«НАША МІСІЯ – БУТИ ПОРУЧ»

12 жовтня – День військового капелана

Він знає, як це – стояти біля труни загиблого воїна і бачити поруч його родину. Знає, як перед виїздом бойового підрозділу разом із військовими молитися і покласти в кишеню молитовник. А потім молитися в тиші храму і чекати на їхнє повернення. З досвіду знає, що іноді військовому потрібно не стільки говорити про Бога, скільки просто поговорити. Про дружину, дітей, страх, втому, побут або те, що не дає заснути.

Олександр ШМІГЕЛЬ прийшов до капеланства не одразу. Був учителем, займався фотографією, але прагнув глибше пізнати церковне життя. У листопаді 2023 року його висвятили в сан диякона, а згодом – у сан священника. Він закінчив богословське відділення Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, здобув ступінь магістра богослов’я. Уклав контракт, став офіцером і розпочав службу в 143 Об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля».

Напередодні Дня військового капелана, що відзначається в Україні 12 жовтня, спілкуємося про їхню місію і як це – знайти потрібні слова в нелегкий момент.

– Отче Олександре, коротко опишіть місію військового капелана?

– Бути поруч – це основне кредо капелана. Моя місія – забезпечувати релігійні потреби, духовно підтримувати військовослужбовців, допомагати їм зберегти людську гідність і внутрішній мир.

В армії служать люди різних віросповідань: православні, греко-католики, протестанти, мусульмани, юдеї, є й такі, які не сповідують жодної релігії. Військовий капелан поважає всі ці переконання. Якщо, наприклад, до православного капелана звертається військовослужбовець іншого віросповідання, моє завдання – задовольнити його духовні потреби.

– Що найчастіше приводить військових до капелана?

– Хтось приходить по пораду, хтось хоче
поговорити, вилити душу. Дуже часто мобілізованих хвилюють сімейні питання. Хтось переживає за дружину, дітей, рідних. А когось хвилює, як сім’я буде без нього, бо він був для неї опорою.

Тому військовий капелан – це досить гнучка постать. Є таке уявлення, що це священник, який тільки молиться і махає кадилом. Насправді все набагато ширше.

Перед складанням присяги ми молимося, капелан благословляє військовослужбовців, кропить свяченою водою. Перед виїздом бойових підрозділів також є спільна молитва. Я роздаю воїнам хрестики, молитовники, молитовні картки з Псалмом 90-м. Кажу: «Читайте, коли відчуєте потребу, коли душа прагне молитви, коли важко».

А після повернення з ротацій у нас є заходи декомпресії. Починаємо зі спільної молитви, дякуємо Богові за те, що зберіг і повернув. Потім спілкуємося. І не обов’язково на релігійні теми. Часто їм треба поговорити про те, як пройшло виконання завдання, про побут, життя, зв’язок із сім’єю.

– А чи можна сказати, що капелан стає для військового своєрідним містком між війною і миром?

– Так. Але для цього потрібен час. Були випадки, коли людині було страшно, і вона дуже хотіла поспілкуватися саме з капеланом, а не з психологом. У неї був такий образ доброго пастиря, який щось скаже, допоможе заспокоїтися, налаштувати душевний стан. І це вдавалося.

Але довіру не можна отримати одним порухом пальця. Потрібен час, щоб військові звикли до капелана, зрозуміли, що він поруч. Спочатку тебе певною мірою перевіряють. Дивляться, наскільки ти готовий бути з ними, чи можеш зберегти таємницю, сповідь, чи можна тобі довіряти. І вже з часом я відчуваю, що ця довіра сформована.

– У Вашій службі є місце для таїнств?

– Звичайно. За понад два роки моєї діяльності на посаді було вже багато різного. Були випадки, коли вже дорослі вперше проявили бажання охреститися. Це переважно мобілізовані, які потрапляють до нас на навчання і проявляють таке бажання.

