«БОЛИТЬ ДУША ЗА РІДНЕ МІСТО»
Саме з такими словами до редакції газети «Подолянин» завітав 82-річний житель села Смотрич Євген ВАГНЕР, який живе на Кам’янеччині близько 70 років. «Чому кам’янчани не люблять Кам’янець?», «Навіщо міську скарбницю так безглуздо витрачають?», «Хто допоможе хворим пенсіонерам та інвалідам?» – у своїй розповіді чоловік мав більше запитань, аніж відповідей, і більшість із них, на жаль, риторичні. Зачепивши багато актуальних для кам’янчан тем, Євген Георгійович з особливим трепетом і сумом в очах розповідає про наболіле – засмічені схили каньйону:
– Ходжу по місту і дивуюся: ну, як люди терплять те все?! Пам’ятаю, як ходив у 8 школу, тоді вона ще була чоловіча.
В одній руці ніс книги і зошити, а в іншій – лопату, з якою після школи йшов копати водойму (теперішній сквер «Гунські криниці»). Техніки тоді не було, тому тисячі містян зі своїми лопатами і віниками приходили допомагати. Мріяли, як гарно буде, коли ми це зробимо. Ніхто нікого не змушував, ми просто любили і поважали це місто, хотіли зробити щось для себе. А нині люди навіть прибрати не хочуть ЗА СОБОЮ Ж! Невже приємно дивитися на ці схили каньйону в поліетилені, бляшанках й іншому смітті?!
Кажуть, що здоров’я за гроші не купиш, але сучасний світ доводить зворотне: все, що позитивно впливає на організм людини і на її здоров’я, коштує немало. Погоджується із цим і Євген Вагнер, адже за життя йому довелося зіштовхнутися з багатьма несправедливостями.
– Усе життя займався гірськими лижами, а тепер маю артроз у колінах, тому лижі повішав у гаражі на цвях, а коліна лікую плаванням, – розповідає Євген Георгійович. – Уже 5 років ходжу до басейну в «Нову Будову». Спочатку мені робили знижку 18% як пенсіонеру, потім скоротили її до 15%, а цього року взагалі не дали. Не знаю, чи правда, але кажуть, що там тепер хазяйнує інший клуб, змінився й пакет послуг: якщо раніше, крім басейну, безкоштовно міг декілька разів навідатися до перукаря чи масажиста, то тепер повинен купувати за повним тарифом з усіма послугами, навіть із тими, які мені не потрібні (наприклад, гімнастичний і тренажерний зали). Особливо кардинально змінилися ціни: нині – 6000 грн! Я розумію, що басейн – це ніби не перша необхідність, і усвідомлюю, що це приватний бізнес. Але якщо для одних ця ціна не страшна і цілком прийнятна, то є там і такі відвідувачі, для яких це просто вбивство. Чому? Бо там ціла купа хворих пенсіонерів, а ще людей з інвалідністю, яким життєво необхідно плавати, займатися спортом, і які туди ходять не для розваги, а щоб покращити чи підтримати стан здоров’я. Шкода, що в місті немає комунального басейну.
Попри величезний життєвий досвід, Євген Георгійович описав чимало бід, пояснення яким він знайти не може. Гнівно обурюючись, чоловік описує вже давно несвіжу проблему стоянок біля гуртового ринку:
– Їдемо з дружиною на ринок, мені потрібно її висадити, а самому їхати далі. Але ж усюди знаки, і не один чи два, а шість. Шість знаків, що зупинка (не те що стоянка) заборонена! Правда, під кожнісіньким знаком по дві, а то й по три машини стоять. Тоді виникає запитання: навіщо ті знаки?! Вони ж не дві копійки коштують: потрібно підписати документи, знайти людей і спецтехніку, купити сам знак і стовп до нього… Це гроші нашого міста, які витрачаються на безтолкові речі. Зате майданчика, де можна висадити чи підібрати людину, в нас немає. Історія закінчилася в кам’янецькому стилі: не минуло хвилини, я ще навіть не встиг ногу з педалі зняти, як до мене підбігли двоє контролерів і почали кричати, що я заважаю руху транспорту.
Багато проблем у нашому місті від того, що люди не вміють і не хочуть боротися за свої права. Кожен собі думає: «Хто я такий? Хто мене буде слухати?». Повинен і буде! Пригадується випадок, як я купив колись гарні югославські черевики, приїхав у відрядження до Москви, а там – 35 градусів морозу. Щойно одягнув їх – підошва й тріснула. Ну, що робити, беру взуття й іду до Міністерства торгівлі. Там сиділи дві жінки, їли великі смачні бутерброди, а я їм прямо на стіл вивалив ті черевики. Вони почали кричати: «Ви що з розуму зійшли?! Що ви робите? Хто його сюди пустив?»… А я пояснюю, що прийшов дізнатися, хто ж дав дозвіл на реалізацію партії цього взуття. Який відкат отримав? І що з ним буде, коли я все це розповім вам? У відповідь вони пригрозили викликати охорону, на що я зовсім спокійно кажу: «А викликайте! Загорніть мені мої черевики, я піду. Але не куди-небудь, а в редакцію газети «Радянська торгівля», де все детально опишу, а потім знайду й інші шляхи пошуку правди». Я ніколи не вимагав давати мені грошей, пільги чи заробітну плату, а просто щоб усе було чесно, справедливо і за законом. Гадаю, ми всі цього заслуговуємо.
Ольга ГОЛУБ.