РОСІЯН НЕ ВІТАЮТЬ, ВІД НИХ ТІКАЮТЬ

15 СЕРПНЯ – ДЕНЬ АРХЕОЛОГА

Ще донедавна слово «біженець» вживалося до тих людей, хто змущений був тікати в Європу з країн Африки або Близького Сходу. Тепер усе змінилося. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну кожен із нас має, як мінімум, одну людину зі свого кола спілкування, яка змушена була покинути Україну. З Ольгою СИНЬКОВСЬКОЮ з Дніпра я познайомився декілька років тому, а недавно дізнався, що їй, як і багатьом українцям, довелося покинути рідний дім. Сьогодні вона в безпеці, займається улюбленою справою та розповідає «Подолянину» про те, як війна змусила емігрувати.

РОБОТИ НЕ БУЛО, А ОРКИ БИЛИ ПО МІСТУ

Перед повномасштабною війною 22-річна Ольга працювала молодшою науковою співробітницею Дніпровської археологічної експедиції. І коли нагрянули «визволителі», була зосереджена на роботі:
– Напередодні вторгнення в мене погіршився сон, оскільки ми організовували велику виставку, в створення якої вклали чимало сил і емоцій. Безпосередньо 24 лютого наша команда мала їхати на розвідку до Краматорська, а я повинна була залишитися в Дніпрі та оброб­ляти археологічний матеріал.

Проте не так сталося, як гадалося. Для неї ранок того дня розпочався, як і для багатьох українців:
– Я прокинулася від дзвінка мами, яка сказала, що почалася війна. Звісно, готувалася до цього, але, як у кожної нормальної людини, була надія, що нічого не станеться. Мій хлопець мав іти до праці, але я не пустила, оскільки була інформація, що вибухи сталися і в Дніпрі. Того ранку ми лише сходили до моєї подруги, яка виїхала за кордон дещо раніше, аби забрати її кота.

Пам’ятаю, як колись дивився на Олю з деяким подивом. Вона розповідала про різні волонтерські проєкти, а я думав, скільки ж енергії та часу потрібно на все це. За цей час життєві орієнтири в неї не змінилися, але, за її словами, допомогти іншим у при­фронтовому Дніпрі не вийшло:
– Було відчуття невідомості. Уже в перший день вторгнення я попрощалася з колишнім життям, оскільки розуміла, що таким, як раніше, воно вже не буде. Але потрібно було щось робити. Сподівалася, що вийде знайти себе у волонтерстві, оскільки це і так частина мого життя. Проте, куди б я не подзвонила, мені казали, що люди вже є. Навіть коли прийшла у військовий шпиталь, щоб здати кров, сказали, що не підходжу за критеріями. І така ситуація була доти, поки не поїхала з країни. Єдине, що змогла зробити, – відправити частину заощаджень для ЗСУ.

Світ багатьох із нас поділився на «до» і «після» вже в перший день вторгнення. Зі своїм сценарієм майбутнього попрощалася і наша героїня:
– Ох, які тільки плани я не мала. Більшість із них були, швидше, студентськими. Хотіла жити зі своїм хлопцем, писати наукові статті, потім разом працювати. І все це мало бути з переїздом в інше місто. Спочатку хотіла вступити на магістратуру до Києво-Могилянської ака­демії, – каже Ольга СИНЬКОВСЬ­КА. – Проте задум змінився ще до вторгнення, адже зрозуміла, що в мене просто не вистачить коштів на життя. Тоді змінила фокус на ХНУ ім.Василя Каразіна. Але, коли Харків почали бомбити, подумала: «Ну, все, приїхали».

– А як ти виїжджала з рідного міста?
– Евакуаційним потягом десь на 10-12 день вторгнення. Тоді вже не мала роботи і розуміла, що грошей залишилося не дуже багато. Знайти працю в Дніпрі було неможливо. Складною ситуація є й нині. З різних причин: деякі підприємства не працюють, а в місті перебуває багато внутрішньо переміщених осіб. Тому є конкуренція за будь-яку вакансію.
Одного дня друзі написали, що вони в Польщі, влаштовуються там на роботу. Подумала: «Ну, помру тут, і що з того?». Але це не все. У психологічному плані переломним був день, коли «русня» захопила Запорізьку АЕС і почала там робити різні, явно нехороші, речі.

