МАЄМО І СТАДІОН, І ФУТБОЛ

Днями виповнилося 60 років нашому Центральному міському стадіону ім.Григорія Тонкочеєва. А три місяці тому аналогічний ювілей відзначив місцевий футбольний клуб «Імпульс», переважна частина історії якого минула саме на головному спортивному об’єкті Кам’янця-Подільського. Тож «Подолянин» вирішив згадати обидві дати, які тісно пов’язують місцевий спорт.

СПОЧАТКУ БУЛА НЕ «РАТУША»

Починаємо з футболу, адже історія ФК «Імпульс» торкається не лише ста­діону, а й завжди популярного в місті аматорського футболу та змагань серед професіоналів, які недавно повернули­ся до Кам’янця-Подільського після 27-річної перерви.
Про створення клубу 2013 року нам розповів його багаторічний очільник Володимир Пташник:

– Історія команди почалася з того, що директор тодішнього приладобудівного заводу Михайло Андрєєв побачив на стадіоні, як за команду заводу «Автозапчастина» грали у футбол два його працівники – Анатолій Чернов і Анатолій Стецюк, – розповідає Володимир Петрович. – А на приладобудівному тоді команди не було, от директор і запропонував працівникам створити cвою заводську команду – «Приладобудівник» (1972 року її перейменували на «Імпульс»). Андрєєв виділив кошти на придбання спортивного інвентарю і форми. А 1967 року команда вже стала чемпіонкою міста.

– Володимире Петровичу, а як саме Ви потрапили в «Імпульс»? – запитую в тренера на 60-річчя команди.
– 1978-го я прийшов працювати на приладобудівний завод, куди мене разом із колегою запросили працювати налагоджувальниками в бюро мікроелектроніки цього ж заводу. Річ у тому, що тоді ми мали бути другими в срср, хто б виготовляв корпуси до мік­росхем для підводних човнів та атомних електростанцій. Там наш співпрацівник Василь Макаров сказав, що є футбольна команда, яка у п’ятницю гратиме матч чем­піо­нату Хмельницької області в ІІ групі. Запитав: «Їдеш?», а я відповів згодою.
Ми приїхали в селище Лозове, що в Деражнянській громаді. Я вийшов у першому таймі та навіть мав заробляти пенальті, але в підсумку ми все одно програли – 1:5.
Коли поверталися додому, я сказав: «Ну, хлопці, хіба так грають?!». У відповідь почув: «А ти вмієш керувати?». Відповів, що так.
Наступний поєдинок мали проти колективу з Городка. Прийшов сюди, на стадіон (наша розмова відбувалася безпосередньо на трибуні. – Прим. ред.), і побачив хлопців, які вже чекали. Сказали: якщо вмію керувати, то й буду цим займатися.
Спочатку не повірив, але купив форму і розпочав тренування. Наприклад, гравця, який забив гол, поставив центральним захисником, що його дуже здивувало. Довелося пояснювати: навіть коли він заб’є 5, а ми пропустимо 6, то його голи не будуть мати жодної цінності.
Тренування дали результат. Команда ставала більш підготовленою. Наступної весни ми потрапили на Лозове в 1/4 фіналу Кубка області. Перед поєдинком суперники згадували попередній матч і посміювалися з нас, але гру завершили достроково, коли ми вигравали з рахунком 8:0.

– Пане Володимире, нині в свідомості містян «Імпульс» асоціюється насамперед із дитячо-юнацьким футболом. Коли й чому Ви взялися тренувати молоде покоління?
– Одразу, як почав тренувати. Це не обо­в’язково були нащадки працівників заводу. Ні, діти простих кам’янчан. До мене йшли, оскільки знали, що не лише не буду просити грошей за тренування, а й щось дам. На­приклад, виїзди на змагання були безкоштовними. У радянські часи чекова книжка на заводі була безлімітною. Тому я брав її та замовляв автобус і харчування. Тоді, за нормами, на харчування як дорослих, так і ді­тей виділяли 2,50 карбованця. Я стільки й давав.

