Андрій БОНДАР: «ВІЙНА ВСЮДИ, В КОЖНОМУ СЛОВІ Й МІЖ СЛОВАМИ…»
Андрій Бондар народився 1974 р. в Кам’янці-Подільському. Навчався на філологічному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, а 2001 р. закінчив Києво-Могилянську академію.
Працював головним редактором газети Асоціації українських письменників «Література плюс», заступником головного редактора журналу «Єва», редактором літературної сторінки «Книжкова лавка» в газеті «Дзеркало тижня», вів авторську колонку в «Газеті по-українськи».
Лауреат премії видавництва «Смолоскип».
Одружений із письменницею Софією Андрухович, мають доньку Варвару.
Сьогодні він у списку десяти найвпливовіших українських письменників і видатних літературних критиків, його вірші перекладені десятьма мовами, а влучні вислови рясніють на сайтах багатьох видань. Основною ж платформою для міркувань на злобу дня знаний літератор, публіцист і перекладач Андрій БОНДАР обрав віртуальну, ставши ще й одним із найцитованіших блогерів Інтернет-простору. Хоча, як вважає сам Андрій, межі між віртуальним і реальним нині фактично не існує. Тому публікації про націотворення, розвиток української культури, політику і політиків, українську демократію та інформаційну війну відомий блогер розміщує на власній сторінці у «Facebook». А два десятки років тому перші тексти Андрія Бондаря друкував «Подолянин». Тому напередодні Дня блога ми вирішили дізнатися більше про відомого активіста з кам’янецьким корінням.
«НАШЕ ПРАГНЕННЯ ПОЛЯГАЛО У СТВОРЕННІ ЯКОГОСЬ ЛЮДСЬКОГО,
НЕЖУРНАЛІСТСЬКОГО ВИМІРУ РЕВОЛЮЦІЇ»
Невеликі публікації у власному Інтернет-щоденнику Андрій Бондар скромно називає «громадянською лірикою» на гострі теми. Короткими записами блогер коментує, критикує та аналізує події, котрі зачіпають за живе кожного свідомого українця. Нерідко роздуми блогера виливаються в дотепні короткі віршики, як, для прикладу, нещодавній:
Не міг я зовсім збагнути ніяк,
Звідки цей гавкіт і шип зміїний:
В Москві вже майже годину як –
День Незалежності України.
А починав блогерську діяльність Андрій у популярному блог-сервісі «Живий Журнал» («LiveJournal»).
– У ЖЖ я забрів випадково, – каже Андрій Бондар. – Здається, тоді якась критична кількість моїх друзів і знайомих на нього «підсіли», і я вирішив не пасти задніх. Щось написав таке, мовляв, зустрічайте нового учасника і якийсь лінк зі своєю новою статтею «пришпилив» у журналі «Корреспондент». ЖЖ був цікавим досвідом, але мав свою специфіку, бо здавався якоюсь тупиковою гілкою. Насамперед у тому сенсі, що він суворо обмежувався кириличним сегментом, уже не кажучи про той факт, що його шматками купували росіяни і, врешті-решт, викупили цілком. Особисто я сприймаю ЖЖ як певний трамплін у «Facebook». Але там теж бувало цікаво і гостро.
– Андрію, на яку тематику найбільше пишете у своєму Інтернет-щоденнику?
– Пишу на ті теми, на які хочу. Політика, література, гумор. Віршики жартівливі на злобу дня. Про життя, словом. Жодних стратегій, планів і розрахунків немає. Все відбувається стихійно. Певна річ, головна тема – це поточна ситуація в Україні та війна. Війна у принципі всюди, в кожному слові й між словами. Хоч її іноді не видно, але вона пронизала все наше життя. Про неї безпосередньо можна й не писати, вона все одно лізе з усіх щілин.
– До речі, з приводу інформаційної війни. Під час Революції Гідності Ви не тільки були активним учасником Майдану, але й створили проект «Eurolution», який називають вагомим внеском в інформаційну антикризову діяльність цього періоду.
– Я не схильний перебільшувати роль «Eurolution.Doc.». Річ у тім, що з’явився він як цілком волонтерський проект в екстремальних умовах. За інших обставин він з’явитися просто не міг. Це був сирий, досить хаотичний і відчайдушний продукт. Робився він у стилі «хата горить». Тоді в усіх було відчуття катастрофи і всі прагнули якось долучитися до революційної діяльності. Люди зі знанням іноземних мов, які мешкали на Заході, теж не бажали залишатись осторонь. Наше прагнення полягало у створенні якогось людського, нежурналістського виміру революції. Тому чимало блогерів на «Facebook» зголосилися перекладати тексти різними мовами, редагувати їх і поширювати всіма доступними методами, щоб якомога більше людей у світі довідалися про Майдан.
Цей проект був від початку й до кінця провально-ідеалістичним. Велика група людей без жодної владної вертикалі, жодного начальства. Я лише адміністрував проект. Це, вочевидь, моя перша і остання адміністраторська діяльність у житті (усміхається).
