СТРАЖ ПОВІТРЯНИХ КОРДОНІВ
Прикривати танкові підрозділи від ударів із повітря, ходити в інженерну розвідку та встановлювати міни, давати відсіч диверсійним групам, брати штурмом Мар’їнку й гасити запал терористів, – ці та інші завдання за рік перебування в зоні АТО виконував житель с.Шутнівці молодший сержант Юрій ТУПЕНКО. До війська його мобілізували рік тому та призначили командиром транспортного відділення 2 батальйону першої танкової бригади. За мужність і героїзм Міноборони неодноразово відзначало нашого земляка. Його фото висить на Дошці пошани в Будинку культури Вугледара. Нещодавно військовослужбовець із позивним «Якут» приїхав у відпустку і погодився розповісти про будні в зоні АТО.
СЛУЖБА ПВО – ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ
Коли рік тому, 28 лютого, із військкомату принесли повістку, 41-річний Юрій наступного ж дня пройшов медкомісію і вже 2 березня вирушив до навчального центру. Новоспечених воїнів навчали інструктори, загартовані війною не лише на сході, а й в Афганістані, Лівані, Ірані. До життя за командою Юрію звикати не довелося, адже служив у зенітних військах Житомира, три роки – за контрактом у колишньому К-ПВІІ, де був інструктором з інженерної техніки.
– Забрали мене у військове містечко Гончарівське, де базується перша танкова бригада, – розповідає Юрій. – У складі підрозділу інженерного забезпечення потрапив у зону АТО. Працював на екскаваторі, облаштовував інженерні споруди. Але через два тижні, за ініціативою товариша з Гаврилівців Сергія РОЗГОНОВА, перевівся до нього в зенітний дивізіон 2 батальйону першої танкової бригади і пересів на зенітно-ракетний комплекс «Стріла-10». Моє основне завдання – отримавши команду «Воздух 333!», разом із командиром машини та оператором виїхати на визначену позицію, помітити на радарі ціль (ворожий вертоліт, безпілотник) і за наказом знищити її. Буває, виконуємо ці завдання, а нас обстрілами «поливають» бойовики.
Боротися із повітряними диверсантами службі ПВО доводиться часто, тому хлопці завжди напоготові – сплять одягнутими та зі зброєю під подушкою. Кількість знищених летючих об’єктів тримають у військовій таємниці, але зізнаються, що повітряні кордони України, зазвичай, перетинають безпілотники.
– Відкрито Росія не може використовувати повітряні сили, бо ж нібито їхніх військових на сході немає. То вони застосовують безпілотники, що несуть на собі вибухонебезпечний заряд, який можуть скинути на будь-яку точку, – зізнається «Якут».
ХТО ПІДКИДАЄ ДРОВА У ВОГНИЩЕ НА СХОДІ?
Втім про присутність російських вояків на сході України свідчать чимало фактів. Окрім техніки, яку в значній кількості стягують на Донбас, видають себе й диверсійні групи.
– Коли із розвідки надходить інформація, що заходить диверсійно-розвідувальна група, вже в ролі піхотинців займаємо кругову оборону і ведемо бій, – розповідає мобілізований. – На такі завдання теж виходив. Диверсійні групи заходять спонтанно – інколи двічі на добу, або ж раз на тиждень. Їх знешкоджуємо й з’ясовується, що це, переважно, військові із Росії. Далі з ними працює розвідка та СБУ.
Ми теж навчилися розпізнавати, хто нас обстрілює. Якщо гатять хаотично, то це стріляють обкурені кадирівці, а коли прицільно – російські офіцери. З місцевого населення воюють одиниці. Коли в лютому їхав додому, обстріли знову почастішали – до 80 за добу. Гатять переважно з мінометів 80- та 120-міліметрового калібру або «Градів».
Не менш «гостинними» є й донбасівці. Лише 10% місцевого населення мають проукраїнську позицію. Решта в усіх своїх бідах звинувачує українську армію, яку називають не інакше як «карателями».
– Справжні патріоти просять нас вигнати окупантів. Бо лише тоді вони зможуть поремонтувати зруйновані домівки, школи та садочки. Щоб привести там усе до ладу, мине не один рік. Землі Донбасу вщент засіяні вибухівками, мінами та розтяжками, через які гинуть мирні люди. Кому-кому, а саперам доведеться добряче попітніти. До речі, коли я був у групі інженерної розвідки, з-поміж нас відбирали 10 осіб для навчання в нашому Центрі розмінування. Хлопці тепло відгукувалися про нашу частину та Кам’янець-Подільський, казали, що пройшли серйозний вишкіл у справжніх профі, – додає Юрій.
УГІДДЯ АЗАРОВА – В РУКАХ ЗАХИСНИКІВ
Як зізнається Юрій, найгарячіше було влітку, під час штурму Мар’їнки. Не менш запеклим був бій і за вихід на Курахове, де вмостився стратегічний об’єкт – ТЕЦ, що забезпечує Донбас теплом, світлом і водою.
– Терористи пробивали дорогу, а ми мусили виїхати, щоб загасити їхню настирливість, – каже військовий. – І це нам вдалося. А ще відбили у них лісову ділянку, що належала до мисливських угідь Азарова. Там висаджений молодий ліс – дубовий і сосновий. Власне, під Мар’їнкою дислокуємося вже десятий місяць. Закріплені за першою танковою бригадою, яка на передовій. У бригаді є лише стрілецька зброя, а ми з важкою стоїмо позаду.
Поруч із мужніми захисниками службу вірно несуть знайди: німецька вівчарка Альма та дві кішки – Мишка і Чорненький.
– Альму побачили, коли зайшли до лісу, – пригадує Юрій. – Вона з нами і в машині їздить, і на завдання ходить. Відчуває й небезпеку. Та й ми вже за стільки місяців війни виробили «чуйку», яка досі не підводила. А ось коти викорінили нашестя гризунів. Миші не давали нам спокою, особливо вночі, гризли за вуха, ноги та руки.
У вільну хвилину Юрій разом із бойовими товаришами покращували побут. А ще із того, що було під рукою, збудували лазню.
Тиждень, проведений із родиною, минув швидко. І наш військовослужбовець знову пантрує український повітряний кордон. А від ворожих куль його береже амулет – синьо-жовта стрічечка, яку в Києві подарували дві маленькі дівчинки.
P.S. Днями Юрій Тупенко повідомив, що їхній підрозділ перевели на Херсонщину. Там проводився огляд екіпажів бойової готовності, на який завітали представники з Міноборони. З-поміж десятка команд І місце виборов екіпаж нашого земляка.