Однак після того, як Україна стала незалежною державою, «Імпульс» опи­нився в приватних руках нашого спів­розмовника. Десь тоді й настав час найбільших успіхів команди, оскільки її фінансово під­тримував колишній гравець Віталій Заклевський. 1995-го «Імпульс» виграє все, що можна, і з футболу, і з мініфутболу.
– А наступного року ця команда почала гра­ти в Першій лізі чемпіонату України з футболу, – додає Володимир Пташник.
– Але ж тоді це була «Ратуша»…
– Мало хто знає, що так сталося згодом, після 4 турів другого кола сезону 95/96. 1995 року розвалився шепетівський «Темп». Приїхали люди з федерації та запропонували нам грати в чемпіонаті України, адже були тоді найкращою аматорською командою області. Й ми заявилися на змагання як «Імпульс». Але як «спонсора» мені нав’язали місцевого шахрая – сумнозвісного Івана Покотила.
Перед поїздкою на чергові виїзні матчі я почепив на клубний автобус трафарет із написом «Імпульс», що чомусь викликало не­задоволення в Покотила. Він написав «бу­магу» в Київ, а назву команди офіційно змінили.
Згодом навіть був кумедний момент. Десь о першій ночі ми приїхали в Полтаву, де мали поєдинок із місцевою «Ворсклою». На в’їзді в місто метровими буквами було написано анонс матчу «Ворскла» – «Імпульс».

– Про кримінальне минуле таких «меценатів» нам добре відомо. Але чи то­ді вони хоч якось підтримували коман­ду?
– Давали на проїзд і харчування. Але у футболістів не було заробітної плати. Саме перед матчем із полтавцями відомий спортивний журналіст Юрій Ландер писав: «Гра «Ворскли» та «Імпульсу» нагадуватиме бій мухи й слона. Але мухи бувають доволі ку­сючими». І справді, ми тоді непогано зігра­ли. Поступилися 0:2, а та гра стала найбільш відвідуваною в сезоні. На стадіон прийшли 16 тисяч полтавців, адже люди хотіли подивитися, що це за суперник. Але в цей момент мої футболісти (Володимир Пташник виконував роль тренера. – Прим. ред.) грали в професійній лізі без заробітних плат і навіть премій.
На наступний сезон не було й тієї підтримки, тому не зробили заявкового внеску і автоматично знялися з професійних змагань. Вважаю: якби ми мали хоч трохи грошей, то могли б багато років виступати бодай у Другій лізі, а місто не мало б 27-річного періоду без великого футболу.

– Чи згодом було ще якесь фінансування?
– На жаль, жодного. Нікому це не було потрібно.

СТАДІОН ГОТОВИЙ ДО ЧЕМПІОНАТІВ УКРАЇНИ

Професійний футбол до міста повернувся, коли навесні цього року після тривалого і проблемного оновлення на арені свої матчі почав проводити кам’янець-подільський «Епіцентр». Правда, до Перемоги поєдинки відбуваються за закритими для вболівальників двери­ма.
Клуб має заможних власників і ставить амбітне завдання – потрапляння в елітний дивізіон українського футболу. Ще торік представники команди казали «Подолянину», що до Кам’янця неможливо привезти хіба що міжнародні змагання. І не через стан стадіону, бо його можна покращити під час майбутнього етапу реконструкції, а через відсутність між­народного аеропорту на відстані, меншій як 70 кілометрів від Кам’янця. Тож наразі футбольна громада міста може бути спокійною.
Однак центральна арена має статус багатофункціональної й активно використовується не лише футболістами, а й легкоатлетами. Тому про те, що стало краще та що ще можна покращити з погляду представників цього виду спорту, запитуємо в тренера-викладача К-ПНУ ім.Івана Огієнка з легкої атлетики Олега ВЕРГУША.