«ТУТ МОЖНА ЗНАЙТИ ВСЕ: ВІД ЕКСПЕРТНОГО СЕРЕДОВИЩАІ
ЛАБОРАТОРІЇ СЕНСІВ ДО КІМНАТИ СМІХУ ТА БАЛАГАНА»
– Яке значення сьогодні, на Вашу думку, має діяльність блогерів?
– Не знаю, чи зсередини процесу мені зручно говорити про значення блогів, але здається, що це цікаве поле всіляких експериментів, дослідів людини в її сучасних кондиціях і різноманітних маніпуляцій. Тут можна знайти все: від експертного середовища і лабораторії сенсів до кімнати сміху та балагана. І люди тут різні, з різними життєвими досвідами, цілями і потребами. Такий собі «Гайд-парк», базар. А ще «Facebook» – я завжди кажу саме про нього, бо про інші соцмережі взагалі не знаю майже нічого – сьогодні відіграє роль салону. Колись багаті й інтелігентні люди зустрічались і «торгували» обличчями, розумом, становищем у спеціально відведених місцях, а тепер салон набув цифрового вигляду. Хоч у цей салон пускають не лише багатих та інтелігентних. Критерії допуску максимально демократичні: зареєструвався і пиши. А що напишеш, те і твоє. Але від цього він не перестає бути «ярмарком суєти», як сказав би Вільям Теккерей.
– Андрію, чи можуть, на Вашу думку, блогери впливати на ситуацію в країні або ж на конкретні сфери її життя?
– Звісно, можуть. На моїй пам’яті за останні півтора року скандали у «Facebook» призводили до скандалів у політиці й навіть гучних відставок. Один із найчільніших борців за люстрацію нашого політичного класу, мій добрий друг Карл Волох усі найгостріші свої тексти публікує у «Facebook». І не лише він. Потенційно «розігнати» тут можна будь-яку проблему і ситуацію. Тому межа між реальним і віртуальним – примарна. Іноді вона стирається настільки, що її просто не видно.
– Чи не боїтеся ділитися судженнями, з якими можуть не погоджуватися багато читачів? Тобто, чи є якась самоцензура?
– Різне буває. Іноді, звісно, не все пишу, що думаю. Багато чого замовчую для загального добра. Наприклад, я не пишу про пересування військових і взагалі на теми військової справи. Я не розуміюся на тонкощах. Це не моя сфера. І тут чітко відчуваю межі власної компетенції. Так само не пишу про економіку. Я ділюся зазвичай тільки тими судженнями, де можу щось заперечити й відповісти, відстояти свою думку. Самоцензура існує. Особливо в часи революції та війни я намагався діяти за принципом «не нашкодити». Сподіваюсь, у мене переважно виходить.
– А як зі свободою слова на блогах?
– Свобода слова тут, безперечно, є. Саме тут вона і є. Насамперед тут. А те, що є в інших сферах, свободою назвати важко. Приміром, свобода у ЗМІ – неповна і кастрована, вже навіть тому, що існують обмеження у форматі, вимогах інвесторів чи редакційній політиці. Натомість у блозі ти сам собі визначаєш формат, сам себе годуєш і розробляєш редакційну політику. Ну, і відповідальність маєш теж ти сам. Тому так, свобода тут є!
«ХОТЕЛ СПРОСИТЬ У РЫБАКА, КАК КЛЁВ, А ВЫРВАЛОСЬ: «А ЧЁ ТАМ У ХОХЛОВ?»
Втім свобода свободою, а відчути «неугодность» своїх висловлювань блогеру таки довелося. На деякий час «Facebook» заблокував сторінку Андрія Бондаря. А причиною цього стали, зокрема, його вірші, в яких було використано поширений у мережі мем «Чё там у хохлов?», що демонструє надмірну увагу російських ЗМІ до подій в Україні.
– Сьогодні я ту історію сприймаю трохи іронічно. Просто одного вечора написав десь 20 жартівливих віршиків із тим мемом. У квітні на «Facebook» лютували бригади «ольгінських ботів», які скаржилися адміністрації соцмережі на українців. А оскільки кількість моїх читачів на той час перевалила за 10 тисяч, я теж потрапив у їхні рознарядки. З тих віршиків вони вибрали для масованих скарг один: «Хотел спросить у рыбака, как клёв, а вырвалось: «А чё там у хохлов?». Хоча були й гостріші текстики, і дотепніші. Ну, але банили не тільки мене. Більшість моїх друзів потрапляли тоді в ті «розстрільні списки». Дехто на тиждень, а декому впаювали і 30-денне блокування. Активність цієї «ольгінської бригади» (дописувачі, які за гроші працюють на російську пропаганду в соціальних мережах. – Прим. ред.) помітно знизилася влітку, але точечні акції вони проводять досі. Мій приятель, опозиційний російський журналіст і публіцист Остап Кармоді ініціював петицію проти політичних репресій у «Facebook». І ця історія стала інформаційним приводом для новин. На BBC, в Guardian і багатьох інших ЗМІ вільного світу про це написали матеріали. Також паралельно вийшло декілька гострих і викривальних статей про російські фабрики ботів, усю кухню кремлівської пропагандистської машини. Вінцем була величезна стаття у «The New York Times». Словом, історія була захоплива і цікава. Сьогодні все перебуває в кволоплинному стані. Оце очікую, що десь у вересні-жовтні знову можливе загострення. Хоча їм легше було би просто вимкнути в Росії з розетки Інтернет. Утім усе до того йде.
