ОДИН ДЕНЬ З ІСТОРІЇ СЕЛА: СМЕРТЬ ПЕРЕД ВИЗВОЛЕННЯМ
– На Теплого Олекси, 30 березня, у Демшині було велике горе, – розповідає його мешканка Анастасія Мазуренко. – Гітлерівці, відступаючи, розстрілювали односельчан. Наша родина зі сторони мами Марини зібралася в дідовій хаті. Солдати зайшли і одразу наказали батькові: «Kom!». Застрелили його під горіхом біля стодоли. Однією кулею в потилицю відібрали у мене мого доброго тата…
Майже сім десятиліть тому в такі ж, як і нині, не по-весняному холодні березневі дні кам’янецькі села були звільнені від німецьких військ. Та мало хто знає, що саме під час відступу, навесні 44-го, фашисти у с.Демшин за один день розстріляли 56 людей.
Ця невелика і майже незнана історія одного дня із життя Демшина досі живе в пам’яті вже небагатьох його найстарших мешканців. А завдяки сільській вчительці історії, члену Національної спілки краєзнавців України Надії Данилюк, яка живе в Демшині, сокровенні спогади не втрачені й не загублені. Надія Матвіївна вже багато років з великим ентузіазмом і бажанням зберегти частинку історії записує їх, аби незабаром видати книгу про своє село. З нагоди річниці визволення Демшина розвідниця історії поділилася з нами розповідями односельчан про події тієї весни. Отже, про те, як пам’ятають березень 44-го мешканці визволеного села…
НАПЕРЕДОДНІ.ВОНА НОСИЛА ЗВІСТКУ У ВОЛОССІ
– 28 березня до Демшина підійшли колоністи й німецький обоз. Підводи везли продукти, зброю, простирадла та інший крам, – розповідає Надія Данилюк. – Вони поспішали на переправу через Дністер, відступали до Румунії. А на калачковецькому полі обоз застряг у болоті, німці випрягли коней, залишили вози з крамом, а самі пішли десь ночувати, не поставивши варти. Наші ж люди вночі пограбували підводи. Був у селі один сміливий дядько, який і організував це діло.
Зі слів Надії Даниляк, вранці 29 березня демшинянка Сяня Шулик йшла селом до своєї мами й побачила, як односельчанин вистрілив у німецького офіцера, котрий десь по селі набрав яєць. Біля ставу також хтось поранив німецького солдата, й німці зробили висновок, що Демшин – партизанське село, адже стріляли не військові. На той час у селі було повно власовців, есесівців і німців, які відступали від Кам’янця на переправу. Одна з мешканок Демшина, яка була в гітлерівців за перекладача, розповідала, що німецький штаб розташовувався в Субічі. Щоденно німці вели колоною до переправи радянських полонених, які здійснювали там будівництво. Німецькі солдати готувалися до відступу.
– Старші люди розповідають, що односельчанин Федір Стебніцький мав зв’язок із підпіллям у Кам’янці й часто десь пропадав із села. Його молодшу сестру Надю німці одного разу зловили й били, аби випитати, де подівся брат. А во¬на – ні пари з уст, бо сама того не знала. Коли село вже визволяли, демшинцям Федору Стебніцькому і Йосипу Зубрицькому радянські солдати дали рацію, щоб вони могли повідомляти про ситуацію в селі. Але німці про це дізнали¬ся – один із сільських поліцаїв вистежив і доніс. Рацію відібрали, а Федора і Йосипа заарештували й закрили в льосі будинку, що на перехресті вулиць Котовського (нині Подільська) та Центральної. Тоді там жив Володимир Струтинський, який працював у німців перекладачем. Коли німецькі офіцери сіли вечеряти в хаті, він пішов до льоху щось взяти і, як кажуть люди, навмисне не зачинив дверей. Так хлопці й утекли, а потім їм вдалося підслухати, що село завтра, 30 березня, будуть знищувати: спочатку розстріляють чоловіків, а потім на конюшню заженуть полонених, жінок з дітьми і спалять їх.
Надія Матвіївна записала і спогади сестри Федора Стебніцького Надії. З її слів, того дня Федір написав невеличку записку й наказав, щоб Надя заховала її собі в заплетену косу. Ніхто не знав, що там було написано. Не читала її навіть сама дівчина, яка тоді з ретельно захованим папірцем у волоссі за наказом брата вдосвіта, взявши відерце зерна, побігла на суржинецький млин. Там сказала, як велів Федір: «У мене є трішки, ви мені добавте і змолотіть». Млинар зрозумів і запитав, що Надія ще принесла. Так і отримав звістку.
– Потім вістка про те, що німці розстрілюватимуть людей, рознеслася по всьому Демшині, – каже Надія Данилюк. – Хоча гітлерівці й вважали село партизанським, проте відомостей про те, чи був хтось партизаном, – нема. А от у сусідніх Врублівцях, що точно відомо, командиром партизанського загону був Михайло Мельник, на якого люди казали Мілько. Він на той період зібрав загін хлопців. Можливо, хтось із мешканців села і був у його загоні. Там, де річка Тернавка впадає в Дністер, було колись село Мар’янівка, яке потім затопили. Біля села – мілководдя, тому Мілько передбачав, що німці можуть тікати саме туди, там і пантрували.
30 БЕРЕЗНЯ. СЛОВАМИ ОЧЕВИДЦІВ…
Спочатку німці почали розстрілювати, як кажуть мешканці Демшина, «заярників» – чоловіків, які жили в частині села за яром. Звістка про те, що відбувається, і про наміри гітлерівців швидко розлетілася селом. Люди попереджали один одного й були дуже збентежені, збиралися цілими родинами. За словами Василя Корогоди, у погребі, який залишився від розваленого маєтку пана Кетлінського, зібралося чоловік 40. Хтось плакав, а хтось молився з думкою: «А може, німці нас не знайдуть. Може, не встигнуть…».
30 березня німці йшли від Студениці, з боку с.Субіч, де наші розгромили переправу. Відступаючи, розстрілювали лю¬дей. Але незабаром у село прийшло підкріплення – Уральський розвідувальний танковий десант під командуванням Михайла
Радугіна та Петра Барабанова, яким після війни присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. Був великий бій, що тривав декілька годин. Так визволяли Демшин.
Але люди добре знають й інших своїх героїв, вчинки яких, можливо, були й не такими помітними. Так розповідають мешканці Демшина про «сина полку», хлопчину з дитячого будинку Колю Серєбрянікова. Він, знаючи, що німці хочуть спалити село, пішов шукати бочки з бензином. А знайшовши, обережно скинув їх у річку Окунь.
Живуть у Демшині й люди, котрі на власні очі бачили смерть своїх рідних. Анастасія Іванівна Мазуренко пам’ятає, як німці вбивали її батька Івана Мельника, хоч у той час була ще зовсім маленькою дівчинкою. Того дня її родина зі сторони мами
Марини, в якої було 4 сестри і брат, зібралися в хаті, де всі вони народилися.
– Дядька Якова із сестрами не було, тому між жінками був тільки один чоловік – батько Іван. Сиділи і згадували своє життя. Тоді до хати зайшли німці й сказали татові: «Kom!». Вивели його до стодоли під горіх і там розстріляли. 30 березня мене розлучили з добрим татом. Я все життя пригадую собі страшну картину, як у батька стріляють ззаду, як куля проходить через його потилицю і виходить через лоб, як він падає на яскраво-зелену траву під горіхом.
Ніщо не змогло стерти події 30 березня 44-го року і з па¬м’яті Ольги Вацик-Малащук.
