту. Ми за державний статус української мови! Звернення до Верховної Ради УРСР. Ми, жителі міста Кам’янець-Подільського, поділяємо тривогу широких кіл громадськості України за стан української мови і просимо Верховну Раду УРСР надати українській мові статус державної». На студентську ініціативу люди реагували по-­різному: більшість дякувала і ставила свій підпис, інші - байдуже, треті - доволі агресивно. За короткий час під відозвою підписалися 90 кам’янчан. Однак хвилин через 40-50 до хлопців підійшли працівники чи то МВС, чи то КДБ і змусили їх припинити акцію.

Спроба продовжити збір підписів поблизу крамниці «Дитячий світ», через дорогу від ринку, не принесла успіху. Плакат зі зверненням, який Лазарович і Якубовський установили на новому місці, скинув у калюжу невідомий чоловік. Останнім місцем, де було встановлено вже намоклого плаката, став вестибюль студентського гуртожитку. Там ще декілька десятків студентів підписами підтримали вимогу надання українській мові статусу державної. Згодом підписні листи було надіслано до Івана Драча в редакцію «Літературної України».

РОЗБІР ПОЛЬОТІВ

Цілком мирний студентський захід не мав мати якихось не­гативних наслідків. Однак постало питання про звільнення студентів із інституту. До них стали використовувати звичні засоби впливу - розмови в кабінетах за зачиненими дверима. Куратор із КДБ ставив питання про те, хто був «натхненником» ідеологічної диверсії, а один із професорів у грубій формі звинуватив студентів у «націоналізмі». Дійшло до того, що деякі підписанти зі студентського середовища просили закреслити їхні автографи під зверненням. Сам Лазарович змушений був звільнитися з роботи.

Для засудження студентської акції в актовому залі історичного факультету були скликані факультетські збори студенів і викладачів. Викладацький колектив «розколовся»: частина була солідарною зі студентами, інші засуджували їхні дії, але більшість зайняла вичікувальну позицію і не з’явилася на збори. Одним із чинників, який зумовив те, що процес засудження не вдався, були виступи викладачів Валерія Степанкова, Юрія Тарасова, Олександра Федькова та інших. Валерій Степанков наголосив, що в країні зовсім не та суспільно-політична ситуація, щоб засуджувати людей за їхні переконання. Він відзначив, що українська мова справді вимагає захисту, про що говорять видатні представники української інтелігенції - поети, письменники, науковці. Про це йдеться в друкованому органі Спілки письменників України - «Літературній Україні»... Промова Валерія Степановича знайшла підтримку інших викладачів та студентської громади. Після цього годі було очікувати якихось негативних ре­золюцій чи оргвисновків щодо студентів. Навпаки, в резолюцію зборів записали пункт про необхідність допомоги в зборі підписів за вимогу надання українській мові статусу державної.

Пресова служба Української гельсінської спілки випустила спеціальне повідомлення, а у Львові з’явилися листівки з інформацією про студентську акцію в Кам’янці. Правда, в повідомленнях допущені помилки в прізвищах учасників: замість Лазарович - Лазаревський, замість Якубовський - Якубович.

Важливим фактором були також репортажі про згадану подію на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки». Захистив студентів відомий поет і дисидент Микола Горбаль. Дізнавшись про проблеми студентів, він, незважаючи на те, що сам перебував під невсипущим оком КДБ, прийшов на допомогу. Невдовзі на хвилях радіостанцій відома правозахисник і журналістка Надія Світлична виступила з цик­лом передач «У Кам’янці на риночку», де повідомила: «Не знаємо, що чекає кам’янець-подільських студентів за такий радикалізм».

Не залишилась осторонь від студентської акції й місцева преса. 1 квітня 1989 року орган Хмельницького обкому КПУ та облради газета «Радянське Поділля» помістила пасквіль Йосипа Ядухи «Їжак в цукерко­-вій обгортці», де в традиціях соціалістичного реа­лізму всі факти перевернула з ніг на голову. 26 квітня за командою зверху пасквіль передрукувала багатотиражка «Радянський студент». Спроби Лазаровича домогти­ся спростування перекручених фактів у «Радянському Поділлі» не принесли успіху - редакція поводилася, немов у рот води набрала. Тоді він звернувся до редактора «Радянського студента» Юлії Яворської, яка дала згоду на публікацію відкритого лис­та до редакції «Радянського Поділля». Тож 16 травня студентський друкований орган доніс позицію Лазаровича до читачів.

Надзвичайно важливою підтримкою для студентів були лис­ти зі Львова, Харкова, Запоріжжя, Стрия. В одному з них Микола Василега із Запоріжжя застерігав: «І все ж, хлопці, будьте пильними щодо можливих і мерзенних провокацій (як ото підкидання в кишеню пакетика з гашишем у транс­порті, або антирадянських матеріалів у студентській аудиторії під час перерви у ваші дипломати, чи то інсценізація «спроби згвалтування» тощо). Отже, пильність, пильність і ще раз пильність, бо вороги наші - мастаки на подібні витівки...»

ПІСЛЯ КАМ’ЯНЦЯ

1989 року Микола Лазарович із відзнакою закінчив інститут і разом із дружиною був направлений на роботу до Кременеця, де працював викладачем суспільних дисциплін та головою студентського профкому педагогічного коледжу імені Тараса Шевченка, а Наталка - вчителем історії і права спочатку в ЗОШ №5, а згодом - у педколеджі. Нині він працює в Тернопільському національному економічному університеті професором кафед­ри документознавства, інформаційної діяльності та україно­знавства, а дружина викладає в Тернопільському кооперативному торговельно-економічному коледжі.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку