«ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЮСЯ УКРАЇНКОЮ І ПИШАЮСЯ ЦИМ!»

Якщо гордовита українська красуня Роксолана першою підкорила Туреччину, то й сучасні енергійні українки, котрі опинилися на Сході, роблять усе можливе, аби прославити рідну землю, її красу і мову солов’їну на весь світ. Однією з таких активісток є наша землячка Олена ПІЯНДЖІ. Будучи за тисячі кілометрів від жовтих ланів, яскравих соняхів, безмежного синього неба, їй вдалося згуртувати українців у Туреччині, створивши групу в соцмережах. А віднедавна кам’янчанка ще й почала проводити інтернет-мандрівки древнім Кам’янцем і його неймовірно видовищними околицями.

На декілька днів жінка приїхала на Кам’янеччину, аби навідати стареньку бабусю, маму і брата, але застати її вдома важко. Бо вже наступного дня після прильоту з Туреччини, 17 липня, вона зустрілася із міським голо­-вою Михайлом СІМАШКЕВИ­ЧЕМ і його заступником Вадимом САВЧУКОМ, волонтерами благодійного фонду «МіСт» ім.Ми­хайла Савенка, кам’янецькими майст­ринями. А згодом вирушила в Бакоту, аби провести звідти он­лайн-екскурсію.
Дізнавшись із допису Михайла Євстафійовича про приїзд ка­м’янчанки із патріотичною позицією, відкритою душею і щирим серцем, «Подолянин» також зустрівся із пані Оленою. Спілкувалися про Україну, активне життя в Туреччині, допомогу землякам та джерело її натхнення – коханого чоловіка і синів.

ТРУДНОЩІ ЗАГАРТУВАЛИ І ЗРОБИЛИ СИЛЬНІШОЮ

– Я родом зі Слобідки-Рихтівської, мене тягне туди, там я відпочиваю душею і набираюся енергії, – не стримуючи емоцій, розповідає Олена. – Я – проста дівчина з села, люблю колядувати, смачно поїсти, поспілкуватися, потанцювати гопака, поспівати і не цураюся цього. Ніколи не потрібно забувати свого коріння і свій край. У Туреччині мене часто запитують, звідки я. Кажу: «З України. З тих країв, звідки родом Хюррем-султан».
Моя співрозмовниця навчалася в медучилищі, де опанувала «Лікувальну справу». Каже, що улюбленими викладачами були Світлана Лубчинська та Віктор Клим. Й досі пам’ятає їхні золоті слова і дотримується їх: «Олено, зароби для себе авторитет, а потім авторитет буде працювати на тебе!».
Отримавши диплом 2006 р., за направленням потрапила до Києва – в головне управління тодішнього Міністерства надзвичайних ситуацій (нині це Державна служба з надзвичайних ситуа­цій. – Прим. ред.). Оскільки ще з дитинства ніколи не стояла осторонь від чужої біди і завжди підставляла плече, то робота одразу ж припала до душі. Згодом познайомилася із киянином і ви­йшла заміж. Щоправда, насолодитися сімейним життям так і не вдалося. Чоловік виявився ти­раном і навіть піднімав на жінку руку. Згадуючи тодішнє нелегке життя, Олена зізнається, що саме ці труднощі зробили її сильнішою:
– Хочу звернутися до дівчат, яких принижують чоловіки: ніколи не терпіть цих знущань і не бійтеся змінювати своє життя. Пам’ятайте, що той, хто коїть насилля, ніколи не зміниться, натомість ваше життя минає у страху, ви втрачаєте нерви, молодість і красу. Я з маленькою дитиною на руках залишилася сама. Того, що пережила, не побажаю навіть ворогу. Ніколи не забуду принизливих слів колишнього: «Та кому ти потрібна з дитиною на руках та ще й селючка. Селючка!». І через 13 років, коли я стала на ноги, знайшла кохання свого життя, пристойну роботу, привезла до нього сина, а він із гордістю сказав: «Який у нас дорослий син», хотілося «кинути» йому в обличчя: «От тобі селючка, і кому ти потрібна!». Натомість змовчала, гадаю, він сам зробив висновки.
Після розлучення Олена із сином переїхали в міліцейський гуртожиток, де їм виділили кімнату 9 кв.м. Коли маленький Ілюша пішов у садочок, почав хво­ріти.
– У сина були часті обструктивні бронхіти та ще й фебрильні судоми. Що я пережила, скільки сліз виплакала – одному Богу відомо. Лежали в столичному «Охматдиті», лікувалися вдома. Але часто йти на лікарняний я не могла, бо коли розлучила­ся, перейшла працювати в КАРС – «Київську службу порятунку» – і заступала на чергування. Мати зголосилася взяти сина в село, а я щовихідних їздила до нього. Фактично весь мій заробіток ішов на ці поїздки, а в Києві я їла одну лише гречку. Була тоненька, як стебелинка. Впоратися з усім допомогли колеги, яким я дуже вдячна. Хлопці мене завжди підтримували, допомагали і постійно наголошували: «Оленко, не плач, все буде добре! Ось побачиш», – пригадує співрозмовниця.
Саме так і сталося. Всесвіт почув щирі побажання і одразу ж взявся втілювати їх у життя. Бо саме під час чергової поїздки з Києва до Кам’янця Олена і познайомилася з майбутнім чоловіком Гьоненом.
– Кожна жінка відчуває, коли хтось на неї дивиться, – продовжує ділитися сокровенним землячка. – Я стояла на вокзалі й відчула це. Повертаю голову, бачу чоловіка, котрий дивиться на мене закоханими очима. У Хмельницькому почула стукіт у двері. Вийшла і побачила, як він стоїть на колінах із телефоном у руках: «Паджалуста, паджалуста, номер». Доки доїхала до Кам’янця, отримала купу смс від нього. Коли поверталася до столиці, у Хмельницькому Гьонен підсів до мене в потяг із квітами, шампанським, цукерками і впевнено сказав, що я стану його дружиною. Став ще активніше залицятися, телефонувати. Навіть коли я була на чергуванні, то від нього отримувала троянди. Аж доки він не прийшов із каблучкою, переконав залишити роботу, забрати сина і переїхати до нього у Хмель­ницький, де мав бізнес. І досі пам’ятаю, як в одній руці тримала синочка за руку, а в іншій – пакет із дитячими речами.
П’ять років тому Олена із чоловіком і сином переїхали до Туреччини, в місто Ізмір. Через рік родина поповнилася ще одним синочком. Кам’янчанка зізналася, що лише на чужині нарешті відчула себе щасливою жінкою, коханою дружиною, люблячою матір’ю двох синів, яким нині 4 і 13 років.