– Того дня мама дуже просила батька, щоб він погодився одягнути жіноче вбрання й видати себе за жінку. Проте тато вперто не хотів цього робити. Німці надійшли зі сторони церкви і повернули до нас на подвір’я. Покликали батька. Вистрелили йому прямо в живіт і пішли далі. В страшних болях тато корчився на землі. Йому розірвало кишечник, а серце ще билося. Він стогнав, благав добити його. Один з німців повернувся і вистрелив ще раз – врятував бідолашного від мук.
Люди розповідали, що німці не шкодували навіть старих. Зі слів Миколи Федонюка, який тоді був підлітком, таким чином фашисти розправилися і з його стареньким сусідом Василем Блащуком.
– Дід Василь у той момент ніс на руках ягнятко до вівці, щоб погодувати. Німці прийшли раптово і без зайвих слів пустили в старого кулю. Я так добре пам’ятаю, як закривавлене дідове тіло лежало на землі, а мале перелякане ягнятко чомусь не тікало. Воно притулилося до дідуся і тремтіло.
Запам’ятався цей день і Миколі Маринюку, який тоді був
15-річним юнаком. 30 березня він втратив діда Літомірського, котрий хоч і був нерідним, проте виростив і виховав хлопця, якого залишили батьки. Дідуся застрелили власівці. Тільки дивом врятувався Коля, який заховався в хаті.
– Пригадую, дід лежить застрелений на вулиці, бабця голосить, а вийти й забрати покійного немає можливості, бо всюди ходять німці. Після власовців до хати зайшли німецькі солдати. Один з них, котрий говорив російською, наказав заварити чаю. Я розпалював піч і ненароком разом із соломою захопив набої від кулемета. Вони так стріляли, що німці спочатку не зрозуміли, що відбувається, наробили галасу. Потім один з них побачив наші жорна і дуже реготав, повторюючи «русская мельница, русская мельница». Потім взяв і справив туди нужду…
Анастасія Магаляс розповіла про вбивство її дядька Івана Рудя.
– Добре пам’ятаю, як ходили німці селом у березні 1944-го. Ми жили недалеко від будинку, який був сільським клубом. Він розташовувався на вулиці Михайлівській, поруч з церквою, і там жили радянські полонені, спали на долівці, встеленій соломою. Їх німці щоденно кудись водили. Казали люди, що будувати переправу через Дністер. А вони були дуже брудні й голодні. Наші мами кидали їм картоплю і хліб. Полонені жадібно їли, але між собою завжди ділилися.
А вже 30 березня німецькі солдати вбивали односельчан. Мама переодягнула мого брата Ваню в жіночий одяг. Але, дякувати Богу, до нашої оселі німці не дійшли. Після обіду я вийшла на вулицю. Всюди було чути плачі. Я й до сьогодні їх чую. То плакали за вбитими чоловіками. Від фашистської кулі помер і ні в чому не винний мій дядько Іван Рудь.
Пережив важку втрату 30 березня і Микола Павленко.
– Коли з Китайгородської долини надійшли танки, я був на горбі. Із села Субіч йшли німці, а наших декілька хлопців відстрілювалися, але потім повтікали, бо ворожих солдатів було більше. Наша хата була скраю села. Німці зайшли на обійстя, мене, брата Петра та сестру Сяню загнали на піч. Самі нашвидкуруч насмажили яєць, наїлися і пішли, але двоє з них повернулися й покликали батька: «Kom!». Тато вийшов, його завели до стайні. А ми тільки почули вистріл… Батька не стало.
Наталя Семенівна Маринюк 30 березня була з усією сім’єю у родички її чоловіка Ольги Дем’янової. Тоді вона стала свід¬ком такого діалогу Ольги з її чоловіком Олександром:
– Давай тебе заховаємо, – казала жінка.
– Та ти що! Я не вірю, щоб мене за нізащо вбили. Готуй щось поїсти, вони наїдяться й підуть далі.
Німці таки прийшли. Відразу вивели Олександра надвір і застрелили. Йому тоді було лише 35 років.