– В одній зі своїх публікацій Ви написали про зустріч Арсенія Яценюка та Арсена Авакова з українськими блогерами. Тоді Вам «накипіло» питання розвитку культури, і Ви прокоментували своє звернення до посадовців: «…у сфері культури реформи провести найлегше, бо тут не потрібні ні ресурси великі, ні гроші. Потрібна воля. А у вас волі нема. І розуміння, що культура – це вітрина країни, немає. Сучасна, актуальна українська культура, а не віночки і шаровари…». Чи отримали тоді належну відповідь?
– Я відверто запитав прем’єр-міністра, чому вони терплять некомпетентну, нефахову і нешановану в культурному середовищі людину на посаді міністра культури. Відповідь Яценюка у принципі не розчарувала. Вона просто вкотре засвідчила, що культура в нашій країні, як завжди, перебуває між спортом і погодою. Так було в радянські часи і залишається досі. Про цю зустріч написав чи не кожен блогер, який був там присутній. Це розмова істот, які живуть на різних планетах. Ми не розуміємо і 50% всіх їхніх розкладів, таємниць і підкилимних ігор. Вони ж не знають, звідки чекати шпильки. Але точно ніхто не зачарувався і не розчарувався. Минули ті часи.
– Наскільки українці активно читають і коментують публікації блогерів? Які Ваші дописи в мережі викликали найбільше дискусій?
– Наскільки активно – залежить від багатьох чинників. Загальні настрої, день тижня, сезон, пора року – все має свою роль і впливає на активність читачів і коментаторів. А щодо дописів, які викликали найбільше дискусій… Ви не повірите! Багато коментарів – десь понад дві тисячі – викликало запитання: «Назвіть трьох ваших улюблених поетів». Це був такий неймовірний шквал, що я вкотре переконався: ми передусім нація поетів. Хоч, здавалося б, з першого погляду і не скажеш.
«ПРОЗУ ТА ПОЕЗІЮ ПРОПОРЦІЙНО ДО ІНШИХ ВИДІВ ДІЯЛЬНОСТІ ПИШУ
Я ЗЛОЧИННО МАЛО»
– Андрію, Ви належите до родини знаних українських літераторів. Ваш тесть – відомий письменник Юрій Андрухович. Втім у десятці найзначніших письменників сучасної України, за версією «Forbes», є і Ваше ім’я. Крім того, Ви були й серед експертів, котрі називали імена літераторів. За якими критеріями обирали діячів?
– Я не знаю, за яким критерієм обирали інші колеги-експерти. Знаю точно, що в мене був суто смаковий підхід: кого люблю, шаную як літератора, чий вплив вважаю значним і непересічним, того й називав. Крім родичів, певна річ (сміється). Ну, і себе, звісно ж, також я не називав. Мене назвали інші люди. Не розумію, чому так сталося. Я себе у списку «найзначніших» не бачу. А якщо й найзначніших, то аж ніяк не письменників. Прозу та поезію пропорційно до інших видів діяльності – публіцистики й особливо перекладу – пишу я злочинно мало. Але, мабуть, вони врахували мої здобутки на цих нивах.
– До речі, розкажіть про свою перекладацьку діяльність.
– Робочі мови дві – англійська і польська. Говорити про перекладацьку діяльність можна пекельно довго. Переклади – це те, за що живемо і не вмираємо від голоду я і моя родина. Це гармонійно поєднані ремесло і творчість. Гідне і добре заняття.
– І врешті хочеться запитати, чому вирішили «втекти» з провінційного Кам’янця-Подільського? І яку роль він відіграв у Вашому житті?
– Я тікав не з провінційного Кам’янця, а від депресії. Важкі тоді часи були – початок 90-х. Хотілося чогось іншого – цікавіших людей, нових книжок, нових вражень і ритмів. Кам’янець у той час такого не давав 20-річному юнакові. А роль його – непересічна. Я тут народився, сформувався і вижив. Це моє рідне місто. Я його дуже ціную і люблю. На жаль, сучасний Кам’янець розумію погано. Точніше кажучи, відчуваю погано. Тому, коли буваю тут, починаються ігри з пам’яттю. Все ж таки я половину життя прожив тут і половину – деінде. На сьогодні кам’янецька половина життя починає зменшуватися. Але це не означає, що колись вона знову не збільшиться. І, звісно, я дебютував у «Подолянині» й ніколи цього не забуду. Олег Будзей чомусь мав довіру до тих незрілих юнацьких текстів. Таке не забувається. Перша публікація – як перший поцілунок.
