А ТИМ ЧАСОМ У ЛУГАНСЬКУ…
«С четырех утра за нашим домом бомбежка и стрельба. Пока живы и надеемся на лучшее. Держите за нас кулаки», після такого повідомлення від найкращої подруги з Луганська тілом побігли мурашки. Коли спостерігаєш за картинкою з екрана телевізора, не так яскраво сприймаєш те, що відбувається. Але коли знаєш, що у вирі подій перебувають рідні та близькі, то мозок починає розуміти, що це сумна, страшна і нестерпно болюча реальність.
Наталія кам’янчанка. Через обставини ще в дитинстві була змушена переїхати на батьківщину батька до Луганська. Але серце її залишилося тут на Поділлі.
Коли 2 червня в Луганську терористи почали штурмувати прикордонну частину, Наталія з чоловіком саме були вдома.
Когда начался штурм, нам стало очень страшно, розповідає вона. Мы подошли к окну и увидели там картинку из телевизора. До сих пор не верю, что это все происходило на наших глазах: над многоэтажками летал истребитель, возле части все время чтото взрывалось, ктото стрелял, падали тела. Обычные жители превратились в массу: с вещами в руках они пытались убежать из района и тоже попадали под обстрел. Мы с мужем только сидели и молились, чтобы все было хорошо, и мы остались живы.
Вообще сейчас жить здесь стало очень опасно по улицам ходят чеченцы и представители ДНР, которые за триста долларов готовы убивать, очень поднялся уровень бандитизма, пропадают люди… Я уже готова вернуться в КаменецПодольский, только не уверена, сможем ли мы с мужем найти там работу.
Коли штурм частини закінчився, сім’я оперативно зібрала найцінніші речі й переїхала в інший район міста до друзів. Що робити далі, Наталія не знає. Як зазначає вона, з Луганська поки що вибратись дуже складно терористи зупиняють машини, які намагаються виїхати за межі області. Подальша доля тих, хто трапляється на їхньому шляху, зовсім не втішна. Тому сім’я поки що вичікує втихомирення ситуації. Ну, а пізніше, можливо, переїде до Кам’янця.
Тетяна ХОПТЯР.