Було і вінчання. Один мобілізований навчався, до нього приїхала дружина. У польовій каплиці їх повінчав. З обміном обручками, молитвою, благословенням новій сім’ї.

Під час богослужінь проводив сповіді та причастя тих, хто проявив бажання. Але я завжди кажу: змусити людину сповідатися чи причащатися не можна. Це морально неправильно і, крім того, є прозелітизмом. Людина сама має прийти до цього.

– А що є найважчим у роботі капелана?

– Похорони. Війна – це втрати. Найскладніше – розділяти біль із родинами наших загиблих Героїв. Це важкий емоційний тягар, кожну трагедію пропускаєш через себе. У такі моменти сам собі ставиш планку і розумієш, що здаватися не можна. Мене тримає молитва, опора на Боже слово і розуміння того, що моя присутність необхідна саме в такі моменти.

У роковини ми також вшановуємо пам’ять полеглих побратимів. Їдемо на могили наших воїнів, разом із родинами молимося, служимо панахиду, покладаємо квіти.

– Ви їздили до бійців у зону бойових дій. Які хвилюючі моменти залишилися в пам’яті?

– Постійні вибухи на горизонті та літаки, що пролітали на шаленій швидкості. Запам’яталися спалені автомобілі, зруйновані будівлі, стерті з лиця землі села, розбиті снарядами храми. Коли ми ночували у старій покинутій хаті, я рахував кожен такий нічний приліт і проліт, через що досвідчені бійці потім доброзичливо з мене кепкували, запитуючи про «нічну статистику».

Тоді ми їздили разом з іншим священником, щоб підтримати ще одного військового капелана, який ніс службу в зоні бойових дій. Служили спільні молебні за захисників, роздавали натільні хрестики, молитовники, дитячі малюнки. Бійці приймали їх зі сльозами на очах.

Іншим разом ми їхали у складі міжконфесійної групи майже до лінії зіткнення. Через роботу ворожого РЕБ навігатори повністю відмовили. Ми заїхали занадто глибоко в бік окупантів. Нас врятував досвід старших капеланів. Вони вчасно зрозуміли, що ми рухаємося не туди, і дали команду розвертатися.

– Ви згадали міжконфесійну групу. Як різні релігійні традиції уживаються на війні?

– Коли ми їхали в зону бойових дій, у групі були я як православний священник, мусульманин і протестант. Дорогою в район виконання завдання, в Дніпрі, ми познайомилися з рабином Яковом. Потім підтримували з ним зв’язок.

Згодом до нашого центру мобілізували військовослужбовця-юдея. Це було напередодні Хануки. Йому потрібні були їжа, література, можливість молитися. Я звернувся до Якова, і він допоміг із літературою, кошерною їжею, ханукальним підсвічником. Після занять цей військовослужбовець приходив до мене, запалював свічку і молився.

Для мене це якраз і є капеланство, коли ти задовольняєш духовні потреби людини, яка у війську.

– Отче Олександре, мабуть, капелану і самому потрібна підтримка. До кого звертаєтеся?

– Капелану також потрібен капелан. Є начальник служби військового капеланства полковник Руслан РАТУШНЯК, який нас згуртовує і допомагає долати труднощі, що виникають під час служби. Є багато щирих, відкритих людей у підрозділах, серед духовенства, є правлячий архієрей, архієпископ ГЕРМАН.

Священнику також потрібен священник – людина, з якою можна поспілкуватися, вирішити якісь проблемні ситуації, посповідатися.

– Ваш шлях до капеланства був тривалим. Спочатку – вчителювання у школі, фотографія, а потім – церква…

– Я закінчив Кам’янець-Подільський національний університет, факультет іноземної філології. Працював учителем у Баговицькому НВК, викладав англійську та німецьку. І нині
зі мною у строю є мої учні – сапери Назар і Андрій.

Ще зі школи любив писати. Одного разу відправив свій твір «Мій образ рідної землі» на обласний конкурс «Подільський Олімп» і виграв головний приз – плівковий фотоапарат. Відтоді захопився фотографією.

