«БАРДОПОЛЯ» БУВАЮТЬ РІЗНІ

Вечори авторської пісні з іронічною назвою «БардоПоля» об’єднають у Кам’янці-Подільському багатьох відомих митців, котрі розвивають україномовну бардівську творчість. Заходи, за підтримки Кам’янець-Подільської асоціації готельєрів та рестораторів і арт-кафе «Ратуша», проводитимуться 14-15 травня на майдані Польський ринок. Співатимуть барди з 15.00 і аж до 21.00. Детальніша програма – у наступному номері «Подолянина».

Одним із найвідоміших гостей буде мистецьке подружжя Ігоря Жука та Ірен Роздобудько з Києва. Ігор Жук – бард, поет-пісняр, театральний і кінодраматург, фізик. Ірен Роздобудько – письменниця, журналістка, сценаристка, лауреат багатьох конкурсів і премій, автор понад 30 книг. Тож пропонуємо вам ексклюзивне інтерв’ю із митцями.

УКРАЇНОМОВНЕ «КРИЛО»

Понад 400 пісень уже написав Ігор Жук, тож його найбільше знають саме в іпостасі барда.

– Ігорю Теодоровичу, у Вас велике коло інтересів, а з чого почалося творення авторських пісень?

– З патріотичних віршів, написаних ще в перших класах школи під творчим керівництвом батька – сільського вчителя математики. Щось із них (також із таємної подачі батька) надрукувала районна газета, і я шалено запишався. Потім батько почав вчити мене грати на мандоліні, далі я вчився грі на скрипці, баяні, акордеоні, сопілці, паралельно написавши гору вір­шованої шкільної графоманії і цілих поем (вчителі літератури дозволяли мені писати шкільні твори у віршах). Згодом, уже студентом університету, купив першу гітару, почувши пісні Володимира Висоць­кого, Бориса Вахнюка, Булата Оку­джави. Водночас відбувалося знайомство зі справді серйозною поезією: спочатку – російськомовною (Анна Ахматова, Борис Пастернак, Марина Цвєтаєва, Микола Гумільов, Максиміліан Волошин, Осип Мандельштам), а потім ви­явив, що є не гірша і українська – Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Василь Стус – тільки чомусь їх набагато важче знайти в книгарнях… Уже в Києві, аспірантом Інституту теоретичної фізики, вперше почув виступи київських бардів, але до першого свого КСП (клубу самодіяльної пісні) прибився лише через десять років – 1982-го, вже маючи понад сотню власних пісень. Через рік очолив там сектор концертної роботи (клуб був дуже солідно структурований під керівництвом міськ­кому комсомолу). Ще через три роки я з двома однодумцями той клуб розвалили і організували новий, уже без комсомольського нагляду, перетягнувши туди практично всіх найцікавіших київських авторів. П’ять років побув його керівником, поки 1992 року Будинок культури, де ми працювали, не був захоплений комерційною структурою – і клуб припинив своє існування. А я зарікся ще коли-небудь ким-небудь керувати – це точно не моє.

– Як оціните розвиток авторської пісні в Україні? Чи можна сказати, що українські барди почали про себе гучніше заявляти вже після незалежності України?

– Гучніше – не означає краще. Найцікавіші автори сформувалися ще до незалежності, нові часи прос­то полегшили їм вихід до слухачів і глядачів. До речі, всі найбільш варті уваги українські барди першої хвилі часів здобуття незалежності, як правило, теж вчилися на творчості «класиків жанру» – Окуджави, Висоцького, Візбора, Галича. Вони створювали україномовну поетичну пісню, вже маючи високу планку якості і поезії, і громадянської позиції. Тому розвиток авторської пісні в Україні мав добру стартову базу і досить непогане продовження: дві хвилі авторської творчості – «традиційна» російсь­ко­мов­на, що чимало зробила для вільнодумства і розпаду тоталітарного СРСР, і «нова» україномовна, що, зрештою, теж базувалася на глибоких традиціях народної творчості, схожих на бардівські віяння (скажімо, пісні Січових стрільців, котрі теж часто писалися і співалися під гітару). Ці дві хвилі досить швидко знайшли одна одну і злилися. Теперішні бардівські фестивалі, як правило, двомовні, і на першому плані перебуває те, що й визначає суть авторської творчості: якість поезії і змістовність пісні. Україномовне «крило» додало до вітчизняної бардівської творчості традиційну мелодійність, підвищену увагу до музичної складової, якості виконання. І, що найважливіше як на фестивалях, так і поміж ними, чимала увага приділяється творчості молодих авторів. Тому «в бій» сьогодні йдуть не самі «старики».

І ще варто згадати про громадянську позицію нинішніх українських бардів.

Багато авторів сьогодні не тільки проводять благодійні концерти для допомоги воїнам на фронті, пораненим у шпиталях, біженцям-переселенцям із зони бойових дій. Чимало з них – і перш за все молоді співаки – їдуть у військові частини в прифронтову зону з концертами, та й не тільки з піснями. Багато хто з них водночас чи сам є, чи тісно пов’язаний із волонтерами. І це так нагадує нас самих, на тридцять років молодших, коли ми так само правдами і неправдами проникали до ліквідаторів наслідків аварії у Чорнобилі.

– Про що нині найчастіше пишете пісні?

