ВОЇН СВІТЛА, ЯКИЙ ЗАГИНУВ У ПЕКЛІ
Його близькі до останнього сподівалися, що в списку тих, хто загинув в «Іловайському пеклі», вони не побачать імені 40-річного Андрія ЖУРАВЛЕНКА, якого по-дружньому називали Жоріком. Втім кам’янчанин, командир групи розвідки добровольчого батальйону «Донбас», так і не дав про себе знати. І тільки через два тижні після трагедії друзі впізнали тіло Андрія серед тих, хто був розстріляний у «путінському гуманітарному коридорі». Від учора кам’янчани прощаються з Героєм у Будинку офіцерів, звідки сьогодні, 12 вересня, проведуть його в останню путь…
– Всі, хто знав Жоріка, казали, що він приклад для всіх бійців. А для мене і моєї сім’ї він назавжди залишиться Воїном Світла, каже найкращий друг Андрія Журавленка Богдан РИБАК. Він виріс без батьків, проте зумів стати незвичайною людиною: морський піхотинець, учасник бойових дій в Югославії, спецназівець, спортсмен, поет і відданий патріот. Воювати за Україну він вважав своїм обов’язком, тому й пішов добровольцем у зону АТО. І надзвичайно складно було повірити в те, що Жоріка не стало, що він втратив життя у тому страшному пеклі.
Для багатьох українських бійців «Іловайський котел» став трагедією, яку вони ніколи не забудуть і нізащо не пробачать. «На це поле я при першій же можливості буду виїжджати та годинами стояти на колінах. Адже воно було встелене моїми друзями», казав один із добровольців батальйону «Донбас». У тому ж таки батальйоні, котрий довгий час перебував в оточенні під Іловайськом, і воював наш земляк Андрій Журавленко. Отримавши від одного з «донбасівців» страшну звістку про Андрія, його друзі сподівалися: а раптом вижив, а раптом подзвонить і, як завжди, скаже, що в нього все добре, адже офіційних повідомлень про загиблих на той момент не було. У пресслужбі батальйону «Донбас» відповідали, що Журавленка немає в списку тих, хто загинув, він зниклий безвісти. Дні збігали, а телефон мовчав. Тоді колишня дружина Андрія та двоє його друзів вирішили їхати до Дніпропетровська й Запоріжжя, у морги яких зпід Іловайська привозили сотні вбитих бійців.
У військовій прокуратурі їм довелося дивитися фото шматків м’яса, закривавлені голови, обгорілі й понівечені частини тіл, каже Богдан. Жоріка впізнали за татуюванням. У нього на всю спину був зображений Георгій Побідоносець, а на руці надпис «St.George». Можливо, саме через це тату його й називали Жоріком.
Кам’янчанина Андрія Журавленка поховають на Алеї слави. І, можливо, згодом пам’ятник на його могилі назавжди закарбує слова, котрі друзі знайшли в невеличкому блокнотику Жоріка: «За Україну, за її волю…».
Якось Андрій подзвонив зі сходу і попросив, щоб я знайшла в його записнику номер телефону. Я відкрила блокнот і побачила отой надпис, плаче мама Богдана Рибака Інна Олексіївна. Для нашої сім’ї він був і другом, і братом, і сином. Він ніколи ні на що не скаржився, навіть тоді, коли був у пекельних умовах війни. Мій чоловік якось запитав: «Синку, вам там дуже важко?». Тоді він єдиний раз зізнався: «Трохи є». Через його скромність і небалакучість мені було незручно підтримувати його якимись високопарними словами. Але згодом я не витримала і сказала: «Я так тобою пишаюся!». Ми досі не можемо говорити про Андрія в минулому часі. Коли така трагедія стосується тебе особисто, тоді починаєш розуміти, що означають слова про те, що герої не вмирають. Шкода, що Україна втрачає найкращих своїх синів…