Спочатку фотографував природу, потім – людей. Був у місцевій організації фотомитців «Погляд», брав участь у виставках, організовував у місті майстеркласи, на які приїздили топові фотографи з усієї України. Згодом більше спеціалізувався на весільній фотографії. Паралельно ходив до церкви. Після початку повномасштабного вторгнення ми з працівниками фотостудії передавали військовим на схід батарейки, ліхтарики. Я почав активніше ходити до церкви, більше цікавитися церковним життям. Особливо тоді, коли громади почали переходити з московського патріархату до Православної церкви України.

Протоієрей Олександр ЦІСАР запропонував мені допомагати. Я взяв благословення правлячого архієрея і почав прислуговувати в церкві. Потім було навчання, дияконство, богословський факультет, священство.

І в якийсь момент я зрозумів, що все це – робота з людьми, досвід, який я отримував як учитель, фотограф, священник, – може поєднатися у військовому капеланстві. Тому підписав контракт і долучився до війська.

– Сьогодні військове капеланство вже зовсім не те, яким воно було на початку війни?

– 2014 року воно більше виглядало як волонтерство. Священник допомагав, привозив продукти та необхідне спорядження, звершував молитву, роздавав релігійну атрибутику, молитовники, хрестики.

Повномасштабна війна дала поштовх до розвитку капеланства. Воно вийшло на рівень Генерального штабу, була створена Служба військового капеланства Збройних сил України. З’явилися штатні посади не лише в бригадах і навчальних центрах, а й в окремих батальйонах.

Я маю мандат на право здійснення військової капеланської діяльності, який видає Державна служба з етнополітики та свободи совісті. Це, свого роду, ліцензія. Немає мандата – немає права займатися капеланською діяльністю.

– Ви проходили спеціальну підготовку?

– Так. Я завершив курси підвищення кваліфікації військових капеланів у Центрі підготовки військових капеланів при Військовому інституті КНУ імені Тараса Шевченка.

Професійний рівень розширив на міжнародних навчаннях на базі 7-ї тренувальної армії США у Графенвері в Німеччині, а також під час підвищення кваліфікації військових капеланів операції «LEGIO» у Польщі.

Намагаюся брати участь у всеукраїнських форумах військових капеланів ПЦУ та профільних тренінгах.

– Ви ще й підтримуєте фізичну форму. Для капелана це важливо?

– Я спортом захоплювався ще у школі: футбол, легка атлетика, біг. Спорт не полишаю. Намагаюся підтримувати фізичну форму, беру участь у марафонах на підтримку військовослужбовців, у спортивних і благодійних заходах, які організовує наша частина. Ще я люблю плавати.

У кодексі капелана зазначено, що він власним прикладом має пропагувати і здоровий спосіб життя.

– Що Ви хотіли б сказати військовим, для яких капелан ще залишається незнайомою людиною?

– Я думаю, найважливіше – просто знати, що він є. Що, коли важко, коли страшно, коли потрібно поговорити, або коли душа прагне молитви – поруч є людина, до якої можна прийти.

Немає універсального алгоритму. Кожна людина різна, кожна ситуація індивідуальна. Неможливо все робити за одним шаблоном.

Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна. Але точно знаємо, заради чого ми у строю: заради України, заради наших родин, заради тих, хто стоїть поруч із нами, і заради тих, кого вже немає.

Я вірю в нашу Перемогу. Вірю в силу наших військових, у нашу єдність і в те, що добро зрештою переможе зло. Віра – це теж зброя, яка допомагає вистояти, коли дуже важко.

Ми молимося за наших захисників, за їхні родини, за тих, хто віддав життя за Україну. І маємо триматися одне одного. Бо перемога починається з того, що ми не дозволяємо страху, відчаю і темряві перемогти в наших серцях.

Я вірю: настане день, коли над Україною буде мирне небо. І ми обов’язково його дочекаємося.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».