Дорогу вона пам’ятає в дрібницях. Зізнається, що це її перша поїздка за кордон, бо всі плани були тут, в Україні, а за межі нашої держави хотіла потрапляти лише з туристичною метою. Тож Оля все уявляла зовсім не так:
– Я виїжджала разом із сестрою та мамою свого хлопця. Потяг із Дніпра до польського Хелму ми очікували десь 2,5 години. За цей час думала, що помру прямо на пероні, бо люди поводилися як дикі та створювали тисняву. Коли він приїхав, то були відкриті лише 5 вагонів, тому довелося стукати в зачинений. У нашому купе було семеро дорослих людей, немовля та дві собаки, а спати доводилося просто на підлозі.
Уже в Хелмі нас зустріли волонтери, які нагодували та намагалися чимось допомогти. Це було приємно і досить дивно. Бо не одразу розумієш, що потрапив у іншу країну і став біженцем. Виникали думки: «Ви що? Я ж сама все можу». Але трохи згодом зрозуміла, наскільки я їм вдячна.

МРІЮ ЗБЕРЕГЛИ ПОЛЯКИ

Попри потрапляння в безпечне місце, проблеми не закінчилися. Попереду була дорога до столиці, а звідти – ще близько 140 км на захід, у Лодзь. Співрозмовниця зазначає, що спочатку їхала в інше місто, аби пра­цювати на складі «Amazon». Але поки дісталася до Польщі, її друзі повідомили, що там нічо­го заробити не вдасться, але доведеться працювати як раб. Тому направили до своєї знайо­мої, яка надала прихисток. Але все склалося на краще. Оскільки на новому місці не довелося кардинально змінювати вид професійної діяльності.

– У Лодзі сталося якесь диво.
Я не хотіла остаточно ховати свою мрію стати крутим археологом, – роз­повідає Ольга. – Навмання написала знайомим, а ті дали контакти одного польського професора. Розмова з ним у мене не вдалася, і я вже хотіла повертатися до Дніпра. Думала: «Ну, що робити? Тут і роботи знайти не можу, і мови не знаю».
Проте потім ще раз написала про­фесору, і він сконтактував мене з археологічним осередком у Лодзі. Я пішла на співбесіду, там зустрі­ла неймовірних людей, які допомогли та надали роботу. Мій робочий день виглядає так, ніби я «стою на лопаті». І насправді, працюю фізично по 10 годин на день. Але мене почали вчити замальовці, фіксації та обробці матеріалів. Також, коли потрібно, працюю з паперами. Мені подобається, що тут допомагають, а не бояться конкуренції у професії.

Оформляти статус біженки українка не стала. Оскільки тоді б не мала можливості працю­вати на час оформлення документів, а жила б лише на фінансову допомогу в розмірі 500-800 злотих, які для Польщі є смішними грошима. Крім то­го, за час війни в Україні поляки доб­ре відчули, що таке інфля­-ція. Оля каже, що за менш ніж 4 місяці життя там і сама побачила, як зросли ціни на деякі базові товари. Навіть ті, що виробляються безпосередньо в Польщі.

Для економії часу лише отримала песель (аналог нашого ідентифікаційного коду. – Прим. ред.) та оформила банківську картку.
Проте уникнути бюрократичної тяганини все ж не вдалося.

З 24 травня серед українців тут почалася невелика паніка. Ос­кільки в багатьох минули 90 днів перебування в країні за безвізовим режимом. Трохи пізніше така ситуація склалася і в нашої співрозмовниці. Виявилося, що поїхати в Україну можна, але те, чи пустять назад до Польщі, буде вирішувати їхній прикордонник.

– Хочеш додому?
– Звичайно. Коли приїхала, була в стресовому стані й певний час узагалі не розуміла, де знаходжуся. Але через 3 місяці з’явилися думки: «А що я тут роблю? Хочу додому, до рідних». Хай навіть поси­діти під звуки сирен, але вдома. Сподіваюся, коли стану студенткою, мій статус зміниться. Все одно пов’язую майбутнє з Україною.

Під словом «статус» Ольга розуміє вступ на магістратуру до Лодзького університету (одного з найбільших в країні. – Прим. ред.). Про цей навчальний заклад археологиня ніколи не мріяла, але тепер вважає це необхідним кро­ком для реалізації себе в професії:
– В Україні наразі дуже багато замінованої території, яка, звичайно, непридатна для діяльності археологів. І можливо, моя професія довго буде не на часі в нас. Тому планую здобути освіту та досвід у Польщі, щоб повернутися додому тоді, коли зможу працювати. Я безмежно вдячна, що мене тут дуже добре прийняли. Також добре, що немає русні (сміється). Але водночас відчуваю себе стороннім тілом.

Олександр ЩЕРБАТИХ.