– Я пам’ятаю цей стадіон ще з радянських часів, коли бігові доріжки зробили з чорної гуми, – розповідає пан Олег. – Нині декілька таких квадратів ще залишаються. Ця гума вже своє віджила. Вона стала міцною, як бетон, і якщо на ній займатися, то можна зазнати травми. Наприклад, у спортсменів починає боліти окістя ніг.
Після сучасної реконструкції гума для бігових доріжок влита чудово. Місць для бігу замість восьми стало дев’ять. Запасна доріжка є, і це чудово.

– А в чому ж різниця?
– У нас немає розминального поля. Й коли проводимо змагання, то на 7-8 доріжках наразі вже можемо робити розминки. Також це краще для секундометристів, адже до­ріжки стали ширшими, тому їм краще видно, хто забігає на фініш.

Олег Миколайович додає, що є ще низка моментів, які вдалося виправити будівельникам:
– Тепер є два сектори для штовхання ядра, сектор для стрибків із жердиною, якого не було взагалі, та сектор для стрибків у висоту. Раніше замість останнього були так звані «куби», і то вони належать К-ПНУ ім.Івана Огієнка. А тепер тут є повноцінний сектор. Крім того, з усіх боків поставили ворота, тож з’явилася можливість завозити інвентар, а це важливо, якщо ми проводитимемо змагання вищого рангу.

– Олеже Миколайовичу, а що б хотілося вдосконалити в сучасній легкоатлетичній частині стадіону?
– Якщо зробити ще розминальне поле, то тут після відповідної сертифікації можна проводити чемпіонати України з легкої атлетики. Я, звичайно, не спеціаліст із розвитку інфраструктури, але логічно облаштувати розминальне поле там, де тренувальне поле для футболу.

Також ідеально було б створити манеж для легкої атлетики. Його можна збудувати за майбутньою протилежною три­буною. Наприклад, в Івано-Франківсь­ку манеж має всього 4 доріжки, а в нас є можливість зробити 6-8. Якби це було втілено, мали б змогу взимку проводити навчально-тренувальні збори.
– Тобто, наявність манежу – це те, що легкоатлетична громада міста найбільше хотіла б побачити в майбутньому?

– Річ у тому, що стадіон без нього – це теж класно, але є нюанси. Наприклад, якщо ми будемо організовувати чемпіонат України, й піде дощ, то спортсменам банально немає куди заховатися. Національна першість зазвичай приймає в себе 500-600 учасників, а в Ялті колись було й 1200. І щоб укрити таку кількість людей, треба ставити дуже багато наметів. Набагато легше за наявності манежу. Тоді спортсмени просто йдуть туди, де гріються та розминаються.

А ЩО Ж ДАЛІ?

Про те, що очікує на стадіон на етапі реконструкції, яка відбудеться після Перемоги, говоримо із заступником міського голови Дмитром НАЗАРЕНКОМ:

– Насамперед на нас очікує встановлення східної трибуни. По-друге, облаштування підтрибунних приміщень, які мають містити десятки туалетів, душових кабін і багато іншого. Також наступний етап реконструкції торкнеться тенісних кортів та запасного поля, яке розташоване за основною чашею стадіону.

Згодом розмовляємо й про потреби легкоатлетичної громади.
– А чи можливі схожі інфраструктурні проєкти на нашій спортивній базі? – запитую.
– Можливі. Оскільки ті результати, які показують наші тренери та спортсмени, а зокрема й пан Олег, повністю заслуговують, аби в нас був і стадіон, і додатковий комплекс. Тому ми вже обговорювали, що спортсменам необхідна можливість тренуватися не лише за системою весна-осінь, а й з осені до весни. Саме для цього легкоатлетам у майбутньому потрібен манеж. І про це потрібно говорити вже нині.

Олександр Щербатих.