– Я їх завжди пишу про людей. Навіть коли це розважальний гумористичний етюд чи щось «громадянсько-патріотичне» – мені завжди цікава конкретна людина, її доля й тривоги, її погляд на світ: чи мудрий, чи часом наївно смішний, а то й цілковито чужий і неприємний для мене. Але коли хочеш зрозуміти людину, мусиш хоч на мить стати нею. У нас із дружиною виробився, незалежно один від одного, однаковий критерій творчості: поганий автор розповідає нам про себе, хороший – про нас.

– Чи буде продовження серії Ваших пісень-листувань прикарпатського подружжя?

– Хто ж їх, Івана з Марічкою, знає? Аби тільки були живі-здорові, то ще, сподіваюся, напишуть. А може, все ж закінчаться причини, що розкидають їх по світу, і вже не буде потреби писати листи. А що прошепчуть одне одному на вушко – цього ми підслуховувати не станемо.

Ігор Жук виступатиме на «БардоПолях» 15 травня, о 19.00.

ПРО ВСЕ – НА ТЛІ «ЗАКРУЧЕНОГО» СЮЖЕТУ

Ірен Роздобудько теж іноді співає у дуеті з Ігорем Жуком, але, звісно, головна мета її приїзду – презентація свіжих книжок.

– До Кам’янця я завжди намагаюся привезти «новинки», – розповідає вона. – Цього разу дві книги: «Ґудзик. Десять років по тому» (продовження книги «Ґудзик») і «Кіно на папері» – найновіша книжка, спрямована на тих, хто хоче навчитися писати сценарії і знати закони кінодраматургії. В ній легким белетристичним стилем написано, як починати роботу в кіно – швидше за все, я б назвала її «кінодраматургія для… чайників». У другій частині цієї книги – літературний синопсис першого варіанту фільму «Поводир», написаний у співавторстві з Олесем Саніним. І класичний сценарій фільму «Я повернусь» – така собі епопея з життя татарської жінки, написана кілька років тому. Але в світлі нинішніх подій ця історія набула нового значення і змісту… Звісно, будуть й інші книжки.

– Ви вже не вперше приїдете до нашого міста. Які склалися враження про Кам’янець? Чи є у нього шанс потрапити на сторінки Ваших майбутніх книжок?

– Я люблю Кам’янець-Подільський. Це казкове місто, в якому треба знімати фільми. Тут мешкають люди, котрі стали нашими друзями, за котрих ми молилися, адже вони захищали нашу Батьківщину на сході. Сподіваюся їх побачити. Зокрема, Віктора Міщишина, хочеться подякувати йому за все. Це для мене дуже важливо.

А в моїх романах так чи інакше фігурують майже всі міста України. Скажімо, коли писала третю частину «ЛСД. Ліцей Слухняних Дружин», уявляла ваше місто: те урвище довкола фортеці, ті вулички в історичному центрі.

– У чому, на Вашу думку, секрет успішності книжок? Чого нині потребує український читач?

– Читачі потребують від автора чесності та самовіддачі. Це секрет успішності будь-якої книги. Якщо вона «зачіпає за живе» – то й сама житиме на книжковому ринку довго.

Смаки українського читача досить різні, всім не догодиш. Але оскільки нині особисто я як читач потребую чогось відмінного від тривожних теленовин і публіцистики, то залюбки б прочитала легкий, цікавий і мудрий роман-сагу. З добрим фіналом. З теплими і зворушливими ситуаціями. Мені здається, що наразі читачу треба дати трішки відпочити.

– Як оцінюєте нинішній стан видавничої справи в Україні?

– Я не видавець, тому важко говорити на цю тему професійно. Але загалом стан культури і ставлення до неї можновладців мене не влаштовує. Нині проводиться багато фестивалів, книжкових ярмарків, музичних заходів тощо. Але це на рівні «громадянського суспільства» і ентузіазму. А от подолання інформаційної війни і «контрпропаганди», котру мусять вести на високому рівні міністерства, що відповідають за це все, залишається на останньому місці.

Є чудовий вислів Конфуція: «Війни починаються там, де не читають книжок». Я б додала: хто недооцінює своєї культури, житиме в чужій…

– Ірен Віталіївно, чи впливають на Вашу творчість сучасні події в Україні?

– Безперечно. І – завжди. Я лише не виводжу ці події і думки на перше місце: не люблю писати «лобові» тексти. Про події попереднього десятиріччя і попередніх двох років багато написано в книзі «Ґудзик-2. Десять років по тому». Там ідеться про все, що відбувалося з нашим суспільством, але, звісно, на тлі «закрученого» сюжету.

– Чи відомі Вам як уродженці Донецька нинішні настрої людей на окупованій території? Яким Вам бачиться вирішення конфлікту?

– Уявіть: де б ми не були – у Львові чи Сумах (а буваємо ми в багатьох містах і містечках), скрізь до мене підходять земляки-переселенці та з надією запитують, що буде далі, як жити. І серце від того стискається…

Це розмова на цілу книгу! Але я б сказала так: нині мої краї, немов мінне поле, по якому треба ходити дуже обережно, аби не нарватися на вибух і… не образити справжніх патріотів, котрі залишилися там. Адже люди різні. Є такі, котрі «будують молоду республіку» і повністю зомбовані тамтешнім телебачен-

ням – знаю таких колишніх друзів. Є ті, хто безмежно страждає й чекає визволення від окупантів і маргіналів.

Як на мене, це вже не «конфлікт», а ситуація на довгі роки, виходити з якої доведеться важко. Передусім треба побудувати гарну, успішну, європейську Україну тут. Лише тоді ситуація почне вирівнюватися на нашу користь.

Творча зустріч з Ірен Роздобудько відбудеться 15 травня, о 13.00, в арт-кафе «Ратуша».