З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ

Однак вибуховий характер Олени та її завзяття не дозволили сидіти вдома, склавши руки. Коли ще була вагітною, об’єднала українців із Туреччини в україномовну групу. До речі, навіть посол України в Туреччині Андрій Сибіга подякував нашій землячці за таку активність.
– Одного дня зайшла на фейсбук у спільноту і українською відписала дівчині. Одразу ж отримала претензію: «Почему отвечаете на украинском? Пишите по-русски». Це мене так обурило, що я одразу ж вирішила створити україномовну групу. Прописала правила: мова спілкування – українська; дозволено рекламувати себе, свою діяльність, робити дописи; посилання на російський контент, російськомовну групу не публікуємо; за коментарі російською – видаляємо; політику не обговорюємо. Сьогодні в спільноті майже 3000 підписників. А основна наша мета – популяризувати Україну. Бо де б ти не був, ти залишаєшся українцем, бережеш свою культуру, традиції, мову. Кожна нація має свою мову і пишається нею.
В Україні, на жаль, бачимо протилежне. Століттями українську нищать, спотворюють і калічать, не усвідомлюючи жахливих наслідків. Як тут не згадати відомі слова Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку у них відбирають мову». Не приведи Господи, щоб так сталося з усіма нами.
Коли група почала набирати обертів, і Олена зрозуміла, що без підмоги не обійтися, звернулася до ще однієї жінки з активною проукраїнською позицією Лейли Саваш з пропозицією стати адміністратором спільноти.
І та погодилася.
– Я захоплююся цією жінкою. Лейла родом з Луганщини. Її батько – азербайджанець, мати – українка. Вона вийшла заміж і переїхала до Туреччини. В красивому туристичному місті Кушадаси їй вдалося заснувати «Українську культурну спілку». Цьогоріч до Дня вишиванки ми разом із нею організували відео­привітання, яке переглянули понад 60 тисяч людей з усього світу. Навіть в українських новинах на 5 каналі згадали про це. В проєкті взяли участь 34 людини з різних міст Туреччини, котрі цього святкового дня вбралися у традиційну вишиванку, – з гордістю розповідає кам’янчанка. – Та що там казати, наші жінки вирізняються в усьому світі. Якщо малі турчанки люблять ходити з розплетеним волоссям, то українки завжди заплетені, чис­тенькі, охайні, гарно вбрані. Наші жінки не лише красиві, а й смачно готують, виховують дітей, створюють затишок в оселі й навіть люстру замінять за потреби (усміхається). По собі знаю, бо під час карантину разом із сином це зробили, чим здивували Гьонена.
Українки за кордоном гур­туються не лише заради спілкування, а й заради допомоги. Пані Олена неодноразово простягала руку допомоги українкам, котрі в Туреччині опинилися у скруті. Ситуації були різними: від сімейних і до робочих. Часто в ошуканих жінок опускалися руки від безвиході, незнання мови, відсутності допомоги. Скажімо, одна дівчина зі Львова опинилася на вулиці. Чоловік-турок вирішив із нею розлучитися. Не знаючи мови, бо весь цей час спілкувалася англійською, а турецьку так і не вивчила, жінка навіть не знала про свої права. На підмогу прийшла українська спільнота. Наразі їм вдалося вирішити проблему із житлом.
Не могла моя співрозмовниця залишити наодинці з бідою і односельчанку, матір двох дітей. Коли дізналася, що в жінки діаг­ностували рак крові, і щоб заробити на хіміотерапію, та била і здавала горіхи, ледве стрима­ла сльози. Негайно розмістила пост про допомогу, і небайдужі відгукнулися. На жаль, хвороба виявилася сильнішою за людську доброту.
Пані Олена зізнається, що ніколи не втомиться допомагати іншим. Не розуміє людей, які байдужо проходять повз чужу біду. Каже, що в аеропорту в Анкарі молода українка побіліла, як стіна, їй стало зле, заболіло серце. Вона попросила ліки, але в Олени їх не знайшлося, однак, не розгубившись, наша землячка звернулася до всіх присутніх у залі. Відгукнулася лише одна сімейна пара. Прибувши до бать­ківської хати, кам’янчанка отримала повідомлення: «Дякую за врятоване життя! Вся моя сім’я молиться за Вас».

ІЗ МЕДИЦИНИ – У ПРОДАЖІ

Олена Піянджі постійно прагне вдосконалюватися і не боїться змін. Коли приїхала на Схід, вивчила турецьку, отримала документи і пішла працювати. Спочатку – медсестрою у клініці естетичної хірургії, де пізнала всі тонкощі б’юті-сфери. Добре знає, як правильно провести омолоджувальні процедури. До речі, одна з яких – плазмоліф­тинг, що не лише омолоджує, а й вирівнює тон шкіри та лікує випадіння волосся. І сприяє цьому власна кров, а точніше, плазма з неї.
Цієї весни, під час жорсткого карантину через пандемію коронавірусу, доля звела нашу землячку із керівником турецького підприємства, що займається борошномельним обладнанням. Нині вона працює там директором із міжнародних продажів. У соцмережах створила україномовну сторінку підприємства, аби якомога більше українців дізналися про нього. Адже на міжнародному ринку компанія успішно працює вже 25 років.
До слова, млини турецького виробництва встановлені на підприємстві на Одещині. Їм під силу за добу перемолоти 60-90 тонн борошна.
– Туреччина відкрита для України, для співпраці. Жителі Сходу поважають українців, люблять їх за працелюбність і гостинність. Натомість Росію вважають країноюагресором і засуджують її загарбницьку політику, – каже жінка.
Мрія Олени – аби її рідна Украї­на стала сильною, могутньою, про­цвітаючою країною. Адже для цього в нас є все необхідне: родючі землі, високі гори і українці зі щирою душею й працьовитими руками. А такі активістки, як Олена, робитимуть усе можливе, аби Україну знав і поважав весь світ.
Зокрема, її потяг до цього відзначив і Михайло Сімашкевич у своєму дописі:
– Нині пані Олена організовує он­лайн-­подорожі Кам’янцем для всіх українців у Туреччині, за що їй окреме «дякую». Приємно, що бажання й надалі співпрацювати в такому напрямку в нас взаємне. Тому спільні проєкти продовжуватимуться.